ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. КУЛЬТУРНА СИТУАЦІЯ ПОСТМОДЕРНОЇ ДОБИ

1.1 Філософський наратив постмодернізму

1.2 Глобалізаційні трансформації у становленні постмодерного суспільства

1.3 Соціокультурні наслідки становлення нової цивілізації

Висновки до першого розділу

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРНІ РИСИ РОЗВИТКУ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИН ХХ СТ.

2.1 Історія архітектури другої половини ХХ ст.

2.2 Сучасний живопис

2.3 Розвиток жанру драми і кіномистецтва в контексті європейського досвіду постмодернізму

Висновки до другого розділу

РОЗДІЛ 3.СВОЄРІДНІСТЬ ФУНКЦІОНУВАННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ.

3.1 Масова культура та контркультура – феномен постіндустріального суспільства

3.2 Література постмодернізму: по той бік різних боків

Висновки до третього розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

ВСТУП

Актуальність даної теми полягає, перш за все, у науковій новизні вивчення історичної епохи з позицій соціокультурного підходу та необхідністю вивчення культури другої половини ХХ століття. Проблема не обмежується художньою сферою. Перетворення геополітичного простору, зміна духовних цінностей створили можливість переходу до постіндустріального суспільства і створили атмосферу стихійного постмодернізму суспільного життя з його не стабільним, непередбачуваним ризиком оборотності. Тому вивчення культури другої половини ХХ століття дає можливість визначити і з прогнозувати тенденції суспільного розвитку.

Мета і завдання дослідження.

Метою роботи є здійснення аналізу культурних тенденцій у контексті європейського досвіду постмодернізму та з’ясувати їхній вплив на становлення суспільства постмодерну і виявити його характерні історичні ознаки.

Досягнення мети передбачає виконання таких завдань:

• показати найголовніші новації мистецтва постмодернізму;

• розкрити характер змін ролі мистецтва у суспільному житті;

• з’ясувати сутність "елітарної" та масової культури як історико-культурного феномену ХХ ст;

• розглянути глобалізацій ні процеси та соціокультурні наслідки становлення постмодерної ситуації;

• охарактеризувати сучасний стан наукових досліджень з проблеми постмодернізму.

Об’єкт і предмет дослідження.

Об’єктом дослідження є особливості розвитку європейської культури другої половини ХХ століття, а предметом – європейська культура другої половини ХХ століття.

Методи дослідження. В процесі дослідження застосовуються принципи та методи загальнонаукового та історичного аналізу. Принципи об’єктивності, історизму та багатовекторності застосовуються з метою дослідження об’єктивних і суб’єктивних чинників, які впливають на розвиток культури в контексті даного дослідження. Принцип всебічності допоміг розкрити мистецькі явища полікультурності. Застосування порівняльного аналізу, хронологічного співставлення, причинно-структурного методу дало можливість розглянути різноманітні форми зв’язку в об’єкті і поєднати їх в єдиній теоретичній системі. Застосовувались також мистецтвознавчі методи – характеристики виражальних засобів та естетичного аналізу.

Хронологічні рамки. Нижня межа (середина 1960 – кінець 1970 рр.) обумовлена появою стильових тенденції в мистецтвознавстві, образотворчому мистецтві, (поп-арт, оп-арт, "новий реалізм", геппенінг та інші ), архітектурі. Верхня межа (1980 – і по наш час) характеризується розширенням сфери впливу постмодернізму на літературу, культурологію, естетику, філософію. Етапи розвитку літератури другої половини ХХ століття: І етап (1950 – 1970 рр.), ІІ етап (кінець 70-х років – і особливо 80-ті рр. – і продовжуються по цей час). Хронологічні рамки періоду постмодернізму в архітектурі умовно охоплюють 1970 – 1980 рр. і на початку 1990 рр. постмодернізм як архітектурна течія згасає. Розвиток театрального мистецтва і кіномистецтва припадає на 1960- 1990 рр.

Стан наукової розробки проблеми.

Основу джерельної бази складають дослідження Р. Барта, І. Гассана, Ю. Жицинського, Д. Затонського, І. Ільїна, З. Краснодемського та інших авторів, які зробили значний внесок у розвиток вивчення даної проблеми. Так, в праці Ю. Жицинсьгого "Бог постмодерністів" розкриваються внутрішній суперечності постмодернізму, викриваються проблематичність та ідеологічний характер багатьох його висловів. Дуже важливо, що автор не зупиняється на артикуляції та критичному розгляді основних тверджень постмодернізму і його світових ідей. Додатковою літературою при написанні цієї роботи були енциклопедії з постмодернізму, які висвітлюють основні передумови становлення постмодерного типу філософствування, представлений розгляд мистецьких напрямів, стилів, течій. Проблему літератури вивчали такі вчені: Т. Денисова, М. Ігнатенко, О. Киченко, О. Ковбасенко, Г. Козуб, І. Лімборський, Н. Нев’ярович, Н. Пахаренко, і ін.

Зокрема, Нев’ярович Н. в статті "Культура постмодернізму" розглядає сучасну художню культуру та ключові ознаки постмодернізму. О. Киченко у статті "Постмодернізм і роман: метаморфози традиційного жанру" робить спробу аналізу художньої структури та естетичних функцій сучасного роману. Серед українських вчених значну увагу дослідженню проблеми постмодернізму в архітектурі приділяють Стародубцева у праці "Архітектура постмодернізму" та С. Шліпченко "Архітектурні принципи". Дослідженням театру займаються такі вчені, як Г. Гуляєва, М. Можейко та інші. Серед науковців проблему соціокультурних перетворень та глобалізаційних процесів досліджують І. Дзюба, Є. Афонін, А. Мартинов, Є. Ільюшина та інші.

Найавторитетнішим дослідником масової культури був Д. Белл. В статті "Масове культурне і сучасне суспільство", він зазначав, ще з появою кіно, радіо, телебачення з’явилася єдина система ідей, образів, розваг, які пропонуються найширшій аудиторії. Американські соціологи Д. Бенсман і Б. Розенберг у дослідженні "Масова культура і бюрократія", характеризуючи масову культуру, визначальною рисою її називали комерційне спрямування: мистецтво, науку, релігію, політику воно трактує як предмет споживання, ставлення до яких підпорядковує економічним міркуванням, логіці ринку, а не внутрішній логіці смислу.

В магістерській роботі зроблено спробу узагальнити і систематизувати дослідження про культуру другої половини ХХ ст. і окреслити його основні тенденції та ознаки.

Практичне значення роботи.

Фактичний матеріал та висновки дослідження можуть бути використані при розробці тем уроків, лекцій, практичних занять в середній та вищій школі.

Наукова новизна.

Дослідження проблеми дало можливість визначити взаємодію "елітарної" та "масової" культури. Доведено, що культура постмодернізму подолала обмеженість культури "Нового часу", яка ґрунтувалася на ідеї пріоритету новацій над традицією. Підтверджено висловом сучасних вчених, які пов’язують перехід від парадигми модерну до постмодерну з соціально-економічними, суспільними трансформаціями і західному світі.

У 1960-х – 1970-х рр. почав формуватися новий тип суспільства. Важливе зрушення заклечається в тому, що основні риси цього суспільства почали розглядатися як якісно новий струмінь розвитку не лише карти Європи, а й усього людства; а також у тому, що ці процеси не обмежувалися технологією, але й призводили до перетворення суспільства в цілому. За П. Козловським, перехід до постмодерну обумовлений розвитком суспільства від індустріального до постіндустріального, усвідомленням обмеженості ресурсів.

Структура магістерської роботи.

Магістерська робота складається із вступу, 3-ох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.

Апробація роботи.

Окремі питання магістерської роботи були апробовані на щорічних, науково-практичних звітних конференціях викладачів, аспірантів та студентів РДГУ.

РОЗДІЛ 1. КУЛЬТУРНА СИТУАЦІЯ ПОСТМОДЕРНОЇ ДОБИ.

1.1 Філософський наратив постмодернізму

Посмодерн, як твердить більшість самих постмодерністів – не так мистецтво, як тип мислення. Не так коло певних культурних явищ, як образ світорозуміння. Перед нами не зведення конкретних правил, а розпливчаста метафора, котра виражає деякий невизначений "стиль світовідчування".

Постмодерн як ціннісна мозаїчна протоплазма, всередині якої виникають найнеоднорідніші струми, стає чи не Абсолютом сучасної західної культури. Серед найхарактерніших універсальних трансформацій сучасної культури, що відбувається під впливом постмодернізму, найчастіше виокремлюють такі. По-перше, це наростання тенденцій, невизначеності, що виражаються у відкритості, плюралізмі, еклектизмі, неортодоксальності, невпорядкованості культурного життя. По-друге, провідною рисою постмодерністської свідомості є її іманентність, яка перетворює культурну діяльність на інтелектуальну гру, своєрідне метамистецтво.

По-третє, це перенесення інтересу з епістемологічної (закони пізнання) на онтологічну (закони буття) проблематику. Постмодернізм як особлива світоглядна концепція – має і свою форму художнього бачення світу.

У мистецькій практиці він спирається на засади постструктуралізму та деконструктивізму і характеризується як "спроба виявити на рівні організації художнього тексту певного світоглядного комплексу специфічним способом емоційно забарвлених уявлень". [64, с. 20].

Літературна критика цього напряму оперує такими філософськими поняттями та категоріями, як-от: "світ як хаос", "світ як текст", свідомість як текст", "пастіш", "постмодерністська чуттєвість", "криза авторитетів", "авторська маска", "пародійний модус оповідання", "провал комунікації", "подвійний код", "принцип нон-селекції", "метамова", "епістемологічна невпевненість..."

Розглянемо ключові поняття і категорії культури постмодерну:

"Осанна сумніву" (Д. Затонський). Сумнів є лейтмотивом культури постмодерну. Не визнаючи авторитет розуму, постмодернізм піддає сумніву всю антропоцентричну традицію європейської культури, не визнає беззаперечності сучасної моделі світу та буття, що веде до "епістемологічної невпевненості", до релятивізму істини, до переконання, що найадекватніше опанування дійсності доступне не природознавчим і точним наукам та традиційній філософії..., а інтуїтивному поетичному мисленню, з його асоціативністю, образністю, метафоричністю та миттєвими одкровеннями інсайта". [40, c.213].

"Світ як текст" (Ж. Дерріда). Людська свідомість розглядається як сума текстів, що її утворюють. Безліч існуючих текстів, зрештою, і складають світ культури, вважають деконструктивісти.

Сам текст визначає реальність запропонованої ним моделі світу. "Вони (постмодерністи) не вимагають, аби створене ними сприймали за "дійсність", а "істину", тим більше за настанову, зумовлену певним світоглядним, ідеологічним девізом. Бо, на їхній погляд, створене і твірне є не більш (але і не менш!) як "текст", тобто дещо у своєму роді самодостатнє, покликане не імітувати життя, а з ним зрівнятися. [30, c.67]

Принцип "нон-селекції" (Д. Фоккема). Постмодерністи вважають неможливим і марним намагатися встановлювати будь-який ієрархічний порядок або систему пріоритетів в житті і творчості. Вони передають своє світовідчуття через свідомо організований хаос художнього твору. Звідси притаманний постмодерністському письму стильовий еклектизм, "схрещення епох", діалог культур.

Проте, відкидаючи попередню літературну традицію, він тим не менше постає своєрідним синтезом, оскільки включає ці художні методи (реалістичне і модерністське письмо) в різних модифікаціях до свого коду. Таким чином, утверджується рівнозначність усіх стилістичних одиниць у межах одного тексту.

"Подвійне кодування" (Ч. Дженкс). Цим терміном позначається властиве постмодернізму постійне пародійне зіставлення двох або більше "текстуальних світів", тобто різних способів семіотичного кодування, естетичних систем, чим, власне, для нього і є різні стилі. [40, c. 217]. Постмодернізм водночас і продовжує практику свого попередника модернізму, і зрікається її, оскільки він "іронічно долає", у свій спосіб заперечує стилістику свого "вчителя".

Інтертекстуальність (Ю. Крістева) – ключова категорія постмодернізму, що позначає різноманітні міжтекстові стосунки як всередині твору, так і за його межами. Цитатність такого письма передбачає багатоголосе відлуння попередніх текстів, що проглядають крізь текст твору, і перебувають із ним у діалозі. Цитати можуть бути прямими і непрямими, наявними і неявними, точними і трансформованими. Своєрідною "цитатою" може виявитися не тільки вислів, образ чи мотив, а й стиль, напрям, дискурс, певна культура. Це, за висловом У. Еко, "відлуння текстуальності": "...В усіх книгах говориться про інші книги... усяка історія переказує історію, вже розказану. Це знав Гомер, це знав Арістотель, не кажучи вже про Рабле або Сервантеса [65, c.608].

"Увесь новітній постмодернізм, - підтримує цю думку Д. Затонський, - це нібито суцільне "ретро", уперте й водночас іронічно-бешкетне повернення на "круги своя". [30, c. 167].

"Смерть автора" (Р. Барт). Цей принцип є похідним від інтертекстуальної природи тексту. Якщо текст – це багатомірний простір, що складається з цитат з відсиланнями до безлічі культурних джерел, то "немає такого тексту, який би був породжений "особисто" і безпосередньо Автором: скриптор лише черпає з безмірного словника Культури". [53, c. 20]. Р. Барт вважав, що джерело тексту розташовується не в письмі, а в читанні.

Принцип розважальності. Культура модернізму була орієнтованою на елітного читача, масового ж "обслуговувала" поп-культура. Постмодернізм долає таке протистояння, поєднуючи розважальні елементи твору з вишуканими естетськими та семіотичними ідеями. Зрощення з поп-культурою постає ключовою ознакою культури постмодерну. Не дивно, що сучасні посмодерністські романи У. Еко, Д.Ж. Фаулза, В. Пелевіна є і творами високого мистецтва, і – бестселерами.

Ентропія (Т. Пінчон) – науковий термін термодинаміки та інформації, що означає зникнення, смерть якої системи, маси, якщо в усіх її частинах встановиться однакова температура, а відтак – зникнуть джерела руху. [19, c. 50].

В культурі постмодерну є неможливим ієрархічний порядок або система пріоритетів. "Якщо вони й допускають існування моделі світу, то такої, що заснована на "максимальній ентропії", "на рівноймовірності й рівноцінності усіх конститутивних елементів" [40, c. 216].

"Авторитет письма". Не визнаючи авторитет дійсності та пізнання, постмодерністи з особливою повагою ставляться до "авторитету письма", "оскільки у вигляді тексту будь-якої історичної епохи він є чи не єдиною конкретною даністю, з якою вони готові мати справу". [40, c.216]. Авторитет тексту не зумовлюється дійсністю, а тільки авторитетом інших текстів (інтертекстуальністю), тим набором художніх засобів, за допомогою яких формується влада письма над свідомістю читача.