Вступ

Олександр Архипенко, геніальний киянин, що прибув 20-літнім юнаком до Парижа в 1908 р. з далекої України, як метеор блискавично, за одну декаду років, став одним з найбільших новаторів мистецтва XX ст.

О. Архипенко зі своєї батьківщини приніс на захід дух наївності і простоти – протиотруту від агресивності й «інфернальної» сексуальності, на які хворіла західна культура. Архипенко сперечався з Фрейдом: існують чинники, казав скульптор, повністю незалежні від сексу і голоду. Людина, її тіло, нерви і мозок причетні до чистих стихій – руху, вогню, води. Щораз частіше звертається він до випаленої глини – теракоти, яка виникає від вогню і може тримати в собі жар. І в історії мистецтв, у цьому безмежжі психічної енергії, його притягували вогненні періоди: палений керамічний неоліт, Греція доби вулканічного Лакаоона, сонцепоклонник Єгипет, пломениста готика і барокко.

Герої його творів – це ідеї, абсолютні і вічні, що трансформовано «в матеріал реальності».Є скульптури, які символізують світлосяйну прозорість. Форма інших міниться залежно від циркуляції сонячного світила, і западини їхньої поверхні виповнюються то світлом то темрявою. Четвертий просторовий непокоїв чудодія тривимірної об'ємності. І він приборкує його, цей Ейнштейнійнівський «четвертий континуум» в архипентурі.

Одна з принад буття Архипенка – його таємнича загадковість, його за дзеркальність. Один з його найпростіших образів – люстро. Гучні і водночас інтимні перегуки між скульптурними жінками та їхніми двійниками у живописних рельєфах: «Овальне дзеркало на столі, що відбиває жінку, яка тримає маленьке люстро».

Уявна порожниста форма, композиційний інтервал, пауза, те, що в музиці називається «білий звук», дає багатьом різьбам новий вимір, полегкість, повітряність, як вікна і двері – архітектурі. І водночас – недомовленість, «те, що вимовить не вміють», як сказав би Шевченко.

Очевидно, що взаємопроникнення кольору і форми у поліхромному мистецтві можна порівняти хіба що з поняттям перетворення енергії. Ця енергія і складає саму основу поліхромного мистецтва Саме це мистецтво взаємопроникнення і є втрачений секрет, прихований у давньому поліхромному мистецтві, яке значно багатше, ніж сучасна тонована скульптура.

Духовно, естетично, емоційно, творчо, символічно, варіації кольороформи так само багаті, як варіації симфонії, де одна музична тема переходить в іншу, викликаючи у слухача безліч образів.

Нова поліхромія полягає у новій естетиці. І техніці, котра об'єднує форму і колір їх взаємодія, взаємопроникнення, перевага одного над іншим, їх гармонія чи контрастність, їх – ритм визначаються символічними стилістичними проблемами.

Об’єкт дослідження – Мистецька творчість О. Архипенка.

Придмет дослідження – скульптура, як основний вид образотворчої діяльності О. Архипенка.

Мета дипломної – узагальнити й систематизувати зміст та мистецьки особливості творчості О. Архипенка.

Завдання дослідження:

• Вивчити стан дослідження проблеми у тематичній літературі.

• Визначити витоки творчості О. Архипенка.

• Охарактеризувати образотворчі засоби у творчості О. Архипенка.

Метод дослідження: аналіз та узагальнення наукової інформації з проблеми дослідження; аналіз, синтез, узагальнення і систематизація історичних та теоретичних даних.

Практична діяльність – дослідження полягає у розкритті системи творчості О. Архипенка.

1. Життєвий шлях Олександра Архипенка

Виставки його легко перевозити з місця на місце: скульптор робив свої роботи невеликими за розміром. Але, дивна річ, їх дуже важко репродукувати. Перш ніж повести мову про Архипенкові роботи, належить підійти до них ближче, доторкнутися не тільки до різьблених каменів та металу, але й до рук, якими творено це мистецтво, й до життя, з якого воно прийшло.

У сорок другім гинули лелеки: прилітали з вирію і знаходили чорні купи й обпалене гілля на місцях давніх гніздовищ. Лелеки вмирали у Європі чи шукали спокою в світі. Тільки де його знайдеш, той спокій, навіть тоді, коли ти птах?. А люди ж не лелеки.

Власне, цей розділ починається з таких роздумів, бо йтиметься у ньому про Олександра Архипенка, якого поховали 28 лютого 1964 року в Нью-Йорку на цвинтарі Вудлавн, Бронкс.

А за три дні до цього скульптор Архипенко впав на порозі своєї майстерні, щоб не зводитись більше. Було йому неповних 77 років. Кінець.

Коли б розмотати клубок з довгих планетних паралелей, що їх намотала на свою вісь колісниця Архипенкових мандрів, початок нитки виявився б у Києві.

Архипенко часто згадував це місто, що стриміло в пам'яті й не могло забутися, – врешті, кожна людина витворює себе з вибірково дібраних споминів. Архипенко часто вів мову про Україну, про ту вельми далеку землю, що майже втратила для нього свою матеріальність, залишилася Початком, Порогом, від якого йдуть у світ. Символом. Здавалося часом, це й усе. Світ існував для нього у величезній кількості неймовірних символів та проекцій, у вимірах, що не обчислюються в жодній з існуючих математичних систем.

Провчився він там недовго. Не знайшов того, що шукав і вирішив продовжити свою освіту в музеях, самотушки живити свій талант.

Критики дуже любили писати про самітника, що постійно справляє враження людини, яка зазирає досередини ззовні. Приходить і намагається побачити щось у глибині, там, де не було ще нікого, – інший світ, інших людей, інші трагедії. Він не уявляв мистецького твору без такого вивчення об'єкта його. Але сам не дозволяє нікому торкати душу свою – він беріг власну незайманість як єдиний із скарбів, чогось вартих.

Усе починалося з Києва. Тут, в університеті святого Володимира, працював батько. Батько не любив мистецтва й не знався на ньому, найвищим витвором людського духу йому здавалися доцільні конструкції, що рухалися, світили, дзенькали, були не надто вишуканими за формою, але дуже корисними. Він був шанованою людиною – інженер-механік Порфирій Архипенко. Всі речі мають бути пристосованими для полегшення людського буття. Мистецтво не зараховувалось до розряду занять, що мають практичну вартість.

Олександр Порфирович Архипенко, народився в в Києві 1887 року, дід його був іконописцем. З дитинства був захоплений Мікеланджело і Да Вінчі. Мистецтво ж Олександр Архипенко вважав – цікавою історією. Ми часом уявляємо собі генез людських особливостей і в мистецтві – надто примітивно. Безпосередньої спадковості тут не існує. Навіть у дерев не обов'язково росте гілка з гілки й так – від насінини – все дерево, як одна галузка. Так не буває. Спільним лишається лише коріння, і найтов-стіша гілка може відрости просто із стовбура, окремо від інших, чи з кореня – немов нове дерево. Я люблю це правило, цей закон природи, закон душевного формування. Надто сумно було б без нього.

Син київського інженера зростав художником.

Він не здобув закінченої мистецької освіти. Але три роки навчання в Київському художньому училищі пішли Архипенкові на користь. Але не надто. Він знав, чого хотів. У 1906 році Архипенко влаштовує під Києвом першу свою персональну виставку й тоді ж їде до Москви – можливо, в інших мистецьких школах вчать якось інакше?

Про першу персональну виставку сам Архипенко писав так: «…Відкрив у селі виставу своїх робіт. Серед робіт було кілька кольорових. «Мислитель» – червоний. На дверях повісив об'яву: «Робітники та селяни – за меншу плату». Першим відвідувачем був поліційний наглядач… «Чому робітники й селяни мають менше платити?» Потім уздрів: «Мислитель»: «А про що він мислить і чому він червоний?» Поліційний наглядач бачив у цьому символ».

Архипенко відразу ж пізнав усі особливості свого становища. Це симптоматично – перший глядач першої виставки був з сюрчком. Мова символів, що її офіційна критика проголошувала за незрозумілу, виявилася приступною нижчому поліційному чинові. Це теж не нова історія. Як злочинець прагне втекти від власної совісті, так режим, заснований на несправедливості, боявся митців і вбивав їх, не вміючи приручити. Як вперто офіційна імперська критика принижувала народ до власного рівня й нацьковувала міщанство на тих, що віщували прийдешню днину. Затулявся долонями від слизьких слів та поглядів Скрябін, Ігор Сє-верянін перемагав на поетичних конкурсах Блока, крізь кпини проштовхувався Володимир Маяковський. Так, це був початок століття, коли глум спадав на плечі Іванові Франку і безсило плакала Леся, гнана смертельною хворобою на край світу. І все ж революція народжувалася саме в ці дні. Саме крізь наскрізний біль проростало добро.

«Я вчився в художній школі у Києві, а потім – у Москві. На той час більшість московських скульпторів наслідувала німецький фаянс та мріяла ставити пам'ятники генералам. Але були й інші. Ми створили об'єднання й робили спільні виставки. Так я дістав можливість кілька разів виставлятися…»

Архипенко виставляється, він тиняється з'юрмленою Москвою, не розуміючи поки що основного, що він – і його праця теж – давно вже стали об'єктом політики. Від виникнення свого.

Є люди, що приходять до мистецтва, аби жити в ньому. Вони виголошують промови та виставляють полотна, що протягом кількох тижнів нервують офіційну критику. Люди ці готові очолювати демонстрації навіть тоді, коли йдеться про справу, не до кінця зрозумілу їм. Просто солодко бути в лідерах.

Архипенко знав і таких людей. Він – робітник у мистецтві, але робітник високоталановитий. І шкодив йому не брак можливостей та ідей, що зв'язує митця та обертає його на епігона. Коли критики згадують про Архипенка, то йдеться тут радше про надмір таких можливостей, про муки голоду в багатій коморі, коли людина вагається, з якого шматка почати. З того? Чи з того? Архипенко хотів зробити усе і встигнути всюди. Він повертався до своїх коренів, зростаючи окремим стовбуром з них. Пізніше митець згадає знову про Україну, розповідаючи про те, як починав, оповість про старих керамістів, що їх бачив по селах. Перші роботи Архипенка були з паленої глини, що велемудро зветься в скульпторів теракотою. Руді зливки зберігали пам'ять про землю, з якої вони вийшли. Архипенко хоче вигнати із скульптури холод каменю – він говорить про римлян, про мистецтво давньої Ассірії та Єгипту. Він говорить про безіменних митців України, про подзьобаних часом камінних баб у скіфськім степу. Він бере собі в учителі увесь світ і розуміє, що треба вчитися по-справжньому.

Близькість до візантійських впливів завжди відчувалася найбільше. Але Архипенко був тією призмою, що єднає в собі сто кольорів, перетоплюючи їх в один. Він міг відвідувати водночас дуже багато шкіл, і – це основне – в кожній з них лишався собою. Він майже не посилався на джерела натхнення, що витікали з глибин. Просто працював. І просто – вчився. А критики досі сперечаються, звідки прийшов колір в Архипенкові скульптури – настільки винятковим було це явище в різьбярстві наших днів. Як, врешті, й сам митець…

Російська імперія, набрякла революцією, доживає останні дні. Архипенко не приймає грози як єдиного порятунку від пересохлості казенного грунту. Він – митець. Молода людина не знає, не хоче знати, що це те ж саме, що політичний діяч.

І 1908 року, коли Коцюбинський дописує «Fata morgana», Франко редагує «Мойсея», а тут-таки поруч, у Москві, молодий Маяковський вперше потрапляє до в'язниці, Архипенко виїздить до Парижа.

Він гадав, що це втеча в мистецтво. Але, тікаючи кудись, одночасно тікав від когось. Архипенко тікав від себе.

Париж не заспокоїв. Архипенко досить чітко уявляв, чого прагне, і, полишаючи в 1908 році Паризьку мистецьку школу, невдовзі засновує свою. Але, не вміючи вчитися, вчити він теж не вмів. Чи не бажав.

Дивна річ. Архипенко, чиї педагогічні здібності не належали до найбільших скульпторових достоїнств, все ж таки вчив. Це висока доля таланту але саме висота злету визначає коло, що перебуває під впливом художника, поле зору його.

Архипенко засновував школи, але з учнів його хіба що Джакомо Манцу з вдячністю любив згадувати композиції свого вчителя – Олександр Порфирович умів закохуватися в талановитих людей, та не завше умів закохувати їх у себе.

Так він і жив. Школа Архипенка було поняттям творчим, а не навчальною базою, до неї вчащали навіть ті, хто ніколи не бачив дивного скульптора з Києва. Але учні йшли від нього, ставали самими собою, і не завжди потім учитель міг їх пізнати.

Архипенко радіє, дочувши, що майстри контррельєфу на батьківщині широко використовують його відкриття, як радітиме пізніше, почувши, що його шанують в країні перших п'ятирічок, де Татлін, Єрмилов – хіба лиш вони – широко цитують його.

Тільки скульпторові ще жити більш як півстоліття. Архипенко квапиться. Він виступає, влаштовує мистецькі скандали, зорганізовує і розпускає навчальні майстерні.

Єдиний світ з поки що шанованих ним – світ власних відкриттів. Поки що того вистачає.

У всьому цьому було набагато більше від зухвальства, ніж від переконаності. Архипенко входить до мистецьких кіл, виставляє свої роботи, дружить з Аполлінером, відкидає Родена, ще живого тоді «бога класичної скульптури». Набагато пізніше Еренбург напише в книзі спогадів про свою зустріч з Архипенком і про те, як він на правах колишнього киянина довірливо запитав скульптора, чому той відшукав саме таке трактування для своєї роботи. «А саме тому!» – відповів Архипенко. Наче язика показав. Власне, це збереглося в нього до останку – нелюбов анатомувати чужі твори, знаходячи там неіснуючі смисли та ідеї. Він цю нехіть вивіз ще із дому й плекав її все життя.