71210 (Феномен постмодернізму), страница 5

Умовно назвімо їх:

1–просторова відкритість постмодерністської архітектури, її неодмінна пов’язаність з міським або природнім контекстом, відвертість діалогу з довкіллям.

2-часова відкритість постмодерністської архітектури, її зверненість в архітектурне минуле, залученість до діалогу з історією.

3–смислова відкритість постмодерністської архітектури, її програмова зверненість до сфери змісту й значення, семантична і образна насиченість, активна залученість до культурного діалогу.

Хронологічні рамки періоду постмодернізму в архітектурі умовно охоплюють 1970-1980-ті роки. Архітектура постмодернізму "народилася" 1972 р., коли стався вибух кварталу Прют-Айгоу і він означав для західної архітектури одночасно як кінець модернізму, так і початок постмодернізму. 1970–80-і рр. характеризуються розквітом архітектурного постмодернізму. До кінця 1980-х – початку 1990-х років постмодернізм як архітектурна течія, фактично згасає, зазнавши критичної переоцінки і поступившись місцем новим архітектурним напрямам.

Територіальні (географічні ) межі постмодернізму досить широкі. Сьогодні можна говорити про формування різних версій архітектурного постмодернізму – американського (гротескно – іронічного), європейського (ретроспективного і стриманого), японського (наївно-філософського).

Смислові межі архітектурного постмодернізму рухомі і нестійкі. Умовно розмежовують два рівні пізнання архітектурного постмодернізму:

1. Постмодернізм у вузькому трактуванні – зовнішнє коло архітектурних явищ, що лежать ніби на поверхні архітектурного процесу 1970 – 1980-х років. Ці явища можна атрибувати і класифікувати, датувати й називати – хай то будуть конкретні архітектурні проекти і споруди, виставки і конкурси, архітектурні книжки чи статті.

2. Постмодернізм у широкому трактуванні – це той внутрішній зміст архітектурних явищ, який далеко не завжди піддається аналізу і описові.

Крона архітектурного дерева другої половини ХХ століття не може не вразити великою кількістю видатних імен і блискучих концепцій (див. табл. 7).

Схеми на зразок "модернізм – постмодернізм" виявляються мало продуктивними, щойно починає йтися про творчість конкретного архітектора або конкретний проект. Тенденцій у реальній практиці європейської архітектури 1970-80-х років значно більше (див. табл. 8). Ф. Будон, колись відомий своєю прихильністю до постмодернізму і еклектичною творчістю в манері " того чи іншого майстра", в 1950 р. пише роботу про "Сім чудес світу в архітектурі ХХ сторіччя", до яких зараховує визначні шедеври Міса, М. Корбюзьє і Нувеля, і при цьому не згадує жодну постмодерністську будівлю (див. табл. 9).

Серед найвидатніших архітекторів-постмодерністів можна виділити цілу плеяду талантів: А. Россі, Н. Фостер, Ф. Макі, М. Грейвз, Х. Холляйн, Ф.-О. Гері, Ж. Нувель, А. Ісодзакі (див. дод. 1-12).

Початок 1950-х – 1990-ті роки... Чи маємо ми право говорити сьогодні про архітектуру постмодернізму як про завершений історичний феномен? Звичайно, так. Та лише з тією обмовкою, що історія цього часу – не застигла схема, а навпаки – жива і рухома, укорінена в недавньому минулому багатобарвна перспектива.

Історія архітектури 20 сторіччя не була однорідною: в її тканині поєднувалося, сплітаючись і переплутуючись, безліч ниток. Усередині "великої історії" архітектури сторіччя жило безліч "малих історій". Такі яскраві феномени, як ар-нуо і ар-деко, неокласицизм у різних версіях, архітектура тоталітарних систем і фашистських режимів, архітектура різних регіональних шкіл тощо, могли б якщо не перевернути, то, принаймні, доповнити звичайне уявлення про історію архітектури сторіччя, що завершується, як однонапрямний вектор розвитку "сучасного руху".

Тому, либонь, не треба поспішати з тим, що колись Вільгельм Дільтей називав "заспокоєнням історичної совісті", тобто "нанизуванням історичного процесу на один шнурок однозначного розвитку".

Адже архітектурна історія – багатошарове ціле, ті або інші події якої поховані на різній глибині професійної пам’яті. І навіть якщо перед нами відкривається хронологічна таблиця, в якій дати невблаганно йдуть одна за іншою, ми ні на мить не повинні забувати, що архітектурну історію завжди можна подати як єдиний простір, як певний ландшафт історичних подій і фактів, ідей і концепцій, споруд, імен, проектів, які співіснують одночасно в пам’яті й кожний з яких – самоцінний, унікальний, неповторний. За такого погляду на архітектурне минуле, де нема штучно сконструйованих уявлень про епохи злетів і невдач, де нема умовних поділів на головне і побічне, важливе і другорядне, в принципі, повинна б зникнути і потреба в суб’єктивному трактуванні дослідників, яке звичайно безжалісно кроїть "ножицями свідомості" матерію історичного процесу на власний розсуд. Чи не чесніше залишатися в сфері "чистого факту"?

Як відомо, історія – наука про те, що було і чого вже нема. Не хотілося б зайвий раз піддаватися спокусі "приписування" історії актуальних значень, сьогоднішніх оцінок, нинішніх уявлень. Озирнімося ще раз на історію постмодернізму, цього трохи сумного екстравагантного жесту, що завершує архітектуру 20 сторіччя.

Якою була ця історія – спокійною чи бурхливою, плавною чи вибуховою? Чи був це єдиний, спільний для багатьох країн шлях, чи – безліч розгалужених стежин з глухими кутами і лабіринтами? Яка фізіономіка цього періоду архітектурної історії – боязка млява усмішка доби "еволюційного переходу"? Чи презирливо-зухвала посмішка часу "зрушення підвалин"? А може, суворий, похнюплений погляд нового періоду "бурі й наступу"?

Відповісти на ці питання покликані сторінки хроніки останніх чотирьох десятиріч архітектурного життя. Але зауважмо: питання не завжди передбачають можливість однозначної відповіді. Різні "історичні обличчя" архітектурного постмодерну подибуються в його збірному портреті ніби в проявленості різного ступеня. І для кожного місця, і для кожного майстра це обличчя – своє. У череді імен, у калейдоскопі дат та подій просвічує один наскрізний мотив: поява, розквіт і вмирання постмодерністського руху. Звичайна траєкторія звичайного життєвого шляху.

Мабуть, мав рацію Йоганн Вольфганг Гете, який точно і афористично висловив сутність будь-якої "вікової філософії": дитина – реаліст, юнак –ідеаліст, чоловік – скептик, дід – містик; похилий вік знаходить заспокоєння в тому, що йому є про що згадати і є чим жити сьогодні. Щось схоже сталося і з архітектурою постмодернізму.

Вона починалася з цілком реалістичних, але водночас і наївно-дитячих гасел Групи Х про розширення сфери свободи творчості в архітектурі в середині 1950-х років. Вона мужніла і міцніла в гучному, відверто чванькуватому "ідеалізмі" концепцій Філіпа Джонсона і Роберта Вентурі в 1960-1970-ті роки. Проте досягти розквіту у Майкла Грейвза, Чарлза Мура і Роберта Стерна в 1970-1980-ті роки, вона відчула на собі вплив зрілого іронічного "скептицизму". Звідси зрозуміло, що, і містичні настрої в творчості Альдо Россі, і "магія" Джеймса Стерлінга, і "сюрраціоналістичні" кошмари уяви Рікардо Бофілла – на жаль, невблаганні свідоцтва "старості" архітектурного постмодерну. Від них – лише крок до провалля тотального нігілізму та гри у Відсутність в деконструкціонізмі кінця 1980 – початку 1990-х років. Та це вже зовсім інша доба, що символізує щось на зразок "смерті" архітектурного постмодернізму: його перехід у Ніщо, а можливо, і нове втілення в інших формах.

Продовжуючи алегорію Гете, зауважмо що, на наш погляд, навіть "похилий вік" архітектурного постмодернізму так і не знайшов заспокоєння. Принцип Сумніву і нескінченного творчого Пошуку не знайшов опертя у собі самому. І, на відміну від описаного ідеального "старого" Гете, архітектурний постмодерн так і не надбав тієї остаточної мудрості, з якою мав би відійти у вічність. Напевно, тому ще цінніші для нас "уроки", можливість здобути які з архітектури минулого ми використовуємо далеко не завжди.

"Займатися історією – означає занурюватися в хаос, зберігаючи, проте, віру в порядок і зміст", - твердив Герман Гессен. У калейдоскопі тем і сюжетів історії новітньої задіяної архітектури дедалі складніше проводити межу між природним зануренням в історичний "хаос" і збереженою вірою в можливість упорядкувати, витлумачити історію професії, - тобто зробити її прозорою для розуміння.

Чарлз Дженкс, Гайнріх Клотц та інші дослідники неодноразово намагалися описати історію архітектури постмодернізму. Якщо Дженкс переважно захоплювався теоретичною реконструкцією "емпіреїв духу" архітектури постмодернізму, то Клотц, радше, реконструював траєкторії руху емпіреї архітектурної практики. Обидва шляхи – пошук внутрішніх закономірностей архітектурного розвитку, з одного боку, і занурення в строкатий колаж поодиноких розірваних фактів, з іншого – покликані, мабуть, доповнювати один одного. Попри наявність кількох блискучих фундаментальних праць, кожна з яких відкриває власний ракурс бачення минулого, "синтетична" історія архітектурного постмодернізму залишається досі не написаною.

Дана розгортка ретроспективи західної архітектури другої половини 20 сторіччя дуже стисла і коротка. Власне, це – лише умовний пунктир основних подій історії постмодерністського руху, який анітрохи не вичерпує увесь архітектурний процес такого складного явища, як постмодернізм.

1949. Перше вживання терміна "постмодерністський" у статті Джозефа Гадната "Постмодерністський будинок", опублікованій у книжці "Архітектура і дух людини". Поява терміна на 30 років випереджає розквіт його змісту.

1956. Х конгрес СІАМ у Дубровнику. Група молодих архітекторів (А. і П. Смітсони, Я. Бакема, А. ван Ейк та ін.), відома як Група Х (team-X), виступила з протестом проти "освіченого деспотизму" майстрів попереднього покоління. Бунт Грипи Х поклав кінець існуванню міжнародної організації СІАМ; це умовна точка початку кризи "сучасного руху" в архітектурі. Кризи, що безперервно триває протягом третини сторіччя. Проте кризи досить дивної – раптово, ще до кінця 1980-х років, вона завершується новим сплеском ідей модернізму.

З 1956 року відчуття "безперервної кризи" стало нормальним станом західної архітектури.

1957. Американський архітектор Брюс Гофф – неперевершений майстер будівництва з усіляких матеріалів і предметів напохваті, включаючи сталеві троси, необроблену деревину, "відходи армії та флоту", споруджує свій Бавинджер-гауз (Норман, Оклахома). Ця споруда, що має мало спільного зі звичним образом будівлі, нагадує хіба що химерну спіраль-інсталяцію авангардистів 1980-х років.

1958. У центрі Мілана з’являється вежа Веласка. Ця незвичайна споруда групи архітекторів ББПР (Л. Бельджойзо, Дж. Банфі, Е. Пересутті, Е. Роджерс) ще не один рік викликатиме бурхливі архітектурні дебати, що розділяють захисників і супротивників архітектурного історизму.

1959. На Міжнародному конгресі в Оттерло (Нідерланди) два молодих італійських архітектори Джанкарло де Карло і Ернесто Роджерс повернули дискусію в незвичне річище: "Нова архітектура та історичне місто". У своїх "єретичних" (на той час) висловлюваннях вони піддали сумніву саму ідею сучасності в архітектурі. Звучать перші заклики до контекстуалізму.

1960. Будівля "Асоціації тимчасових нянь" у Північній Пенсільванії архітектора Роберта Вентурі має підкреслено антимісівську скерованість. Після цього витвору Роберт Вентурі стає persona non grata в архітектурному світі Філадельфії. Цю будівлю вважають то потворною, то ординарною. Звідси починається нелегка хресна дорога до нових богів та ідеалів поп-культури архітектора-віщуна, "філадельфійського оракула" сучасної американської архітектури Роберта Вентурі.

1962. Провідна постать покоління, що ішло за майстрами "сучасного руху", Луїс Кан створює один з найдивовижніших своїх творів: Парламент Бангладеш у м. Дакка. Кан, безсумнівно, постать "переломна", його творчість – вододіл, і, разом з тим – зв’язуючи ланка між в’янучим модернізмом і постмодернізмом, що зароджується.

1963. Перша велика споруда - "провісниця" постмодерністських ідеалів – уславлений "Гілд-гауз" Р. Вентурі і Д. Раух.

1965. У Нью-Йорку виходить книжка Бернарда Рудофськи "Архітектура без архітекторів. Короткий вступ до архітектури без родоводу". Автор знайомить читачів з величезним фотоматеріалом маловідомих і невідомих простонародних споруд. Багатогранність анонімної творчості власників, що не стримується ніякими заборонами, її органічність, розхристана пластика, бадьорий строкатий хаос не могли не вражати уяву. Вихід книжки завдав відчутного удару вузькопрофесійним уявленням про будівельне мистецтво як таке, що має винятково іменитий "родовід".

Так було започатковано своєрідний культ непрофесійної архітектури. Це – ознака часу постмодернізму. У цьому – джерела ідей "хаотизму" і "партиципації", "адгокізму" і "кічу", що розвинулися в наступні десятиріччя.

Цікаво, що майже тоді ж – у 1960-ті роки – відомий французький структураліст Ролан Барт, а слідом за ним Мішель Фуко проголошують "смерть автора" в літературі і, ширше – в культурі, що уподібнюється "анонімному бурмотінню". Література, в якій зникає Особистість Автора... Архітектура, в якій зникає Особистість Архітектора...

Досить дивний пролог до епохи постмодернізму, що так часто просторікує про індивідуальність та унікальність людини.

1966. "Ривок у постмодернізм". Сенсація року: вихід у світ відомої книжки Роберта Вентурі "Складність і протиріччя в архітектурі". Цей невеликий маніфест "архітектури, що не йде навпростець", як її назвав автор, буде ятрити голови цілого покоління молодих архітекторів, заворожених зухвалістю проголошених Вентурі засад: "В архітектурі мені подобаються складність і протиріччя... Гібридні елементи мені подобаються більше, ніж "бездомішкові", компромісні більше, ніж "цілісні", викривлені більше, ніж "прямолінійні", невизначені більше, ніж "чіткі"... Я за безладну життєвість, а не за очевидну єдність. Я визнаю непослідовність і проголошую двоїстість... Я радше за багато значення, ніж за ясність значення; за неявну функцію так само, як і за явну функцію. Я віддаю перевагу "і тому, й іншому", а не "або тому, або іншому, чорне і біле, а іноді сіре, а не чорне або біле... "

Блискучий вступ до архітектури постмодернізму, книжка-сумнів і книжка-виклик, маніфест невизначеності, передбачення спрямованості архітектурних пошуків найближчих років, книжка Роберта Вентурі стала рішучим поштовхом до постмодерністського розвороту архітектурної думки.

1969. У Нью-Йоркському музеї сучасного мистецтва влаштовано виставку та обговорення творів п’ятьох архітекторів: Пітера Ейзенмана, Майкла Грейвза, Чарлза Гуотмі, Джона Хейдака і Ричарда Мейєра. Згодом їх назвуть "Нью-йоркською п’ятіркою", або просто: "Білі". Їхні тодішні твори – іроніко-маньєристсткий геометричний синтаксис на тему модерністської архітектури 1920-х років: вишуканий сплеск так званого пізнього модернізму.