32152 (Правомірна поведінка та історичні типи держав), страница 2

Для застосування дисциплінарного стягнення власник (або уповноважений ним орган) зобов’язаний зажадати письмового пояснення порушення.

Стягнення оголошується наказом і повідомляється працівнику під розписку протягом трьох робочих днів.

Якщо протягом року до працівника не будуть застосовані дисциплінарні стягнення, то він вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення.

Дисциплінарне стягнення може бути зняте і до закінчення одного року.

Протягом дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення не застосовуються.

Дисциплінарні стягнення до трудової книжки не заносяться.

4. Матеріальна відповідальність

Працівник, який завдав матеріальної шкоди підприємству, організації, установі, несе матеріальну відповідальність незалежно від того, чи був він притягнутий до дисциплінарної відповідальності за діяння, що ним спричинено цю шкоду.

Підставами для притягнення працівника до матеріальної відповідальності є:

• Пряма дійсна шкода;

• Протиправність поведінки працівника;

• Причинний зв’язок між протиправними діями та заподіяною шкодою;

• Вина працівника.

Трудовий процес – явище багатогранне, і його порушення може призвести до матеріальної відповідальності як працівника, так і власника підприємства.

Матеріальна відповідальність працівника – це його обов’язок відшкодувати в установленому законом порядку і розмірах пряму дійсну шкоду, заподіяну підприємству (установі, організації) протиправним і умисним невиконанням чи неналежним виконанням своїх трудових обов’язків.

Чинне законодавство встановлює два види матеріальної відповідальності:

1. Обмежену, яка не перевищує середнього заробітку працівника;

2. Повну, яка настає у випадках, якщо:

• Між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за цілість майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей;

• Майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або іншими разовими документами;

• Шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку;

• Шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані;

• Шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуванням матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;

• Відповідно до законодавства, на працівника покладено повну матеріальну відповідальність;

• Шкоди завдано не при виконанні трудових обов’язків;

• Службова особа, винна в незаконному звільнені або переведенні працівника на іншу роботу.

Стаття 138 (КЗпП). Обов’язок доказування наявності умов для покладення матеріальної відповідальності на працівника

Для покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду власник або уповноважений ним орган повинен довести наявність умов, передбачених статтею 130 Кодексу законів про працю.

Стаття 130 (КЗпП). Загальні підстави і умови матеріальної відповідальності працівників

Працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов’язків.

При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Шкода, розмір якої перевищує середній заробіток працівника, може бути відшкодована працівником добровільно, а в разі відмови відшкодовувати заподіяну шкоду питання відшкодування вирішується судом.

Згідно з чинним законодавством, підприємство є суб’єктом матеріальної відповідальності у разі заподіяння шкоди працівникові й зобов’язане відшкодувати працівникові матеріальні збитки за наявності таких підстав:

1. Незаконного звільнення, переведення чи відсторонення працівника;

2. Неправильного формулювання запису у трудовій книжці під час звільнення працівника, що унеможливлювало б влаштування його на роботу;

3. Затримки видачі трудової книжки або розрахунку при звільнені з роботи;

4. Псування, знищення чи крадіжки особистих речей працівника під час виконання ним трудової функції та в інших, передбачених законодавством випадках.

Стаття 135² (КЗпП). Колективна матеріальна відповідальність.

При суспільному виконанні працівниками окремих видів робіт, пов’язаних зі зберіганням, обробкою, продажем, перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника і укласти з ним договір про повну матеріальну відповідальність, може запроваджуватися колективна матеріальна відповідальність.

Колективна матеріальна відповідальність установлюється власником або уповноваженим ним органом за погодженням профспілковим комітетом підприємства, установи, організації. Письмовий договір про колективну матеріальну відповідальність укладається між підприємством, установою, організацією і всіма членами колектив.

Перелік робіт, при виконанні яких може запроваджуватися колективна матеріальна відповідальність, умови її застосування, а також типовий договір про колективну матеріальну відповідальність розробляється за участю профспілкових об’єднань України та затверджується Міністерством праці України.

5. Цілі покарання

Покарання – це:

• Засіб державного примусу.

• Засіб, що призначається лише за вироком суду.

Кримінальне покарання – це особливий захід державного примусу, що застосовується судом від імені держави до особи, винної у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмежені прав і свобод засудженого.

Застосовуючи кримінальне покарання, держава переслідує наступні цілі:

• Настання негативних наслідків для винного (кара);

• Виправлення і перевиховання засудженого;

• Запобігання вчиненню засудженим нових злочинів (спеціальне попередження);

• Запобігання вчиненню злочинів іншими особами (загальне попередження).

Стаття 22 (КК). Мета покарання

Покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але й мА на меті виправлення і перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поважання правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами.

Покарання не має на меті завдавати фізичних страждань або принижувати людську гідність.

(Стаття 22 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2468-12 від 17.06.92)

Підставою для кримінальної відповідальності є факт учинення злочину та його склад.

Додатковими покараннями визнаються:

1. Конфіскація майна;

2. Позбавлення військового або спеціального звання;

3. Позбавлення батьківських прав.

6. Дуалістична та теократична монархії

Організація державної влади великою мірою залежить від форм держави. Відомі дві форми правління: монархія і республіка.

Форма держави характеризує державу, визначає організацію державної влади і має відповідне правове закріплення. Всі її елементи фіксуються в конституції, законах і підзаконних актах. Існують форми правління, державного устрою та правового режиму.

Форма правління – це організація верховної державної влади, порядок її утворення і діяльності, компетенція і взаємозв’язок її органів, а також їх взаємовідносини з народом.

Розрізняють дві форми державного правління: монархія і республіка.

ФОРМИ ПРАВЛІННЯ

Монархія

Республіка

Абсолютна

Обмежена

Парламентська

Президентська

Змішана

Непрезидентська

Дуалістична

Виборна

Теократична

Принципат

Монархія – це форма правління, при якій джерелом влади є одна особа, яка отримує владу у спадок (фараон, шах, цар, імператор).

Існують дві форми монархії:

• Абсолютна монархія (історичний тип монархії, якому властива належність монарху необмеженої влади (Саудівська Аравія, Оман);

• Обмежена монархія (форма правління, що передбачає чітке обмеження влади монарха конституцією чи парламентом).

Серед обмежених монархій розрізняють:

• Дуалістичну (у руках монарха зосереджена виконавча і, частково, законодавча влада (Йорданія, Марокко);

• Конституційну (парламентську), яка характеризується певним співвідношенням повноважень монарха і парламенту (Англія, Данія, Швеція, Японія);

• Виборну;

• Теократичну (монархія, у якій релігійний лідер є одночасно і главою держави);

• Принципат (форма рабовласницької монархії, за якої зберігають республіканські установи, але влада фактично належить одній особі – принце псові (першому у списку сенаторів).

Дуалістична монархія (від латинського «dualis» подвійний) – один з двох видів конституційної монархії. Являється історичною перехідною формою від абсолютної монархії до парламентської. При дуалістичній монархії влада монарха обмежується конституцією, але монарх формально (в силу конституційних норм), і ще фактично (в силу слабкості демократичних інститутів) зберігає обширні повноваження, що ставить його в центр всієї політичної системи держави. Так, при дуалістичній монархії уряд несе формально подвійну відповідальність – перед монархом і парламентом, але підпорядковується, як правило, волі монарха. В даний час дуалістична монархія існує у Марокко, Йорданії, Таїланді, Непалі та Малайзії.

7. Чи може правова поведінка бути виражена у формі бездіяльності?

У суспільних науках є чимало визначень цього поняття. Зазначимо, що в теорії права вирізняють декілька аспектів, а саме: поведінка криє в собі деякі особливості діяльності й спілкування, поведінка характеризує лише такі діяльність і спілкування, які зовні виявляють внутрішній стан людини; поведінка має бути соціально значущою; явище мусить бути виявлене зовні та фіксоване органами інших суб’єктів відчуття; поведінка обов’язково повинна контролюватися волею людини.

Для глибшої характеристики правомірної поведінки треба розглянути її об’єктивні та суб’єктивні ознаки.

Виходячи з цього, можна сформулювати такі ознаки правової поведінки:

• соціальне значення поведінки;

• знаходження поведінки під контролем свідомості й волі людини;

• регламентованість поведінки правом; підконтрольність поведінки державі;

• здатність поведінки потягнути за собою юридичні наслідки.

У теорії права розроблено також поняття механізму правової поведінки як сукупність засобів, із допомогою яких здійснюється регулювання поведінки людини правом.

Механізм правової поведінки криє в собі:

• правові норми, що регулюють поведінку людини;

• юридичні факти, з якими закон пов’язує настання юридичних наслідків чи виникнення, зміну або припинення правовідносин;

• правовідносини як взаємозв’язок суб’єктів права та юридичні обов’язки;

• акти здійснення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

Універсальними засобами механізму правової поведінки є законність, правосвідомість і правова культура. Вони взаємодіють з іншими елементами цього механізму в кожному окремо взятому випадку правової поведінки.

Правова поведінка поділяються на правомірну і протиправну.

Правомірна поведінка – це відповідна юридичним нормам дія чи бездіяльність особи.

Правомірна поведінка – це суспільно необхідна, бажана і допустима під кутом зору інтересів громадянського суспільства поведінка індивідуальних і колективних суб’єктів, що проявляється у здійснені норм права, гарантується та охороняється державою.