73374 (Поетична спадщина Адама Міцкевича), страница 3

Одним з перших, хто розпочав справжню велику роботу по ознайомленню українського читача з кращими надбаннями слов’янських літератур, був Михайло Старицький. Щоб передати особливості перекладацького стилю письменника, Г.Вервес проводить слова самого Старицького, звернені до своєї знайомої в одному із листів: „Пам’ятаймо, що у всіх перекладах, за які я брався, моїм головним завданням було передати всі тонкощі тонів первотвору тими ж самими барвами; я уникав обминати трудне місце або переказувати його власними словами, або іноді й зовсім випускати, – ні! Мені хотілося виробити саму мову до повного комплексу всіх барв на палітрі” [ ; 146]. Отже, вперше перекладач поставив собі за мету не тільки ознайомити читача з тематикою творчості, але й передати стиль оригіналу, всі тонкощі його художніх особливостей. Проте, як зазначає Г.Вервес, Старицький не цілком звільняється від усталеної манери українізування оригіналу, що особливо помітно на його перекладах з А.Міцкевича, зокрема в „Чатах”, де жінку воєводи названо Оксаною, і в сонеті „До Німана”, де річку Німан названо Сулою і т.д. Перекладач не завжди дотримувався норм сонетного канону. „Та незважаючи на це, він не відступає від оригіналу настільки, щоб нехтувати його змістом, а в окремих його перекладах читач знайде проникливу передачу ліричної безпосередності та почуття” [ ; 146].

Переклади творів польських письменників, критичні, полемічні статті, літературознавчі дослідження, образи, теми і мотиви власних оригінальних творів свідчать про значну ґрунтовну зацікавленість і обізнаність польською літературою української письменниці Лесі Українки. Її перу належить прекрасний переклад уривка з „Конрада Валлерода” А. Міцкевича – „Вілія”. У вірші „Я не кохаю тебе” вона використала мотиви поезії Міцкевича „Непевність”. Багато є спільного між сонетами Лесі Українки з циклу „Кримські спогади” і деякими із „Кримських сонетів” польського поета. Тематична, ідейна і образна близькість сонетарію обох письменників претендує на дещо детальніший аналіз, і це буде предметом дослідження у наступному розділі дипломної роботи. Значний вклад у справу перекладу творів слов’янської літератури, в тому числі польської, здійснили такі перекладачі як М.Зеров, М.Рильський, М.Драй-Хмара. Переклади творів польського поета, здійснені такими майстрами слова, суттєво збагатили українську міцкевичіану, а „Пан Тадеуш” в перекладі М.Рильського і по сьогоднішній день є найкращим в українській літературі.

Перу М.Зерова належать такі переклади з польської поезії як байки „Пан і пес”, „Горох при дорозі” І.Красіцького, вірш „Шевченкові” А.Сови, „Тарасова могила” Б.Залеського, „Ave vita!” Міріама, трагедії Ю.Словацького „Мазепа” і „Балладина” (фрагмент). Перекладав Зеров і сонет А.Міцкевича „Могила Потоцької" і „Чатир-Даг”. Свої вимоги до перекладацької майстерності М.Зеров висловив у статті „У справі віршованого перекладу” (1928): „Не досить розуміти самі слова, треба відчувати крізь них світогляд автора, орієнтуватися в його стилістичному прямуванні, знати обставини, в яких цей текст народився, та його місце в житті й розвитку даного автора” [ ; 91]. Отже, Зеров увібрав у свій стиль перекладацької справи найкращі надбання українського перекладу XIX ст. Свідченням тому є переклад сонета „Чатир-Даг”, у якому збережено стиль, настрій, форму. У сонетах збережено сам дух сходу, яким сповнені „Кримські сонети” польського письменника, а також все багатство художньо-зображальних засобів: яскраві порівняння, метафори, філософська глибина афоризмів, притаманних східній поезії. Авторову перекладу вдалося передати захоплення величного природою Криму, його екзотикою, божественною величчю Чатир-Дагу.

А „Кримські сонети” А.Міцкевича справили не абияке враження на М.Зерова, про що свідчать його власні оригінальні твори, теж написані в жанрі сонета: „Чатир-Даг” – 1,11, „Партеніт”, „На верхів’ях Качі”. Вони увійшли до поетичного циклу „Крим”. Сонети : „Чатир-Даг” – 1,11; за своїм пафосом суголосні однойменному сонету Міцкевича. „Оспівування величі, краси вершини, її гіперболізація однаково панують як в поезіях українського неокласика, так і польського класика. В сонетах М.Зерова більш деталізується краєвид навколо вершин. Кримські реалії лишень відтінюють неповторну красу цієї східної святині [ ; 92].

Захоплення, обожнювання не зимною красою Чатир-Дагу, який здається поетові втіленням незбагненної таємничої сили – ті ж самі почуття, які викликали споглядання неповторної краси Криму в обох поетів:

Богам висот – перелетам – громам,

Землі родючої цілющим сокам,

Безмовним хмарам, гомінким потокам

І легкокрилим в небі шуляками –

Ти, Еклезі, наш найсвятіший храм!

Таке ж захоплення і „обожнювання” чуємо у рядках А.Міцкевича:

Побожно тінь твого цілують мусульмани,

О щогло Кримських гір, великий Чатир-Даг!

Ти світу мінарет, ти Криму падишах!

Верхів’ям знісшися у хмари і тумани,

Під брамою небес сидиш ти, нездоланний,

Мов ангел Гавриїл, усім лихим на страх;...

Високого рівня майстерності в перекладі творів А.Міцкевича досяг інший неокласик М.Рильський. його перекладацька майстерність була і є предметом зацікавлень багатьох літературознавців і лінгвостилістів. „Читати іншомовного поета в перекладі, – зазначає Г.Вервес, – це теж саме, що дивитися на предмети через скло: чим воно чистіше, тим ми краще бачимо і розуміємо поетів. Саме завдяки Рильському скло наших перекладів творів Міцкевича і Пушкіна було завжди чистим і це становить предмет нашої гордості. Його геніальний переклад „Пана Тадеуша”, „Кримських сонетів” є, за визначенням польської критики, найкращим перекладом з Міцкевича на іноземні мови” [ ; 21-22].

У книзі „Про поезію Адама Міцкевича” М.Рильський вказує на стриману, навіть дещо приховану, але надзвичайну ліричну насиченість „Кримських сонетів”, на їх живописну, кольористичну орнаментацію, коли кожний вірш може одночасно стати тлом і для малюнка, на їх звукове оформлення, що будить у читача просторово-слухові враження і асоціації. По суті, всі „Кримські сонети” прекрасний живопис” [ ; 105] – пише М.Рильський. Тому Рильський-перекладач розуміє всю складність задачі, яку перед собою поставив. А йому вдається відтворити оригінал, уникаючи всіх принадних моментів „переспіву”, зберігаючи, насамперед, пристрасний, трагічний тон Міцкевичевого вірша і його контрастну образність:

Світильник золотий спада на Чатир-Даг,

Розбився на скалки у нього на плечах

І гасне...

Спокійний, мовчазний, з холодною душею

Ти, ніби драгоман між небом і землею,

Уважно слухаєш, в ногах прославши грім,

Як розмовляє бог із творивом своїм

У поезії Міцкевича в перекладі М.Рильського ні на мить не спадає висока й напружена тональність. Ліричний або трагічний висновок – вибух у кінці вірша не розмагнічує уваги читача складним нагромадженням слів лише для ритму.

Українські культури багата ще одним перекладом, який, „за висловом М.Борецького, „збагачує душу” нашої нації, наводить міст між польським і українським народами, минулим і сучасністю” [ ; 94]. Літературознавець має на увазі, мініатюру А.Міцкевича „Polafy sie, tzy me czyste…” – „яскравий взірець романтичної лірики, сповнений глибоко-філософських узагальнень життя та притаманної романтизмові світової скорботи” [ ; 94]. Переклад Євгена Маланюка, на думку дослідника „вражає своєю настроєвою і ритмомелодійною адекватністю віршеві Адама Міцкевича, хоч український поет не є буквалістом і проявляє при перекладі виразну творчу самобутність, що відчувається уже при першому його читанні та зіставленні з оригіналом: [ ; 95]

І вибухли сльози // щирі – без міри

На моє дитинство // ясне-прекрасне,

На молодість дику, // пінну – вершинну,

На вік мій зрілий, // зрілий – прозрілий:

І вибухли сльози // щирі – без міри...

Серед українських перекладачів творів А.Міцкевича чільне місце займає доробок М.Пригари, яка переклала „Пісню філаретів", „Пролісок”, „Могилу Марилі”, „Смерть полковника”, байки „Друзі”, „Хворий король та лиси”, „Лис і цап”, „Голено, стрижено”, балади „Світець”: „Світезянка”. Перекладацьку майстерність М.Пригари високо оцінив Г.Вервес, який зазначив, що вона знаходить барви й кольори, щоб передати особливо складні вирази вірша „Пролісок”, досягає неабиякої вправності у передачі романтичної загадковості зображуваних польським поетом явищ і подій у баладах. За оцінкою науковця, Марія Пригара – „досвідчений майстер і вміє тонко відчувати поетичний оригінал” [ ; 240]. Дослідник відзначає значний інтерес до творів А.Міцкевича українських перекладачів: „Український читач має в перекладі всі балади Міцкевича, є повний переклад „Кримських сонетів”, майже повністю перекладені „Любовні сонети”. Перекладені також майже всі ліричні твори поета”. [ ; 234]. Г.Вервес високо оцінює вірш „На грецьку кімнату” в перекладі О.Новицького, „Під небом холодним”, „До мого провожатого” в перекладі Т.Масенка, „Пісню пілігрима” і „Матрос” в перекладі А.Малишка, „Пісню солдата” в перекладі М.Шеремети, „До матері-польки” в перекладі М.Лукаша, „Геть з-перед очей моїх” в перекладі П.Тичини, „Два слова”, „Зальоти” в перекладі М.Бажана, переклади М.Рильського та ін. Постійний інтерес літературознавців і перекладачів до творчості А.Міцкевича свідчить про духовну близькість його поезії до української літератури, і по великому рахунку підтверджує діалогічну природу культури, активну участь нашої національної культури у цьому великому діалозі.

3. Самобутність авторського сприйняття А.Міцкевичем історії та культури українського народу

Адам Міцкевич жив і працював чи не в найдраматичніший період історії Польщі – добу відчаю й зневіри, що настала після її третього розподілу, і водночас неабиякої жертовності і смертельних небезпек, на які наражали себе знедолені дочки і сини могутньої колись Речі Посполитої. Польський поет народився 24 грудня 1798 року у провінційному фільварку неподалік Новогрудка –давньої столиці литовських князів, де кілька століть тому містилася резиденція Київських митрополитів і де віки поспіль творилася спільна історія польського, литовського, українського і білоруського народів. Тут сформувалися природні нахили та риси вдачі майбутнього поета. Тут юнак пережив надзвичайне національне піднесення, пов’язане з визволенням Польщі французькими військами під проводом Наполеона І. Це емоційне очарування закарбується на скрижалях душі майбутнього поета і зробить його переконаним наполеоністом до останнього подиху. Патріотична наснага приведе його дещо пізніше в товариство філоманів – „молодих борців за незалежність Польщі” [ ; 102], які присягалися все життя працювати для добра Вітчизни. Не дивно, що серед перших творів Міцкевича бачимо „Пісню філаретів”, політичні ідеї якої стали приводом до першого арешту.

Тим часом, на фронті літературної боротьби Міцкевич-романтик зажив немало опонентів, а за громадянські переконання сподобився участі не благодійного митця. Саме ці переконання привели його на Україну. А.Міцкевич отримав призначення учителя у віддалених від Польщі губерніях. На пропозицію самовільно обрати місце педагогічної праці А.Міцкевич відповів: „Одеса”, тобто вказав на один із центрів компактного проживання поляків, з-поміж яких було чимало владоможних та освічених. Щоб одержати супровідні документи, опальний польський поет та два його друзі-однодумці Й.Єжовський і Ф.Малєвський наприкінці жовтня 1824 року відбули до Санкт-Петербурга. Цим подорожуванням було покладено початок п’ятирічним мандрам А.Міцкевича, які виразно розпадаються на чотири хронологічні відтинки і включають петербурзький (24.11.1824-24.01.1825), одеський (17.02.1825-15 серпня 1825 та після повернення із Криму жовтень – 12.11.1825), московський (др. пол. 1825-30.11.1827) та знову петербурзький (зима 1827- березень 1829) періоди.

Другий період мандрів польського поета, улягає в тематичні рамки нашої роботи і сміливо може бути названий українським. Вже сам факт проїзду Черніговом, Києвом, Стебловим, перебування в Одесі, Севастополі, Сімферополі, Євпаторії, Ялті, зустрічі в Харкові та Єлизаветграді залишили по собі неповторну згадку від побуту, знайомств, бесід, від баченого, почутого й пережитого А.Міцкевичем. Саме на Україні було створено перлини світової лірики – „Кримські сонети” та „Сонети”. З відбуттям до Москви етнографічна лінія зв’язку Міцкевича з Україною, де він перебував упродовж дев’яти місяців поспіль, переривається раз і назавжди. Але творчі ремінісценції, пов’язані з Україною, залишаються тривкими і досить потужними. 1826 рік, коли у Москві одна за одною вийшли дві поетичні збірки „Сонети” та „Кримські сонети”, є тому підтвердженням. Дослідники творчості А.Міцкевича вбачають у поезіях дві групи, пов’язані з подіями у житті поета. В поезіях першої групи вбачають відгомін і рецидиви нещасливого кохання поета з Марилею Верещак (деякі з тих поезій за часом написання відповідають литовському періоду Міцкевичевої творчості). Ті, у яких переважає жага пристрасті й насолод, небезпідставно поєднуються з обставинами взаємин Міцкевича з Кароліною Собанською.

Створюючи свої сонети, Міцкевич звернувся до традиції Петрарки, твори якого читав в оригіналі під час перебування в Одесі. Епіграфом до першої частини стали слова Петрарки: „Коли почасти був іншим, ніж зараз чоловіком”. Саме такими словами, на думку М.Живова, поет підкреслив, що даний цикл належить до минулого, і є своєрідним підсумком прожитого етапу життя. [ ; 100]. Епіграфом другого циклу сонетів став вислів Гете: „Хто хоче поета пізнати, повинен в краю його побувати”.

У „Кримських сонетах” автор виступає спостережливим пілігримом. Як мандрівник він захоплюється природою Криму: неповторним Чатир-Дагом, Алуштою, урвищем, що пролягає уздовж гори Чатир-Даг, якій присвячено однойменний сонет, викликає у поета глибокі релігійні почуття:

Мов янгол Гавриїл, сама потуга й міць,