158891 (Суспільство як предмет філософського знання)

Тема: Суспільство як предмет філософського знання

План.

1. Суспільство, його історичне виникнення і суть.

2. Структура і функції суспільства.

3. Основні чинники суспільного розвитку.

4. Типологія суспільства.

5. Суспільство і особистість.

Список літератури

1. Суспільство, його суть, структура і функції.

Соціальна філософія - розділ філософського знання, що досліджує найбільш загальні характеристики суспільного життя, колективної людської діяльності, а також місце особистості в суспільстві. Суспіль­ство є предметом багатьох наук, які називають соціальними науками (соці­ологія, політологія, демографія, соціальна статистика, економічні дисцип­ліни, соціальна психологія, юридичні науки). Особливість соціальної філо­софії полягає у тому, що вона визначає фундаментальні основи і сенс існу­вання суспільного життя, умови збереження цілісності і упорядкованості суспільства як єдиної системи. Крім того, в межах соціальної філософії осмислюється методологія наукового пізнання суспільного життя, узагаль­нюється досвід суспільних наук.

Основними питаннями суспільного буття людей є такі питання:

• у чому полягає основа суспільного життя?

• як виникло суспільство і як воно існує?

• за яких умов суспільство зберігає свою цілісність?

• які типи суспільств існували та існують сьогодні на планеті?

• як співвідносяться суспільство і особистість?

Історично суспільство виникає разом із виникненням людини. Перші об'єднання грунтувалися на кровно-родинних зв'язках, але з поступом істо­рії, із зростанням населення, з ускладненням суспільного життя виникають перші соціальні структури (соціальна диференціація, право, мораль). Вони набувають власних законів розвитку, підтримують цілісність та єдність сус­пільства, забезпечуючи стабільність і можливість його саморозвитку.

Що ж саме спонукає людей жити і діяти сумісно? Щоб відповісти на це питання, філософи зверталися до історичного минулого. Стверджували­ся найрізноманітніші, часто протилежні версії походження суспільства.

Серед чинників, що сприяли відокремленню людини від природи, зробили людей здатними до сумісного буття, називали такі:

• біологічний пріоритет людини: завдяки біологічній еволюції у людини сформувалися більш розвинені, ніж у інших вищих тварин, нервова сис­тема і мозок, завдяки чому людина отримала можливість жити більш складним, соціальним життям;

• біологічна неповноцінність людини: фізична, психологічна слабкість людей як біологічних істот зробила їх «неконкурентноспроможними» в природному середовищі, а інстинкти виживання і самозбереження штовх­нули їх до об'єднання зусиль;

• природний поділ людських істот на активну частину, з сильним потягом до влади і панування, і таких, що схильні підкорятися;

• здогадливість і кмітливість прадавньої людини, що дало змогу їй знайти спеціальне знаряддя для задоволення власних потреб і потім удосконалювати їх в колективній праці;

• «соціальні інстинкти» людей, що перевищують стадні інстинкти тварин;

• природній альтруїзм, тобто схильність до безкорисливої турботи про інших і готовність жертвувати заради них;

• егоїзм і агресивність людей, для яких природним станом є війна «всіх проти всіх», звідси - небезпека взаємознищення і необхідність контролю за власними діями, що призвело до взаємної угоди, до суспільного договору між людьми;

• активність людини, завдяки її діяльної природи склалися об'єктивні причини об'єднання людей у суспільстві: праця створила людину і суспіль­ство.

Попри всі розбіжності позицій щодо проблеми історичного виникнен­ня суспільства, є три очевидності в людському бутті, які можна визнати як безумовні і безсумнівні риси людини і людського суспільства. Звідси мож­на припустити, що це і є основні чинники саморозвитку суспільства, що їх історичне становлення і було становленням і суспільства, і людини як сус­пільної істоти. Це тим більше вірогідно, що, крім вище згаданих версій ви­никнення суспільства, є ще одна - біблійна. Біблійний переказ створення людини вказує саме на ці фактори. Отже, основні чинники історичного саморозвитку суспільства:

а) трудова діяльність: людина активна і діяльна за своєю природою, праця і стала фактором єднання людей (за біблійною версією, праця - покликання людини, Бог вмістив людину в саду Едемському, «щоб обробляти його і доглядати його»);

б) колективність: людина є соціальною істотою, вона має дар спілку­вання, прагне до нього, не здатна сформуватися як людина на самоті («сказав Господь Бог: не добре бути людині одній...»);

в) духовність: людина здатна до пізнання, має свідомість і самосвідо­мість, в ній є прагнення до творчості, до свободи, добра, любові («сказав Бог: створимо людину за образом Нашим і за подобою Нашою»).

Жодний з цих чинників не є первинним щодо інших двох. Людська ді­яльність, суспільність і духовність розвивалися через взаємовплив і взаємне коректування одне одного. Так само не можна сказати, що було першим - людина чи суспільство. Становлення людини йшло як становлення суспі­льної істоти, а становлення суспільства - як розвиток саме людського сус­пільства.

У розумінні сутності суспільства саме цей аспект - співвідношен­ня суспільства та індивіда є головним. У чому полягає основа суспільно­го життя, і з чого починати дослідження суспільства - з індивіда чи з тих соціальних зв'язків, в які він включений? Щодо цієї проблеми існують три основні інтерпретації: а) первинним є індивід: б) первинним є суспільство: в) первинною є єдність індивіда і суспільства: суспільство створює людину, а людина одночасно створює суспільство.

А. Класична європейська філософія, починаючи з XVII ст., розглядала суспільство в дусі «робінзонади»: вважалося, що суспільство почалося з окремого індивіда, з постаті ізольованої, внутрішньо самодостатньої люди­ни. Вона розгортає свої природні обдарування, прикладає зусилля, і це має, врешті-решт, суспільний результат. Здібності, поведінка, дії окремої люди­ни визначають характер суспільства. Вважалося, що саме така ізольована «людина-робінзон», окремий людський «атом», вступає в суспільні відно­сини, виходячи із своїх прагматичних інтересів. Суспільство визначається тут як сума індивідів. Тобто справжньою соціальною реальністю є самі ін­дивіди, а суспільство як цілісність вважається лише абстракцією. Так, Т. Гоббс свою теорію починає з опису «людини як такої», для нього вона -природний егоїст, звідси - ідея «війни всіх проти всіх» і необхідність сус­пільного договору. Французькі просвітники йшли тим самим шляхом, фор­мулюючи основні принципи теорії суспільного договору. Не тільки філо­софи, але й економісти виходили з цієї абстракції - «людини як такої». Ан­глійський економіст А. Сміт виводив економічне життя з особистого інтере­су атомізованої людини.

Б. З критикою ідеї абстрактного індивіда, ізольованого від історичного руху, виступив К.Маркс. Суспільство не є сума індивідів, а є сумою тих зв'язків і відносин, в яких ці індивіди знаходяться. Ідея суспільства міс­титься в самій людині як суспільній істоті. Людина і суспільство з'являються в історії одночасно, причому не свідомість людей породжує суспільство, а доцільна і цілеспрямована трудова діяльність. Основополо­жною структурою суспільного буття Маркс вважав економічні відносини між людьми.

Класики марксизму особливо підкреслювали значимість суб'єктивного (людського) фактору в суспільному процесі, роль особистості в історії. Су­спільство, проголошували вони, - це самі люди в їх суспільних відносинах. Але цей проголошений погляд на суспільство не був дійсно реалізований в їх теорії. Поступово в соціальному пізнанні утвердилося прагнення макси­мально вилучити з соціальної теорії розгляд суб'єктивного світу особисто­сті. Суспільство стало визначатися як надіндивідне утворення, що розвива­ється за об'єктивними, тобто незалежними від людського суб'єкта, його свідомості і волі, законами. Тим самим особистість була підкорена суспіль­ному цілому, вдосконалення суспільства повинно було випереджати вдос­коналення особистості. Суспільство було звеличене за рахунок індивіда, цінності суспільства проголошені більш значимими, ніж цінності індивіда. Такий погляд на співвідношення суспільства і людини був притаманний не тільки К.Марксу, але й Г.Гегелю, Е.Дюркгейму та іншим представникам класичної філософії XIX ст.

В. Соціальна філософія XX століття, намагаючись подолати «обезлю­днений» підхід до суспільства, переглянула саме поняття суспільства, соці­альної реальності. Не заперечуючи існування суспільства як об'єктивної, надіндивідної системи, було знайдене «людське» підґрунтя цієї системи. Воно одночасно є і виявом людської суб'єктивності, і виявом соціальності. Такою «першоклітинкою» суспільства став феномен інтерсуб'єктивності, міжіндивідних зв'язків, в яких не губиться, не втрачається людське «Я». Сама соціальна реальність виявляє себе як множина «Я», ко­жне з яких є унікальним, непередбачуваним, абсолютно не запрограмова­ним, таким, що не підкоряється ніяким абстрактним схемам суспільних законів, не є «гвинтиком» в суспільному механізмі.

Індивіди постійно вступають у індивідуальну взаємодію в процесі праці, в дружніх стосунках, з метою самозахисту, гри, здобуття знань, на­родження і виховання дітей тощо. Ця взаємодія конкретних людей, спілку­вання на рівні «Я - Ти», інтерсуб'єктивні зв'язки як зв'язки між особистос­тями, і є первинним актом соціальності. Над цим первинним прошарком суспільства, де людина впізнає іншу людину як «альтер его», нарощується інша структура суспільних відносин, які мають вже деперсоніфікований характер, нарощується суспільство як безлике «Воно». На цьому рівні сус­пільство виявляє себе як об'єктивна система соціальних обставин, зв'язків і відносин, які були історично створені попередніми поколіннями, в які ін­дивід включається з моменту народження, і які стають об'єктивною умо­вою його існування. І суспільство як об'єктивна система, і суспільство як міжіндивідуальні з`вязки, - усе це є єдиною соціальною реальністю, але на різних її рівнях, у різних вимірах суспільного буття.

Одним із представників нового підходу в соціології XX століття, захи­сником ідеї повернення до людини в соціальному пізнанні, був М.Вебер.

Отже, соціальна філософія пройшла у визначенні суспільства через три етапи, три способи розуміння його сутності:

I етап: суспільство розуміється як сума індивідів, справжня соціальна реальність - це індивіди, а суспільство є лише абстрактним поняттям для позначення суми індивідів;

II етап: суспільство є об'єктивною, незалежною від свідомості і волі людини, системою, що розвивається за власними законами;

III етап: суспільство на певних рівнях своєї організації є об'єктивною системою, але вихідною структурою суспільства є міжіндивідні взаємодії людей, інтерсуб'єктивний простір «Я - Ти», в якому утверджується людська суб'єктивність і формується соціальність.

Таким чином, суспільство є сукупністю людей в системі їх соціальних відносин, взаємозв'язків і взаємодій, що породжені власною діяльні­стю людей.

2. Структура і функції суспільства.

Під структурою суспільства розуміється:

а) сукупність різноманітних угрупувань і спільнот (соціальна структу­ра суспільства);

б) система основних сфер життєдіяльності суспільства (матеріально-економічна, соціально-політична, духовно-культурна) і відповідних суспі­льних відносин (економічних, політичних, правових, моральних, релігійних тощо).

Сукупність різноманітних соціальних спільнот та зв'язків між ними складають соціальну структуру суспільства.

Серед факторів, що зумовлюють формування соціальних спільнот та груп, є і природні ознаки (статі, віку, раси), і соціальні (професійні, культу­рні та інші). Так, можна виділити соціально-територіальні спільноти (меш­канці міста і мешканці села), соціально-демографічні (чоловіки, жінки, ді­ти, молодь, пенсіонери), соціально-етнічні (сім'я, рід, плем'я, народність, нація, етнос). Для К.Маркса основним критерієм соціального структурування було відношення до засобів виробництва, до власності. На цьому грунтується класовий поділ суспільства - на рабів і рабовласників, селян і феодалів, пролетаріат і буржуазію. У сучасній соціології поряд з поняттям «клас» вживається термін «страта». Теорія стратифікації виділяє певні вер­стви і спільноти (страти) за ознаками культури, освіти, стилем життя, ро­дом занять тощо. Так, М.Вебер включає в число таких ознак, крім відношення до власності і рівня прибутку, відношення до влади і соціальний престиж.

У процесі багатогранної життєдіяльності людей складаються певні су­спільні відносини. Вони охоплюють всі сфери суспільного життя та діяль­ності. Матеріально-економічні відносини включають в себе виробничі відносини, технологічні, відносини розподілу, обміну. Соціально-політичні відносини - це політичні, правові, моральні, класові, національ­ні, соціально-групові. Духовно-культурними відносинами є моральні, ре­лігійні, художньо-естетичні, наукові.

Вирішальним моментом у структуруванні соціуму на сфери життєдія­льності є ті три основних чинники, завдяки яким стало можливим саме іс­нування суспільства: трудова діяльність, колективність і духовність.

Економічна сфера є вихідною структурою суспільства. Основне при­значення суспільства — відтворити існування живих людських істот, які є субстратом суспільства. Матеріально-економічна сфера є процесом освоєн­ня природи з метою створення матеріальних умов і засобів життя. Економі­чна сфера орієнтована, в першу чергу, на забезпечення вітальних (життєутворюючих і життєзберігаючих) потреб індивідів.

Соціально-політична сфера суспільства - це сфера взаємодії індивідів та соціальних спільнот, сфера продукування способів і форм спілкуван­ня, правил взаємостосунків між людьми. Соціально-політична сфера пов'язана з формуванням різноманітних соціальних систем, соціальних спільнот та інститутів. Однією з найважливіших функцій суспільства є фу­нкція організації, упорядкування, нормалізації суспільних відносин. Саме регулятивну функцію виконують соціальні інститути. Вони «обслугову­ють» усі сфери суспільства, забезпечуючи соціальну консолідацію і стабілі­зацію життя всього суспільства. Соціальні інститути - це і певні установи, і сукупність соціальних норм та культурних зразків, і система поведінки, відповідна до тих норм. В залежності від сфер життєдіяльності виділяють такі соціальні інститути: економічні (розподіл праці, власність, заробітна плата тощо); політичні, або інститути влади (держава, армія, інститут пра­ва, партії, профспілки та ін.); інститути в сфері культури (традиції і звички, мораль, інститути освіти, сім'ї, церкви).

Духовна сфера є сферою духовного виробництва, процесом форму­вання і функціонування об'єктивних форм духовного життя - мистецтва, моралі, релігії, філософії, культурних цінностей, суспільних цілей та ідеа­лів, науки, виховання, освіти. Кожне суспільство в своєму розвитку грунту­ється на певній системі цінностей, норм, ідеалів. Якщо ідеали суспільства, його культура, форми менталітету народу підпадають під загрозу ерозії, то негативного впливу зазнають суспільні відносини, відповідним чином трансформується цивілізація. Суспільне життя в будь-якій формі і на будь-якому рівні визначається духовно-культурними чинниками, які не можна ігнорувати.