69986 (Давні поселення на території України), страница 3

Особливо слід наголосити на етнопсихологічному факторі, значення якого до недавнього часу не враховувалось. або недооцінювалось. Цей фактор має справу з більш глибинними характеристиками тієї чи іншої історико-культурної спільноти (народ, етнос, нація тощо), оскільки кожна з них по-своєму сприймає навколишню дійсність, уявляє та оцінює її, ставиться до ' умов свого буття, самого буття. Власне в цьому полягає специфічне відношення даної спільноти до всього, що об'єктивно існує, в чому виражається її «дух», «душа» чи характер в реальному сенсі.

Велике значення мають також фактори соціального характеру. Відмінність соціальних умов, у яких складалась та чи інша історико-культурна спільнота, особливості її історичного шляху, безумовно, позначились на її культурі. Із плином історичного часу велику роль у культурному житті народів починає відігравати політичний фактор, утворення держав та встановлення кордонів. Виникнення самостійних держав сприяло росту самосвідомості народів, розвиткові внутрішніх творчих імпульсів культури, що прискорювали формування традицій, мови, особливостей мистецтва, світогляду кожного з них. Зазначені фактори викликали до життя величезну кількість самобутніх культур. Будучи включеними в єдиний світовий історико-культурний процес, вони об'єднуються поняттям «світова культура».

Для того, щоб підкреслити неповторність культурного розвитку певної спільноти, своєрідність її культурних характеристик та історичного досвіду, використовують, перш за все, поняття «самобутність». У ньому поєднуються об'єктивні та суб'єктивні сторони буття, внутрішнє і зовнішнє, окреме і загальне, діяння і свідомість, сталість і динаміка.

Умовою збереження самобутності є досягнення культурою того рівня зрілості, коли вона оформлюється як стійка цілісність. Формування цілісності культури – процес тривалий і складний, для нього характерні дві протилежності: з одного боку, спадковості і традиції, а з другого – «овації та критичного переосмислення того, що залишено попередніми поколіннями. Розкриваючи їх суть, слід підкреслити, що створення і примноження духовних цінностей неможливе без врахування попереднього багатовікового досвіду, традицій, без успадкування тих досягнень, які були нагромаджені за всю історію розвитку даної культури. Без традицій неможлива історія будь-якої країни. Вони фіксують суспільне значимі досягнення думки і моральності, утворюють історичні корені сучасного існування народу, його буття. Відмовитись від них повністю – означає позбавити народ перевіреної історією орієнтації, розірвати встановлені зв'язки з навколишнім світом. Традиція за своєю природою є носієм і ядром усього стабільного, найбільш характерного, оскільки в ній зафіксовані «програми» людської діяльності подібно генетичним програмам популяцій. Вони орієнтовані на суттєво важливі для виживання цих спільнот стійкі, стабільні властивості як природного, так і етносоціального середовища. Без них і в обхід них неможливе відтворення культури.

Другою стороною цього процесу є опанування новими формами і елементами культури, їх узгодження з тим, що створене в межах культури традиційної. Це передбачає взаємодію і взаємну трансформацію старого і нового, а в ідеалі – їх гармонійне поєднання. Підсумовуючи, доцільно зазначити, що в понятті самобутності фіксується як самостійність, так і специфіка суспільства, не лише спадкоємність, яка через традицію забезпечує зв'язок минулого зі сьогоденням, але й відповідна орієнтація на майбутнє.

Формування тієї чи іншої культури ніколи не відбувається ізольовано, воно є наслідком постійної взаємодії. Можна виділити такі основні типи культурної взаємодії: культурна інтеграція, коли те, що було спільним для інших культур, стає спільним і для даної культури; акультурація, сутність якої в тому, що вирішальна частина чужої культури стає для даної культури своєю. Процес, що веде до зменшення різниці культурного надбання, але не обов'язково охоплює суттєву частину культури, слід відрізняти від акультурації, що означає зближення. Зближення можна вбачати у будь-якому знайомстві одного народу з досягненнями культури іншого (наприклад, шляхом перекладу художніх творів). Зближення може перейти через акультурацію в консолідацію, коли різне стає єдиним.

Асиміляцію можна розглядати як частковий випадок консолідації, специфічний за своєю однобічністю: коли культура певної спільноти повністю втрачає свої особливості, розчиняючись в іншій, а інша ж практично якісно не змінюється від цього.

Позитивне значення для людства мають лише ті інтеграційні процеси, процеси взаємодії та взаємообміну, які поряд з утвердженням універсальних, загальнолюдських цінностей не заперечують збереження і розвиток особливого, кращого у кожній культурі.

Незважаючи на всі відмінності, які відрізняють одну культуру від іншої, їх об'єднує єдина людська природа культурних носіїв, включення у загальний світовий історико-культурний процес і необхідність вироблення на цій базі спільних духовних основ всієї світової культури, орієнтованих на загальнолюдські цінності. У світі немає і не було жодної культури, яка б цілком «випадала» зі світової культури і водночас не мала індивідуально-неповторних рис. lie є обов'язковою умовою наукового розуміння законів розвитку культури, оцінки її своєрідності і внеску в культурний прогрес людської цивілізації. Було б неправильним абсолютизувати один з них моментів, випускаючи з. виду інший. У цьому і полягає діалектика загального й особливого в культурі людства в цілому і в кожній окремо взятій культурі зокрема.

2. Які особливості визначили неповторний характер культури античної Греції?

«Античний» (від лат. anticjmis) означає «давній». У працях істориків античним світом традиційно називають-суспільства стародавніх Греції та Риму з IX ст, до н.е. до V ст. її. е. У наш час поняття античності включає також кріто-мікенську епоху (III–II тис. до н.е.). «Таким чином, історія античності охоплює період формування, розквіту і загибелі рабовласницьких держав Середземномор'я з III тис. до п. с. до середини V ст. н.е., коли перестала існувати Західна Римська імперія.

Антична цивілізація межувала зі стародавніми цивілізаціями Сходу – Єгиптом, Фінікією, Персією та ін., підтримувала з ними жваві торговельні та культурні контакти. Хоч антична культура, особливо у початковий період свого розвитку, немало запозичила з більш розвинених на той час культур Сходу, вона була явищем глибоко оригінальним. Характерною рисою культур Сходу був теоцентризм, обожнення царської влади, безумовна влада авторитета, підкореність особистості державі, монументальність, символічність, декоративність. Антична ж, особливо еллінська культура, звернена до людини і це природно, бо породило її зовсім інше суспільство.

Основою суспільного життя в античних державах був поліс, тобто місто-держава, що об'єднувала місто і навколишні землі з селами. Поліс був самостійною політичною, господарською, культурною одиницею, об'єднанням вільних громадян. З VI ст. до н.е. у більшості полісів встановилась демократична форма правління, що охороняла права кожного громадянина, робила його активним і свідомим учасником політичного життя. Майже всі громадяни полісів були грамотні. Сутністю полісного життя була єдність незалежних людей в ім'я спільного існування, безпеки та свободи. Ці обставини сприяли вихованню в еллінів і римлян патріотизму, розвиненого почуття власної гідності, волелюбності, мужності, допитливості, схильності до раціонального осмислення світу.

Погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості вільного громадянина поліса зумовили таку характерну рису античної культури, як антропоморфізм – перенесення властивих людині рис на природу і навіть на богів. Останніх греки, а пізніше і римляни уявляли у вигляді людей – безсмертних, прекрасних і вічно молодих. Ідея гармонійного розвитку людини, єдність фізичної і духовної краси знаходилась в центрі античної_ філософії, мистецтва, міфології. Все це зумовило неперехідне значення античної доби для людства, його культурного поступу.

В історії культури Стародавньої Греції дослідники виділяють такі періоди: егейський або кріто-мікенський (III–II тис. до н.е.), героїчний або гомерівський (XI–IX ст. до н.е.), архаїчний (VIII–VI ст. до н.е.), класичний (V–IV ст. до н. е,).

Однією з найдавніших цивілізацій Східного Середземномор'я була егейська або кріто-мікенська, що розвинулась у III–II тис. до н.е. на островах Егейського моря, узбережжі Малої Азії та Балканського півострова, її головним центром був острів Кріт.

Егейська культура зазнала значного впливу стародавніх культур Єгипту та Передньої Азії, що яскраво проявилось в образотворчому мистецтві, архітектурі тощо. Але за своїм змістом вона була своєрідною і неповторною, принципово відмінною від культури Стародавнього Сходу. Якщо монументальне мистецтво Вавилону, Єгипту, Ассирії прославляло божественність, необмежену владу царів і фараонів, грізну могутність богів, то пам'ятки егейського мистецтва відтворюють красу природи та людини.

Егейська культура мала вплив на розвиток мікенської культури. У материковій Греції у той час утворились ранньорабовласницькі міста-держави Мікени, Тірїнф, Пілос, Орхомен, Фіви, Афіни, Іолк. Тут збереглися залишки пам'яток архітектури – фортеці з мурами, які були складені з величезних брил, залишки поселень, храмів, розкішні гробниці, серед яких виділяється гробниця Атрідів у Мікенах. Хоча мікенське мистецтво, на відміну від крітського, й відзначається дещо нижчим рівнем, мікенські митці у своїх художніх творах теж ставили на перший план людину, зверталися до її краси, возвеличували людську силу, могутність та волелюбність, Близько 1260 р. до н.е. коаліція ахейських племен на чолі з царем Мікен Агамемноном захопила й зруйнувала місто Трою на узбережжі Малої Азії. Події, пов'язані з троянською війною, становлять основу давньогрецького І героїчного епосу.

В кінці XII–X ст. до н. є. на Грецію насуваються племена дорійців, під ударами яких гинуть стародавні держави у Мікенах, Тірінфі та ін. Тільки Аттіка з центром в Афінах відстояла свою незалежність. На території Греції утворилось тоді чимало незалежних держав, які вели між собою війни. Це негативно позначилось на культурі тогочасної Еллади. Однак період культурного занепаду в історії Стародавньої Греції мав тимчасовий характер, після якого наступає нове піднесення в усіх сферах культурного життя. Активізується будівництво храмів, палаців, серед яких виділявся xpaмa Артеміди в Спарті, що вражав своєю архітектурною пишністю. Цей тип храму уберігся і в наступні періоди історії Стародавньої Греції.

3. Яку роль відіграла католицька церква в добу Середньовічча в житті європейського суспільства?

Важливим фактором розвитку середньовічної культури стала релігія та її суспільний інститут – церква. У 1054 р, відбулось розмежування християнських церков на західну – римо-католицьку та східну – православну, Передумовою розколу християнства на католицизм та православ'я був розподіл у IV ст. єдиної Римської імперії на Західну та Східну (Візантію) і поява у кожній з них самостійних релігійних центрів, претендуючих на домінуюче становище у християнському світі.

У феодальній Західній Європі християнство одночасно виступає філософсько-ідеологічною основою нового суспільного ладу, його політичною доктриною, системою права і моральним вченням. Під впливом християнства відбувається консолідація римо-католицької церкви. У своєму історичному розвитку, від ранніх общин до ідеології католицизму на Заході, християнство наслідує різні філософські та релігійні традиції, успадковані від попередніх культур. З метою утвердження папської влади римо-католицька церква широко використовує ідеї маніхейства. неоплатонізму, аскетизму та ін.

В період Раннього Середньовіччя офіційною ідеологією католицизму став аскетизм. Вже у II–III ст. в писаннях отців церкви з'ясовується відношення християнства до античної язичницької) культури. Спрямованість ранньохристиянської філософії на заперечення античної культури інколи переростала у тенденцію заперечення усіх форм художньої діяльності. Зокрема, Тертулліан (160 ‑ близько 220 pp.) ототожнював мистецтво з язичництвом, заняття живописом, скульптурою та театральні видовища називав ідолопоклонством, а в працях «Апологія, або захист християн від поганства» та «Спростування єретиків» проповідував кінець світу та строгий аскетизм. У пізньому середньовіччі знайшли поширення погляди Климента Олександрійського (близько 150 ‑ близько 215 pp.) та Орігена (близько 185 ‑ близько 254 pp.), що також заперечували художню діяльність поза християнськими ідеями. Утверджуючи нову релігію, Оріген здійснив перше порівняльне видання тексту Старого Завіту, де зіставив оригінал єврейською мовою та різні переклади, підготував коментарі до всіх книг Біблії, написав працю «Про основні положення християнства». Він активно пропагував аскетизм, розробив власну теологічну систему, яка сприяла розвитку теології наступних епох.

Одним з перших теоретиків середньовіччя, який визнав необхідність використання античної культурної спадщини, був Августин Аврелій (354–430 pp.), християнський теолог, представник західної патристики. Він пройшов глибоку ідейну еволюцію від захоплення маніхейством та скептицизмом до визнання християнства та проповідування аскетизму.

Досягненням Августина як теоретика стало зосередження на проблемах, повз які пройшла антична думка, а саме – динаміки людської особистості та динаміки загальнолюдської історії. Першій присвячена автобіографічна праця «Сповідь» у 13 книгах, де він неупереджено, з глибоким психологічним самоаналізом розкриває суперечливий процес становлення особистості, обґрунтовує необхідність Божественної Благодаті, яка спасає особистість від земної гріховності.

Проблема містично осмисленої діалектики історії знайшла відображення у його трактаті «Про град Божий» у 22 книгах. В основі твору події, пов'язані із завоюванням у 410 р. Риму ордами вестготського короля Аларіха (близько 370–410 pp.). Автор полемізує з язичниками, що звинувачували християнство в зруйнуванні античного світу, розглядає два протилежних види людської спільності: «град земний», тобто державність, в основі якої «любов до себе», і «град Божий» – духовну спільність, в основі якої «любов до Бога». «Град Божий» далеко не тотожний ідеалу теократії, в дусі якого інтерпретували вчення Августина середньовічні схоласти. Він різко критикував «каїнівський» дух імперії, завойовницькі устремління римлян, які, натомість, засуджували насилля щодо себе. Що стосується самих причин насилля, їх Августин вбачав у гріховності людини.

Досить складним було ставлення Августина до античного мистецтва. У «Сповіді» він наголошував, що споглядання античних творів викликає у нього найбільш глибокі земні почуття. Він захоплювався пластикою античної скульптури, античною поезією та музикою, що було гріховним з точки зору нової релігії і вимагало життя.

Згідно з традицією неоплатонізму, Августин розглядає красу як світло. Світлоносність краси, спорідненість світла з душею віруючої людини стає невід'ємною рисою християнського вчення. Краса – світло втілюється у середньовічних церковних мозаїках, вітражах, окладах ікон тощо. Але на відміну від Платона та засновника неоплатонізму Платона (204–270 pp.), у яких вищою красою виступає ідея, в Августина вищою красою виступає Бог. Так склалася відома августинівська традиція, за якою земна краса є лише відблиском божественної. Августин остаточно утвердив у християнстві неоплатонівську ідею гріховності тілесного буття людини. Створена ним система поглядів надовго визначила політику католицької церкви у галузі культури. Він став незаперечним авторитетом у теології та філософії середньовіччя, йому не було рівних майже до появи Фоми Аквінського.