158847 (Співвідношення держави, права, закону і людини у філософії), страница 2

Так, в античному світі панувала доволі проста система: вільні люди — суб'єкти права і раби — об'єкти права. Раб не вважався людиною, а був лише «річчю», «здатним до мовлення знаряддям» праці. У середньовіччі вже не було такої поляризації між правоздатністю вільного і без­прав'ям раба. За станово-ієрархічної структури тогочас­ного суспільства з'являються і розгалуженіші та деталізованіші структури правового спілкування. Різний соціальний статус певної групи людей зумовлював і різні рівні прав людей у загальній феодальній системі прав — при­вілеїв. Принцип правової рівності став поширюватись на широке коло людей і відношень, щоправда, в їх становій диференціації й обмеженості. Тому права тогочасної лю­дини були становими правами. За повної чи часткової не­свободи значної частини населення (кріпаків) право було правом — привілеєм. Суб'єктом його визнавалась не лю­дина взагалі (як представник людського роду), а лише при­вілейована людина — як представник певного роду, стану, групи з певним соціальним становищем і рівнем матері­ального багатства. До речі, привілейована людина буттєва на всіх етапах історичного шляху людства: від витоків суспільного буття і до сучасної концепції прав людини. Сучасним типом такої привілейованої людини є громадя­нин (людина як член конкретної держави), а останньою формою прав привілейованої людини є права громадянина (в їх співвідношенні з правами людини).

Становлення і розвиток прав людини нерозривні з ево­люцією змісту самого принципу правової рівності у різні епохи і в різних суспільних утвореннях.

Ідеї загальної рівності людей виникли ще в давні часи, розвиваючись згодом у різних формах і напрямах, напов­нюючись на різних історичних етапах досконалішим зміс­том. Подібна еволюція властива практичному їх втіленню у правових актах. Первинні моделі загальної рівності ма­ли станово-обмежувальний характер. Згодом вони зазна­ли модернізацій шляхом збагачення змісту, поширення на інші соціальні групи й країни. Логіку формування юридич­них норм і конструкцій у сфері прав і свобод людини планети можна простежити на підставі спадкоємності та­ких всесвітньо відомих правових актів, як англійські — Велика Хартія Вольностей (1215), Петиція про права (1628), Декларація прав (1688); американські — Декларація не­залежності Сполучених Штатів Америки (1776), Консти­туція СІЛА (1787); французька Декларація прав людини і громадянина (1789), які значною мірою сприяли вияву уні­версального характеру прав людини, що були визнані су­часним світовим співтовариством і закріплені в Загальній декларації прав людини (1948), Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950), Міжнародно­му пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1968) і рекомендовані для утвердження через систему між­народно-правових норм і засобів у всіх державах світу.

Визнання і захист прав та свобод людини стали могут­нім чинником, орієнтиром прогресивного розвитку людст­ва в напрямі співтовариства правових держав, критерієм гуманізації їх внутрішньої та зовнішньої політики. Без­умовно, від декларацій про права людини до їх реаліза­ції —велика відстань, але, як свідчить історія, без таких де­кларацій шлях до бажаної правової дійсності ще довший.

3. Правова держава у філософії.

Розуміння закону як правового явища передбачає на­явність у ньому об'єктивної загальнозначимості, яка має бути визнаною, нормативно конкретизованою, захищеною можливістю застосування примусових заходів щодо пра­вопорушників тощо. Бажане може набути буттєвості ли­ше за державно організованого життя суспільства, тобто передбачає необхідний зв'язок права і держави. При цьо­му держава виступає правовим інститутом, необхідним для зведення загальнозначимого права у загальнообов'язковий закон з відповідними санкціями для утвердження і захис­ту правового закону.

За словами М. Бердяєва, людство не може жити поза державою, поза онтологічними засадами влади. Воно му­сить бути підпорядковане закону, дотримуватися його. Скасування закону держави для людства, ураженого грі­хом, є поверненням до тваринного стану. Державу він роз­глядав як об'єднуючу, впорядковуючу та організовуючу силу.

Однак такою держава може бути лише за умови забез­печення прав і свобод своїм громадянам, тобто коли вона буде правовою державою. Термін «правова держава», незважаючи на тривалу історію теорії держа­ви, запровадили лише у XIX ст. німецькі автори К. Велькер, Р. Моль, І. Аретин та ін. В англомовній літературі він не вживається. Його еквівалентом є поняття «правлін­ня права».

Теоретичні концепції правової державності мають ба­гату історію, своїм корінням сягають античності. Це, зок­рема, ідея справедливого влаштування полісу, його влади і законів, розумного розподілу повноважень між різними гі­лками влади, розрізнення правильних і неправильних форм її організації, верховенство закону в організації взаємовід­носин держави і громадянина тощо. Античному світу була відома ідея про розумність і справедливість такої політичної форми суспільного життя людей, за якої право, за­вдяки визнанню і підтримці влади, стає владною силою, тобто загальнообов'язковим законом, а публічно-владна сила, що визнає право і впорядкована (обмежена) та ви­правдана ним, стає справедливою державною владою — такою, що відповідає праву.

Вчення про державу розвивали Солон і Ксенофонт, Протагор і Сократ та чи не найбільше — Платон і Арістотель.

Платонівська теорія, викладена у «Державі» і «Зако­нах», була нормативною теорією ідеальної («найкращої») держави, побудованої на принципах добра і справедли­вості. Доброчесність — це знання. Ця фундаментальна ідея пронизувала «Державу» Платона. Його ідеальна дер­жава засновується на знанні, оскільки, щоб робити доб­ро, треба знати добро. Держава стане досконалою лише тоді, коли до влади прийдуть носії найбільшого знан­ня — філософи. Лише їхні знання, як основа філософ­ського мистецтва управління державою, дають їм право на владу. У словах Платона, що саме філософу доступне знання про благо, — не хизування всевіданням, а усві­домлення того, що існує певне об'єктивне мірило і що знання краще від здогадів. Державний діяч має розумі­ти, що сприяє зміцненню держави, а що ослаблює її; зна­ти, що таке благо і що потрібно для добробуту держави. Він повинен знати державу не у випадкових її різнови­дах, а в її справжній сутності.

На думку Платона, різні люди мають неоднакові здіб­ності, тому виконують різні види роботи різної якості. Вправність набувається лише там, де люди присвячують себе праці, до якої мають природний хист. У досконалій державі кожен має «робити своє» відповідно до своїх здіб­ностей. Хто придатний виконувати роботу, а не керувати, має виробляти необхідні для життєдіяльності суспільст­ва матеріальні продукти (ремісники). Хто має дар керу­вати, тільки під контролем і під проводом інших пови­нні охороняти державу (військо). Хто покликаний вико­нувати вищі обов'язки, мають керувати державою (філософи). За цією схемою філософ-правитель не є лю­диною винятковою, його право на владу виправдовується тим самим принципом, що діє в суспільстві.

Кожна з цих груп має свої завдання і живе у своїх умо­вах, утворюючи окремий суспільний стан. Отже, ідеальна держава Платона станова. Трьом здібностям цих станів відповідають три життєві сили, три частини, з яких скла­дається душа, бо існує точна аналогія між державою та індивідом. Частини держави (стани) повинні мати ті самі чесноти, що й частини душі: чеснотою владарів-філософів є мудрість, охоронців — мужність, ремісників — само­владання. Коли кожен стан робить своє, постає гармоній­ний устрій держави — устрій справедливості.

Платонівська інтерпретація суспільного поділу праці як принципу побудови ідеальної держави справила неоці­ненний вплив на формування теорії поділу влади у Новий час, хоч у Платона така теорія відсутня. Його владарі-філософи мають усю сукупність державно-владних повно­важень: почергово законотворять, управляють, судять.

Вагомий внесок у розвиток античної політико-правової думки зробив Арістотель, ідеалом якого було конститу­ційне правління, а не монархічне, навіть, якщо це було правління освіченого царя-філософа. Арістотель вважав верховенство закону ознакою досконалої держави. На йо­го думку, Платон помилявся, протиставляючи правління мудрості правлінню закону. Навіть наймудріший держа­вець не може обійтися без закону, оскільки закон втілює неупередженість, якої не має жодна людина незалежно від рівня та обширу знань. Політичні відносини, якщо вони передбачають свободу, не повинні звільнити підданих від відповідальності, а це можливо, коли правителі й піддані мають легальний статус. Влада і авторитет закону не за­перечують повноважень певного органу управління, а на­дають його діяльності такої моральної переконаності, якої за інших умов йому не мати. Керуючись твердженням Платона, що «довершена людина є найкращою з тварин, але коли вона не дотримується закону і права, вона гірша від усіх», Арістотель твердив, що закон є необхідною умо­вою цивілізованого життя, що при його творенні колекти­вна мудрість людей (народна думка) має більшу цінність, ніж плід думки наймудрішого законодавця. Тому знання народу слід сприймати не як небажану обставину, а як норму законотворчої діяльності.

Для розвитку теорії та практики правової держави особливо важливими були судження Арістотеля (пізні­ше — Полібія, Цицерона) про розрізнення «справедли­вих» (з пануванням правових законів) і «несправедли­вих» (деспотичних) форм правління. Справедливе прав­ління передбачає благо для всіх (сюди Арістотель відносив монархію, аристократію та політію (помірну демократію)), несправедливе — блага лише для правлячого класу (ти­ранія, олігархія та крайня демократія, або правління на­товпу).

У контексті теорії поділу влади заслуговує на увагу концепція змішаного правління, запропонована Поліві­єм у праці «Загальна історія». Він проаналізував пов­новаження «трьох влад» у римській державі: владу кон­сулів, сенату і народу, які виражали відповідно царське, аристократичне і демократичне начало. Полібій окрес­лив усталені політичні процедури і важелі, з допомо­гою яких окремі органи влади можуть як сприяти один одному, так і за необхідності протистояти претензіям окремого з них на нові місце і роль в обхід того, що передбачено законом, що забезпечує стабільність і міць держави.

У змішаній формі правління Полібія повноваження представників різних влад (як у майбутніх теоріях поділу влад) не зливаються в єдине начало, не втрачають своїх специфічних особливостей, а є відносно самостійними, спів­існуючи, взаємно стримуючи і врівноважуючи один одного у межах єдиного державного ладу. Мета його — досягти такої побудови державної влади, за якої повноваження пра­вління не зосереджені в одному центрі, в руках одного ор­гану, а справедливо розподілені між різними, взаємно стри­муючими, протидіючими і врівноважуючими складовими загальнодержавної влади.

Істотну роль у розвитку теорії правової держави віді­грали судження Цицерона про державу як публічно-пра­вову спільноту. Держава для нього — «справа народу». Народ, на переконання Цице­рона, — «це не група осіб, що згромадилась абияк, а знач­на множина людей, об'єднаних спільною домовленістю про закони і права, а також прагненням користуватися блага­ми на взаємовигідній основі». Тобто держава постає не ли­ше як вираження загального інтересу всіх громадян, що було характерно для давньогрецької концепції, а й як уз­годжене правове спілкування цих громадян, як певне пра­вове утворення, «загальний правопорядок».

Цицерон стверджував, що влада делегується народом, тобто постає з колективної сили народу, має функціонувати на підставі закону і може бути виправдана тільки Божим законом або моральним чи природним законом. Ці прин­ципи організації державної влади здобули повсюдне ви­знання і впродовж багатьох століть були загальновідоми­ми положеннями в теорії філософії права. У них просте­жуються ідеї республіканізму, народного суверенітету, що є важливим для усвідомлення правової основи і правового сенсу державності.

Суттєву роль у становленні концепції правової держа­ви відіграло і вчення Ш.-Л. Монтеск'є про розподіл влад, викладене у його праці «Дух законів» (1748). Держава, на його думку, мас поєднувати в собі найміцніші можливі гарантії і величезною внутрішньою єдністю, чого можна досягти лише поділом влади на законодавчу, вико­навчу і судову. Такий поділ є запорукою свободи, оскільки кожна гілка влади контролюється іншою. Він також за­безпечує єдність через внутрішні зв'язки гілок влади, які унеможливлюють здійснення будь-яких повноважень од­нією гілкою влади без співпраці з двома іншими: законо­давчий орган повинен зібратися на заклик виконавчого; виконавчий утримує за собою право вето (лат. — за­боронено) на законодавчі акти, а законодавство повинно мати надзвичайні юридичні повноваження.

На формування теорії правової держави вагомий вплив мали і філософські надбання Т. Гоббса з його специфіч­ним тлумаченням природи суверенної влади та ідеєю «спів­дружності»; Дж. Локка з його доктриною суспільного дого­вору або «угоди», як називав її сам Локк. Суттєва новизна їх теоретичних позицій, що набула розвитку в працях Монтеск'є, Канта, Гегеля та інших мислителів Нового ча­су, полягала в особливому тлумаченні поняття «свобода». Якщо в античні часи під свободою розуміли міру доступу громадян до участі в державних справах, тобто її політич­ний вплив, то в Новий час свободу розуміли не стільки в її політичному вимірі, як в особистісному: громадянська сво­бода інтерпретувалась як певна незалежність від держа­ви. Тобто проблема свободи розглядалась уже в її відно­шеннях як до державного ладу, так і до окремої особи, громадянина. Перший аспект, втілений у правовому офор­мленні поділу трьох влад (законодавчої, виконавчої, судо­вої), є необхідною інституційно-організаційною формою за­безпечення другого аспекту свободи — громадянських прав і свобод, безпеки особи.

Теоретичні висновки про єдність поділу влад з права­ми і свободами громадян мали вирішальний вплив не ли­ше на новітні теоретичні уявлення про правову державу, а й на державно-правову практику Англії, Франції, СІЛА на­прикінці XVIII ст., що знайшло свій вияв у згаданих вище конституційно-правових документах тих часів.

Вагомий внесок у пізнання державноправової пробле­матики зробив І. Кант, сформувавши принцип свободи во­лі та моральної автономії особи і категоричний імпера­тив: «Дій так, щоб ти завжди ставився до людства і у своїй особі і в особі будь-кого іншого також, як до мети, і ніколи не ставився б до нього лише як до засобу». Велика заслуга Канта й у філософському обґрунтуванні та розвитку лібе­ральної теорії правової держави. Згідно з ним держава — це об'єднання значної кількості людей, підпорядкованих дії правового закону. Перспективи, темпи розвитку дер­жави залежать від того, наскільки її державний устрій уз­годжений із правовим принципом.

Реалізація вимог категоричного імперативу у сфері дер­жавності постає у Канта як правова організація держави з поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову. З огляду на наявність чи відсутність такого поділу Кант виокрем­лює дві форми правління: республіку і деспотію, надаючи перевагу республіці як еквіваленту правової держави. «Ре­спубліканізм, — зазначав він, — є державний принцип відокремлення виконавчої влади (уряду) від законодав­чої; деспотизм — принцип самовладного виконання дер­жавних законів, даних ним самим, тож публічна воля ви­ступає як приватна воля правителя».

Обґрунтовуючи принцип поділу влади і чіткого розме­жування повноважень її гілок, Кант не поділяв ідею їх рівноваги, визнаючи пріоритет і надаючи верховенство за­конодавчій владі як виразнику народної волі. Управлінсь­ка діяльність і акти виконавчої влади, зазначав він, не по­винні порушувати верховенство закону, а правосуддя має здійснювати суд присяжних, обраних народом. Визнаючи верховенство законодавчої влади, він усе-таки обмежує її діяльність, стверджуючи: те, чого народ не може вирішити стосовно самого себе, того і законодавець не може виріши­ти стосовно народу.

Отже, правова теорія Канта ґрунтувалася на ідеї народ­ного суверенітету. Згідно з нею різні гілки влади, виходячи з єдиної волі народу, мають діяти узгоджено і в єдиному напрямі. Воля законодавця, зазначав Кант, є бездоганною, здатність до виконавства у верховного керманича — нездо­ланна, а вирок верховного судді — незмінний. Кантівська концепція правової держави постає не як емпірична реаль­ність, а скоріше як ідеально-теоретична модель, якою слід керуватися як вимогою розуму в практичній організації державно-правового буття.

Якщо у Канта правова держава є бажаним феноменом, то у Гегеля правові закони, правова держава постають як реальна дійсність, як практична реалізованість розуму в певних формах буття людей. Держава, згідно з Гегелем, — це сутність, влада якої перевершує все, що можна було б їй надати. Вона наділена волею, яку виявляє через державні дії (ухвали законодавчих актів, запровадження особливо­го стану тощо), мас розум, завдяки якому переконує чи відраджує (через конституційний процес) щодо вчинення пев­них дім; вона має право (стосовно своїх громадян та інших держим), а також обов'язки щодо забезпечення нормаль­них умов життєдіяльності своїх громадян. Він розглядав держаку не лише як засіб, а й як мету, вважаючи, що її права потребують особливої поваги і до них треба підхо­дити з безособистісними установками, як і до явищ, що мають природу цілей у самих собі.