158637 (Природне й суспільне в людині), страница 2

Міркування над цим питанням для багатьох людей виявляються вихідним пунктом у виробленні того, що прийнято називати основною "лінією" життя, що підкоряє собі поводження й учинки людини на різних рівнях - будь те суспільство в цілому, або трудовий колектив, або сім'я, або близькі друзі. Відхилення від цієї "лінії" нерідко приводять до болісних моральних колізій, а її втрата - до морального, а те й фізичної загибелі людини. Мета й зміст індивідуального життя кожної особистості тісно пов'язані із соціальними ідеями й діями, що визначають ціль і зміст всієї людської історії, суспільства, у якому людина живе й трудиться, людства як цілого, його призначення, а отже, відповідальність на Землі й у Всесвіті. Цією відповідальністю чітко окреслюються границі того, що можуть і чого не можуть ні при яких умовах робити на індивідуальному й соціальному рівні людина і людство. Цим же визначається й те, якими засобами можуть або не можуть вони домагатися своїх цілей, навіть якщо ці мети представляються високими, моральними.

Але навіть якщо людина керується у своєму житті певними моральними цілями й використовує для їхнього досягнення адекватні їм засобу, він знає, що не завжди й не у всіх випадках може домагатися бажаного результату, що у моральних категоріях позначався за всіх часів як добро, щоправда, справедливість. І виникає питання: що ж, життя його - єдина й неповторна - якоюсь мірою зрівнюється з життям тих, хто живе безцільно, безглуздо й аморально, творить зло, неправда й несправедливість? Питання цей тим більше значимо, що життя кожної людини не нескінченна, а обривається смертю, небуттям. Чи не втрачають внаслідок цього зміст визначення її в моральних категоріях добра й зла, правди й неправди, справедливості й несправедливості? Люди завжди шукали вихід із цього обтяжуючого протиріччя. І знаходили його спочатку в релігійному постулаті про "безсмертя душі", а потім - у поданнях про "абсолютний розум" і "абсолютних моральних цінностях", що створюють нібито основу морального існування людини.

Усвідомлюючи кінцівку свого земного існування й задаючись питанням про сенс життя, людина починає виробляти власне відношення до життя й смерті. І цілком зрозуміло, що тема ця, бути може найважливіша для кожної людини, займає центральне місце у всій культурі людства. Історія світової культури розкриває споконвічний зв'язок пошуків змісту людського життя зі спробами розгадати таїнство небуття, а також із прагненням жити вічно і якщо не матеріально, те хоча б духовно, морально перемогти смерть.

Пошуками відповіді на це питання займалися й займаються й міфологія, і різні релігійні навчання, і мистецтво, і численні напрямки філософії. Але на відміну від міфології й релігії, які, як правило, прагнуть продиктувати людині певні його рішення, філософія, якщо вона не є догматичної, апелює насамперед до розуму людини й виходить із того, що людина повинен шукати відповідь самостійно, додаючи для цього власні духовні зусилля. Філософія допомагає йому, акумулюючи й критично аналізуючи попередній досвід людства, у такого роду пошуках.

Послідовно проведений філософський матеріалізм заперечує яку б те не було можливість особистого фізичного безсмертя для людини, не залишає йому надії на "загробне життя". Тому продумано, осмислено приймаючи матеріалістичний світогляд, людина робить важкий крок, що вимагає особистої мужності й сили духу, того, що у філософії називається стоїцизмом, оскільки відмовляється тим самим від можливості розради, хоча б і ілюзорного. Труднощі цього кроку збільшується ще й тим, що накопичений людством моральний досвід довгий час осмислювався в рамках релігійних систем, а знання моральних цінностей, що обґрунтовуються ними, підпиралося посиланнями на суд і, які очікують кожного після смерті. "Якщо Бога ні, те все дозволено", - проголошував герой Ф. М. Достоєвського.

Як бачимо, філософія, яких би позицій вона не дотримувалася, не тільки не знімає питання про зміст людського життя, про смерть і безсмертя, але, навпроти, дозволяє його поставити в найбільш гострої, навіть драматичній формі, тим самим повною мірою виявляючи його гуманістичний зміст.

Філософія про сенс життя, про смерть і безсмертя людини

Від всіх інших живих істот людина відрізняється найбільше тим, що протягом свого індивідуального життя він ніколи не досягає вищих "цілей" життя родовий, історичної; у цьому змісті він - адекватно не реалізована істота. Така незадоволеність містить у собі спонукальні причини творчої діяльності, не ув'язнені в безпосередніх її мотивах (матеріальних та ін.). Саме тому покликання, призначення, завдання всякої людини - всебічно розвивати свої здатності, внести свій особистий внесок в історію, у прогрес суспільства, його культуру.

У цьому й полягає сенс життя окремої особистості, що вона реалізує через суспільство, але в принципі такий же й сенс життя суспільства, людства в цілому, що вони реалізують, однак в історично неоднозначних формах. Збіг, єдність особиста й суспільного, вірніше, міра цієї єдності, неоднакова на різних етапах історії, і визначає цінність людського життя. Ця міра, таким чином, не є надособистісна або надсуспільної, але поєднує мети й сенс життя особистості й суспільства, а вони можуть перебувати в протиріччі один з одним або, навпаки, збігатися залежно від суспільно-економічних умов.

Таке розуміння змісту й цінності людського життя опирається насамперед на вчення про соціальну сутність людини. Будь-які спроби вивести їх зі сфери біологічного помилкові вже тому, що поводження особистості визначається соціальними, соціально-етичними й морально-гуманістичними факторами, які є його регуляторами. Добре сказав про це Л. Н. Толстой: "Людина може розглядати себе як тварина серед тварин, що живуть сьогоднішнім днем, він може розглядати себе і як члена сім'ї і як члена суспільства, народу, що живе століттями, може й навіть неодмінно повинен (тому що до цьому нестримно тягне його розум) розглядати себе як частина всього нескінченного миру, що живе нескінченний час. І тому розумна людина повинен був зробити й завжди робив по відношенню нескінченно малих життєвих явищ, що можуть впливати на його вчинки, те, що в математику називається інтегруванням, тобто установлять, крім відношення до найближчих явищ життя, своє відношення до всього нескінченного за часом і простором миру, розуміючи його як одне ціле". Підкреслюючи значення "відносини до цілого", Толстой уважав, що саме звідси людина виводить "керівництво у своїх учинках".

Л. Н. Толстой бачив сенс не в тім, щоб жити, знаючи, "що життя є дурна, зіграний наді мною жарт, і все-таки жити, умиватися, одягатися, обідати, говорити й навіть книжки писати. Це було для мене огидно...". Визнати "нісенітницю життя" Толстой не міг, як не міг бачити її зміст тільки в особистому благу, коли "живе й діє людина тільки для того, щоб благо було йому одному, щоб всі люди й навіть всі істоти жили й діяли тільки для того, щоб йому одному було гарно...". Жити так, не піклуючись про загальне добро, по Толстому, може лише "тваринна особистість", що не підкоряється велінню розуму. На таке тваринне життя, на жаль, протягом всієї історії людства була приречена більшість трудящих. Доводиться визнати, що й у нашім суспільстві, якщо мати на увазі його сучасний стан, подібні форми життя одержали широке поширення.

У думках Толстого залучає найвища людяність, тобто органічна з'єднуваність думки й почуття неповторної й нескінченної в самій собі особистості з іншими людьми й людством у цілому, що і дозволяє усвідомити, що сенс життя укладений у самому житті, у її вічному русі як становленні самої людини.

Думка про неминучість біологічної смерті людини, що проходить червоною ниткою через всю творчість Л. Н. Толстого, нерозривно зв'язана в нього із твердженням морального, духовного безсмертя людини. Смерть страшна для тих, хто "не бачить, як безглузда й погибельна його особисте самотнє життя, і хто думає, що він не вмре... Я вмру так само, як і все... але моє життя й смерть будуть мати сенс і для мене й для всіх".

Моральний сенс життя Л. Н. Толстой поширює й на смерть, і тому для нього "людина вмерла, але його відношення до миру продовжує діяти на людей, навіть не так, як при житті, а у величезне число раз сильніше, і дія це в міру розумності збільшується й росте, як все живе, ніколи не припиняючись і не знаючи перерв". Живучи для блага інших, людина, уважає Толстой, "тут, у цьому житті вже вступає в те нове відношення до миру, для якого немає смерті й установлення якого є для всіх людей справа цього життя".

На трохи іншому розумінні морально-філософського змісту людського життя робить акцент інший російський мислитель - В. С. Соловйов. Воно резюмується в нього в тім, як вирішується їм питання про співвідношення особистості й суспільства, їхніх інтересів і цілей. На думку Соловйова, "не можна по суті протиставляти особистість і суспільство, не можна запитувати, що із цих двох є мета й що тільки засіб". Затверджуючи нескінченність людської особистості як аксіома моральної філософії, він протестує як проти індивідуалізму, так і проти таких прихильників колективізму, які, "бачачи в житті людства тільки суспільні маси, визнають особистість за незначний і минущий елемент суспільства, що не має ніяких власних прав і з яким можна не вважатися в ім'я так званого спільного інтересу". Очевидно, що В. С. Соловйов виступає тут з позицій морально-етичного гуманізму, критикуючи всякі форми мнимого колективізму й затверджуючи моральний зміст людського життя як процес удосконалювання її соціальної сутності й духовних підстав.

Література

1.Франк С. Л. Реальність і людина. - К., 1997.

2.Холл К, Линдсей Г. Теорії особистості. - К., 1997.

3.Хьепл К., Зиглер Д.. Теорії особистості. - К., 1997.4.Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. – М., 1994.