158546 (Методологічні та гносеологічні основи вивчення феномена безсмертя), страница 2

Передана з покоління в покоління ця культура як єдність матеріальних речей та їхнього ідеального змісту (змісту й значення) являла собою ієрархічну систему символів, що забезпечували регулятивну функцію. Одночасно, історична еволюція роду homo sapiens одні символи закріплювала в пам'яті поколінь, надаючи їм статус абсолютних цінностей людського життя, інші символи йшли в небуття. Перші ставали принципами культури - ціннісними універсаліями, які акумулювали гранично значимий соціальний досвід адаптації й освоєння людиною світу.

Культурологічний й історико-філософський аналіз досліджуваної проблеми продемонстрував, що всередині кожної конкретно-історичної форми буття культури - античної, середньовічної, християнської, язичницької, буддистської, іудейської або навіть зовсім примітивної культура варварів, має місце деяка сукупність символів-цінностей, що скріплюють культуру в єдине ціле. Не ставлячи на меті докладний аналіз змісту цих символів-цінностей, звернемо увагу лише на те, що ця сукупність практично завжди представлена в тому числі феноменами, суттєво вираженими в термінах "життя", "смерть", "безсмертя". Інакше кажучи, ми стверджуємо, що життя, смерть, безсмертя суть феномени ціннісної природи, більше того, - це абсолютні цінності людської культури, її універсалії, поза якими буття самої культури неможливе.

Про скінченність людського буття нагадує не тільки наша генетика, колективна історична пам'ять, але й індивідуальне буття, межі якого чітко окреслені у форматі «життя-смерть», емоційно виражені в відтворенні жаги життя та відчутті страху смерті, що раціонально втілюється у пошуку світоглядних (міфологічних, релігійних, філософських, наукових, художніх) підстав «зняття» протиріччя між життям і смертю, суттєвим еквівалентом якого і є феномен безсмертя. Отже, якщо життя й смерть являють собою граничні універсалії культури, то, імовірно, і безсмертя як продукт вирішення діалектичного протиріччя між усвідомленням людиною скінченності свого існування та постійною жагою життя, є ніщо інше як одна з абсолютних культурних універсалій.

Безсмертя як онтологічний феномен являє собою соціально-культурне інтенціальне утворення аксіологічної природи, ідеальне за формою та буттєво наведене як моральний обов’язок, просторово-часовою характеристикою якого є категорія „вічність”. Отже, в просторово-часових межах скінченого буття, яке кероване, за Кантом, „законами причинності”, цей феномен є невичерпним. Він знаходиться за межами „чуттєвого світу” (світу „фізичного життя” та „фізичної смерті”), або, простіше, світу реального досвіду та наукового знання. Пошук феномену безсмертя є складним процесом усвідомлення світу та себе в цьому світі, таким чином, це є результат певного складного душевно-духовного стану людини, культури в цілому, які визначають змістовне навантаження „вічності”. І це може бути або елементарне чуттєво-емоційне особистісне переживання страху смерті, або складний концептуальний, загальноприйнятий філософський світогляд, що визначає майбутнє в теперішньому стані народу, нації, людства.

Підсумовуючи наші міркування в руслі пошуку оптимальних для «розв'язання проблеми» безсмертя як предмета філософського дослідження методологічних і гносеологічних підстав, слід зазначити, що феномен безсмертя виявляє себе як реальний результат усвідомлення й розуміння людиною своєї природи й сутності, що можливо в межах організації свого буття як соціокультурної реальності. Саме із природи людини, як результату біологічної еволюції, слід виходити при раціональному описі модусів безсмертя й наділення їх відповідним соціокультурним статусом, приписуючи їм можливість бути категорією наукового або ненаукового (будь-якого іншого) знання. Разом з тим, безсмертя як феномен буття, як універсальна, абсолютна цінність культури (а іншої іпостасі безсмертя, можливо, й бути не може), виникає тільки тоді, коли людина по-перше, знаходить здатність до редукції своїх біологічних інстинктів, і, по-друге, до розумового осягнення світу в його цілісності як процесу, що має минуле, сьогодення й майбутнє, і розгортається в координатах простору та часу. Це й дозволяє, імовірно, говорити про буттєвий статус безсмертя.

Розумове схоплювання інтелектом своєї тілесної кінечності породжує такий модус безсмертя як «біологічне увічнення”. Розумне осмислення людиною свого “Я” як унікальної цінності, носія цілей і змістів організації свого індивідуального існування змушує інакше мислити безсмертя. Воно здобуває характеристики тих рівнів розуміння людиною свого “Я”, що визначаються термінами “безсмертна душа”, “безсмертна особистість”, “творче безсмертя” і т.д. Інакше кажучи, як позитивну гносеологічну передумову нашого дослідження, можна констатувати, що безсмертя є світоглядною категорією, що має свій буттєвий статус як у тотальній практиці існування суспільства, так і в життєвому просторі індивіда. Це не категорія науки й природознавства, тому що там, де має місце бути фізіологічне “живе” і фізіологічне “умирання”, про безсмертя говорити некоректно. Адже індивід, що прагне продовжити своє життя як життя біологічне, не прагне до безсмертя, він просто не хоче вмирати, він боїться своєї смерті як біологічного кінця існування, адже за нею постає смерть іншого порядку - душі, духу.

Тому ми вважаємо, що поняття безсмертя відбиває взаємозв'язок між фундаментальними цінностями культури, якими є категорії “життя” й “смерть”. І тут безсмертя змістовно являє собою якусь оцінку, - з боку суспільства та самого “Я”, виступає мірою цінності свого життя. Цей ракурс безсмертя і являє собою виключно філософський аспект проблеми, оскільки розкривається в діалектиці понять “сенс життя” та “зміст смерті”, “цінність життя”, “цінність смерті”, тобто в аксіологічному вимірі буття. Це твердження означає, що йдеться не про міру життя як межу між життям і смертю, точніше між живим і мертвим. Останнє, скоріше, біологічний бік проблеми, і він вирішується в рамках сучасної медичної танатології, а аргументи тут - параметри роботи серця, кровообігу, діяльності мозку тощо.

Ми ж вважаємо, що феномен безсмертя виявляє свою сутність лише в осмисленні цінності буття, де цінність життя й цінність смерті лише формують межі виявлення цього буття і як індивідуального “Я”, і як персонального “Я”. Осмислення життя й смерті як цінності - вихідна першооснова безсмертя, тому що воно саме знаходить зміст, як похідне від вирішення діалектичного протиріччя.

Людина знає, що її життя обмежене в часі, що вона помре, але її свідомість опирається визнанню цього факту. Тому цілком закономірна думка про те, що безсмертя є лише деякою інтуїтивною інтенцією, що задає, по-перше, напруженість людському існуванню та існуванню культури в цілому, і, по-друге, безпосередньо бере участь у становленні особистості й культури як упорядкованої аксіологічної реальності. Будучи найменше теоретичною конструкцією, а, швидше, етико-естетичним варіантом вирішення протиріччя «життя-смерть», безсмертя гносеологічно виправдовується феноменологією як можливістю осягти буття, що з'являється як культура, де панують цінності мистецтва, релігії, міфології й філософії.

Література

1. Сержантов В.Ф., Гребеньков Г.В. Природа человека и его судьба. - СПб.: Изд-во Петровской Академии Наук и Искусств, 1994. - 427с.

2. Сержантов В.Ф., Гребеньков Г.В. Феномен человека (Христианская и научная концепции природы человека). - К.: ИЦ «Академия», 1997. - 144с.

3. Гребеньков Г.В., Нечитайло В.Н. Аксиологический подход к проблеме человека. – Донецк: Изд-во ДПИ, 1992. – 186 с.

4. Гребеньков Г.В. Становление личности и ее событийный мир // Вісник Донецького національного університету. Cepiя Б: гуманітарні науки. - 2000. - №2. - С.292-295.

5. Казначеев В.П., Спирин Е.А. Космопланетарный феномен человека: Проблемы комплексного изучения. – Новосибирск: Наука. Сиб. отдел.,1991. – 304 с.

6. Гроф С.Я., Гроф К. Сияющие города и адские муки // Жизнь после смерти / Под ред. П.Гуревича. – М.: Наука,1990. – С.89.