Серед різних видів “помочей” як специфічної форми групової підтримки можна виділити обов’язкові позасезонні і сезонні. Перші були обумовлені екстремальними ситуаціями, наприклад, пожежами, повенями, масовим падежем худоби. Особливою формою підтримки були “наряди громадою”, вони проводились в сім’ї, коли дорослі її члени були хворими.

Сусіди приходили, щоб розтопити піч, нагодувати худобу, доглянути дітей. Обов’язковими були “помочі” при побудові хати, зборі урожаю. При колективних “помочах” відбувався поділ праці, де певні види робіт виконували представники різних вікових та статевих груп: чоловіки, наприклад, орали, жінки боронували, старці сіяли.

Однією з активних форм допомоги були толоки. Вони були одночасно і формою сумісної діяльності, і формою допомоги бідним селянам, включаючи в себе спільну обробку землі, перевезення сіна, хліба, будівництво хати, млина тощо. Часто збиралися на толоку з економічних міркувань. Наприклад, саме з цих мотивів жінки ходили разом м’яти льон : щоб не топити в стодолі по кілька разів на одному обійсті. Своєрідною формою толоки були складчини спільна годівля і спільна заготівля кормів для худоби.

Ще один вид господарської допомоги спільне використання робочої худоби, коли обробка землі здійснювалася “найманими волами”. Тут передбачався взаємний обмін послугами, коли одна і та ж особа їх і надавала, і приймала.

Розділ 3. Суспільна допомога українців у VІІІ-ХХ ст

3.1 Суспільна опіка на територіях підросійської України

За результатами Переяславської угоди 1654 року майже всі українські землі на засадах автономії увійшли до складу Росії. Але після російсько-польської війни 1660-1667 рр. відбувся територіальний поділ України.

Під польську сферу впливу відійшли західноукраїнські землі (Східна Галичина і Волинь) та Правобережжя. За Росією закріплювались Лівобережжя з Києвом, території Запорізької Січі, Слобідська Україна. Після третього поділу Польщі (1795 р.) до Росії приєдналося Правобережжя.

Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки. В аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. Для задоволення у грошах своїх потреб, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи, що призводило до розорення селянства і деградації поміщицьких господарств. Процес розорення охопив не лише середні й дрібні поміщицькі господарства, а й латифундії земельних магнатів, у тому числі нащадків козацької старшини. Так, полтавський поміщик С.Кочубей заборгував кредитним установам майже 1 млн. крб. Значну частину свого майна розпродала родина О.Розумовського сина останнього українського гетьмана.

Основними групами селянства в той період були поміщицькі (кріпосні) та державні селяни. Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними формами експлуатації селян. Важким тягарем на їх плечі лягали державні повинності, насамперед рекрутчина. Погіршувалося їх правове становище. Поміщики втручалися у родинне життя, продавали і міняли підлеглих, розлучаючи членів їх сімей, могли позбавити майна тощо.

У першій половині XIX ст. відбувається перехід господарської діяльності на засади товарності та підприємництва. 3 проникненням капіталізму в сільське господарство поглиблювалась соціальна диференціація українського селянства.

У районах аграрного перенаселення зростала кількість сільських пауперів (жебраки, позбавлені будь-яких засобів існування), які в пошуку заробітків йшли у степові райони, формуючи ринок робочої сили. Далеко не рідкісним явищем було розорення латифундій земельних магнатів. З іншого боку, створювалась заможна. сільська верхівка, яка, накопивши певний капітал, вкладала його в промислові підприємства, торгівлю, купувала й орендувала землю. Такі соціальні прошарки виникли насамперед серед державних селян, особливо нащадків колишніх козаків, однак були вони й серед кріпаків. Наприклад, колишні селяни-кріпаки Симиренки та Яхненки започаткували династію українських промисловців-мільйонерів. У 1861 р. їм належало нерухомого майна на суму майже 4 млн. крб. Інший мільйонер Артем Терещенко родоначальник династії відомих цукрозаводчиків виходець із козацького роду.

Така динаміка перетворень “багатство – бідність” є дуже важливим матеріалом для соціальних працівників, які досліджують причини злидарства й убогості та шляхи запобігання такому соціальному лихові.

Цілком очевидно, що увійшовши до складу Росії, Україна зазнала впливу законопроектів та реформ у справі опіки нужденних, прийнятих російськими царями та урядовцями. Органами, які надавали соціальну допомогу, були створені ще царицею Катериною, прикази суспільної опіки.

Проте вони не могли задовольнити потреби населення і не тільки через нестачу засобів і недосконалість адміністративно-господарської системи, цьому сприяла і погана слава закладів суспільної опіки.

Окремо варто зупинитися на діяльності церкви та монастирів у справі соціальної допомоги.

Факти переконують, що церква в Україні використовувала далеко не всі свої можливості для організації широкомасштабної милосердної роботи. Навіть монастирі середнього статку і заможні здебільшого піклувалися виключно про власне матеріальне благополуччя. Так, братія Сатанівської та Барської обителів “опікувалася” місцевими жебраками лише в тому плані, що змушувала їх ділитися своєю “виручкою”. У 1770-1771 рр. мав місце обурливий випадок, коли монахи Кирилівського монастиря відмовились пожертвувати своїм майном та спокоєм для організації боротьби з епідемією чуми, чим залишили в киян про себе недобру пам’ять (6, 257).

Дуже часто якраз бідні монастирі ставали притулком для кволих, убогих і самотніх.

Звичайно, не всі монастирі мали однакові можливості чи докладали однакових зусиль у галузі благодійництва. Організація лікарень і притулків вимагала певних матеріальних витрат, які були посильними не для кожної обителі. Не могли, скажімо, дозволити собі такі витрати православні монастирі Придніпров’я, які самі нерідко перебивались на милостині. Натомість монастирі окремих католицьких орденів завойовували в населення добру репутацію своєю турботою про знедолених.

Упродовж ХVШ – поч. XIX ст. на Правобережжі з’явилось близько десяти монастирів сестер милосердя. Один такий монастир, наприклад, заснував у 1766 р. у Житомирі київський єпископ Йосип Залуський, а на початку XIX ст. у Кам’янці-Подільському створили свій осідок візитки жіночий чернечий орден. Монастирський статут вимагав від візиток, щоб вони займалися доглядом за хворими та підтримували бідних.

Найбільше шпиталів, тобто притулків для убогих, сиріт і калік у другій половині ХVШ ст. існувало на Лівобережжі та Слобідській Україні. Відкривалися вони при храмах, монастирях. За неповними даними, лише на Слобожанщині у містах, містечках, селах і слободах їх тоді налічувалось близько 40, причому в окремих поселеннях їх існувало по декілька (в Охтирці 4, в Ізюмі та Лебедині – 3) (6, 256-257).

При монастирях не лише відкривались лікарні, але й вивчались лікувальні властивості трав, розвивались народні методи лікування, лікарські сади та городи. Так, на Полтавщині вирощуванням лікарських рослин займалися ченці Геннадій та Онуфрій (м. Лубни).

Завдяки державному втручанню активізувалась освітянська діяльність церкви.

У 60-70 рр. XIX ст. у Росії відбулись важливі реформи, які справили вплив на розвиток промисловості, сільського господарства, а також культури та соціальної допомоги на українських землях.

Скасування кріпосного права (1861 р.) стало своєрідним ключем до модернізації Російської імперії. Таке радикальне перетворення в аграрному секторі вимагало термінових змін та зрушень в інших сферах суспільного життя, які б дали можливість гармонізувати та стабілізувати ситуацію.

У комплексі реформ Олександра П після скасування кріпосного права провідне місце належало земській, судовій та військовій. Земська реформа (1864) передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління – земств. Земські установи були створені в усіх губерніях України, крім Правобережжя (там вони були запроваджені лише у 1911 р.). Земським органам належала повнота влади у справі суспільної опіки .

Царські реформи багато важили для України. Вони законодавчо закріпили громадянські права населення, розширили його можливості брати активну участь у підприємницькій і торговельній діяльності, сприяли розвитку народного господарства.

У другій половині ХІХ ст. суттєво змінюється й управління соціальним захистом. Функції нагляду за суспільною опікою залишаються за Міністерством внутрішніх справ; хоч у більшості губерній його здійснювали земські та міські установи, що стали правонаступниками приказів суспільної опіки на місцях. Але в деяких губерніях, де ще не було земських установ, продовжували функціонувати прикази. Державна фінансова підтримка (на кінець XIX ст.) закладів опіки вперше набувала систематичного і регулярного характеру.

Виявились нові категорії непрацездатних осіб суспільної опіки: незаконнонароджені немовлята і підкидьки, що потребують загального і амбулаторного лікування, прокажені, хронічні хворі, божевільні, безробітні, сім’ї солдатів, призваних на дійсну службу. А згідно з Лікарським статутом суспільна опіка мала стосуватися породіль, тимчасово безпритульних неповнолітніх, осіб, покусаних скаженими тваринами, алкоголіків. Але коло клієнтів суспільної допомоги залежно від місцевих умов могло звужуватися або розширюватися, бо єдиної думки з цього приводу у суспільстві не було. Так, Київське земство було проти обов’язкового опікування дітьми епілептиків, особами, що відбували покарання, волоцюгами. Деякі вважали за необхідність ними піклуватися.

Як уже зазначалося, в пореформений період у губерніях склалася подвійна система управління суспільною опікою через прикази суспільної опіки (стара форма) і через земські установи (нова форма). Порівнюючи приказну і земську системи опіки, можна відзначити, що останні були мобільніші і мали розгалужену мережу послуг, отже, були прогресивніші. У 90-ті роки ХІХ ст. земська система у 1,5 рази перевершувала всю приказну дореформену систему в усіх 55 губерніях за кількістю установ. Крім того, вона надавала і ширшу систему допомоги, що включала нові форми опіки.

Основні напрями соціальної діяльності земських органів.

1. Розвиток освіти і введення всезагального навчання

Земськими органами самоврядування створювались земські школи, які в порівнянні з міністерськими та церковно-парафіяльними відрізнялась більш високим рівнем навчального та виховного процесу. Поряд з обов’язковим викладанням читання, письма, арифметики і закону божого вчителі вводили в навчальні програми теми з основ природознавства, географії та історії. Заняття проводились за кращими для того часу підручниками (“Рідне слово” К.Д.Ушинського, “Мой друг” М.О. Корфа і ін.).

Поступово завдяки зусиллям діячів освіти, носіїв прогресивних педагогічних поглядів, таких як К.Д.Ушинський, М.О. Корф, М.І. Пирогов і ін., а також завдяки подвижницькій діяльності тисяч учителів, що присвятили своє життя благородній справі народної освіти, склався особливий тип земської школи з трьохрічним і чотирьохрічним навчанням.

Земські органи самоврядування відіграли значну роль в організації недільних шкіл. Ці школи давали можливість отримати початкову освіту фабрично-заводським робітникам, ремісникам і іншим міським жителям, а також їх дітям.

2. Опіка бездоглядних дітей

Сформованої системи у роботі не існувало, але можна зазначити принаймні певні тенденції на прикладі опіки байстрят і підкидьків. У багатьох губерніях патронаж таких дітей здійснювали земські лікарі, вчителі, священики разом з поліцією. Форми опіки могли бути різні. Так, у Київському земстві було створено шість видів патронажу: годування немовлят вдома матір’ю; віддавання немовлят на вигодовування; виховання; навчання майстерності; утримання в сім’ї школярів; віддавання в услуговування на умовах сімейної опіки. Найпоширенішою формою було опікування за рахунок благодійних товариств. Бездоглядність дітей, що мали батьків, але які через виробничі чи інші обставини змушені залишати їх вдома самих, покликали до життя такі форми опіки, як “безкоштовні колискові”, “денні сховища”, ясла. Для дітей шкільного віку відкривалися ремісничі курси, для дітей-правопорушників землеробські колонії та ремісничо-виправні притулки.

3. Організація медичного обслуговування

У середині XIX ст. лікарська допомога у селі фактично була відсутня. Земські органи самоврядування сприяли відкриттю цілої сітки медичних закладів, вживали заходів з поступової заміни фельдшерської допомоги на лікарську. Ними створювались аптеки, відкривались фельдшерські і медичні курси. Завдяки земським лікарям і фельдшерам були переможені деякі епідемічні захворювання.

4. Профілактика зубожіння

З цією метою було створено позичково-благодійницькі фонди, емеритальні каси. Кошти перших використовувалися для підтримки переселенців, на ремонт і будівництво квартир, будинків, на оплату податків тим, хто має велику заборгованість з них. Емеритальні каси виплачували пенсії земським службовцям (що було особливо важливим для сільських вчителів), а в разі смерті службовця – надавали матеріальну допомогу його родині, дітям.