118816 (Становлення багатопартійності в України), страница 4

Заборона Комуністичної партії України, падіння державності СРСР, проголошення Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність держави Україна й майже одностайне його підтвердження під час грудневого референдуму створили якісно нові умови для розвитку політичних об'єднань і в Україні. Почався якісно новий, третій, посткомуністичний етап у становленні багатопартійності в Україні.

З одного боку, перелічені події, а вони мали революційний характер, допомогли опозиційним політичним об'єднанням достроково виконати свою програму дій. З іншого боку, втративши образ зовнішнього та внутрішнього противника, політичні партії й рухи після переможної ейфорії перших посерпневих Днів опинилися в стані розгубленості, яка невдовзі перейшла в кризу. Глибинною, внутрішньою причиною її була відсутність масової підтримки населенням народжених партій. Невдовзі стало зрозуміло, що вони в існуючому вигляді приречені якщо не на зникнення з арени суспільного життя, то принаймні на відсутність серйозних політичних перспектив. Результати перших в історії України загальнонародних президентських виборів підтвердили це. Всі кандидати від партій набрали не більше як 11% голосів (4,5% В. Гриньов від ПДВУ, КДПУ, ЛДПУ; 3,6% Л. Лук'яненко від УРП; 1,7% І. Юхновський від ПДВУ і 0,7% — Л. Табурянський від НПУ), а в сукупності з В. Чорноволом від РУХу (26,6%) майже на 16% менше, ніж один Л. Кравчук (54%), недавній головний ідеолог таврованої з усіх боків Компартії України.

Головним підсумком серпневого заколоту стало розчищення шляху до влади для реформаторської частини держапарату, тобто колишньої партійно-державної номенклатури, але реформаторського напряму.

За цих умов для політичних партій і рухів вирішальними стають розуміння необхідності перегрупування сил, утворення постійних коаліцій і блоків, пошук джерел фінансування.

Сучасні політичні блоки

Нині можна визначити принаймні три головні блоки: лівий, чи соціалістичний, центристський, або національно-демократичний, і правий, або націоналістичний.

Лівий блок творять Комуністична партія України (КПУ) й Соціалістична партія України (СПУ). Сюди слід зарахувати ще Союз комуністів і Фронт трудящих.

Основними в політичній платформі соціалістів та їхніх союзників сьогодні є гасла соціального захисту трудящих, боротьба з тіньовою економікою, мафією, за підвищення заробітної плити тощо. КПУ та СПУ послідовно виступають за збереження радянської форми правління, проти широкого розвитку приватного сектора та підвищення цін на товари масового вжитку.

Соціальна база українських, «лівих» традиційна для аналогічних західних партій — робітники, частина селянства, а в Україні — ще й колишні ортодоксальні комуністи, ветерани, пенсіонери.

Другий, центристський, блок складається з двох політичних напрямів національно-демократичного й загальнодемократичного. Перший із них тяжіє до консерватизму й представлений РУХом, Українською Республіканською партією, Демократичною партією України, Українською селянсько-демократичною партією, Українською Християнсько-демократичною партією та ін. Загальнодемократичний напрям центристського блоку політичних структур України представлений об'єднанням

«Нова Україна», Партією Демократичного Відродження України, Соціал-Демократичною партією України, Народною партією України, Ліберальною партією України, Українською партією солідарності й соціальної справедливості, Міжрегіональним блоком реформ, Трудовим конгресом України та ін.

В основі ідеології партій націонал-демократичного спрямування лежить принцип національних та особистих інтересів.

Що ж до загальнодемократичного напряму центристського блоку, то він у політичному спектрі тяжіє до ліберального крила. Політичні структури, котрі входять до нього, проголошують і обстоюють пріоритетність прав людини перед правами будь-якої соціальної чи національної спільноти й пріоритетність прав людини перед правами держави.

В економічній платформі загальнодемократичних сил провідною виступає ідея кардинальних ринкових реформ. При цьому є два принципові підходи до їх здійснення — соціальний і ліберальний. Перший передбачає частково безкоштовну приватизацію за рахунок використання іменних інвестиційних сертифікатів, другий — переважно аукціонний продаж державного майна за валюту. Демократи підтримують перехід до федеративного земельного устрою України та до муніципальної форми правління.

До правого, радикально-націоналістичного блоку слід віднести передусім Українську національну асамблею (УНА) — колишню міжпартійну асамблею, Українську народну самооборону (УНСО), Об'єднання українських націоналістів, Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України» (ДСУ), Українську націоналістичну спілку (УНС), Спілку незалежної української молоді (СНМУ), клуби ім. Дмитра Донцова, Конгрес українських націоналістів, Українську національну-консервативну партію та Українську консервативно-республіканську партію.

В основі ідеології цього блоку лежить пріоритет прав та інтересів нації над правами й інтересами будь-якої іншої спільноти чи окремої особи. «Саме для збереження й пізніше потужного розвитку української нації потрібна державна самостійність України. Не для підвищення добробуту населення, не для кращого розвитку економіки, хоч і це все теж потрібне, а в першу чергу для блага нації необхідна держава», — пише один з ідеологів УНА Володимир Яворський. Мета виправдовує засоби. Революційне насильство основа тактики дій націоналістичних угруповань. «Всі спроби протиставити націоналізмові так звані загальнолюдські цінності є підступами ворогів української нації або, в кращому разі, маренням бо-І жевільного», — проголошує лідер УНС Дмитро Корчинський.

До проголошення незалежності України націоналісти — сили бойкотували всі органи державної влади, вважаючи її колоніалістськими та окупаційними. Після першогрудневого референдуму У НА відмовилася від тактики бойкоту, проте залишилася в опозиції до владних структур. До демократії і демократів ставлення націоналістів дуже прохолодне. «Насамперед необхідно виходити з того, що український народ, який не мав своєї державності, не готовий до демократії. Він просто не зможе в ній жити, адже це слово у нас часто асоціюється зі словом «анархія». Крім того, серед демократів багато колишніх комуністів і людей із сумнівним минулим. Націоналісти не згодні з угодовською політикою націонал-демократів — у цьому розбіжність», — зазначає голова Львівської крайової організації СНМУ Ігор Качмар. Ставлення до СНД у націоналістів різко негативне. Вони вважають за необхідне зберегти в Україні ядерну зброю.

Для організаційної побудови націоналістичних формувань був і є типовим жорсткий централізм і чітка ієрархія.

Отже, політичні партії та громадсько-політичні об'єднання являють собою важливі елементи політичної системи суспільства, зв'язуючі ланки між державним апаратом і населенням, виконують функції захисту інтересів класів і соціальних груп у боротьбі за політичну владу та її здійснення. Вони є частиною механізму демократичного вирішення суперечок і конфліктів у політичній сфері. Тому вивчення їхніх програм, характеру їхнього зв'язку із суспільством має велику теоретичну й практичну вагу. При цьому треба усвідомлювати, що ніякої тотальної консолідації бути не може. Наведені факти свідчать про загострення політичної боротьби в Україні. Проте є базові цінності, які має поділяти більшість громадян, партій і громадсько-політичних об'єднань. Це, насамперед, корінні, довготривалі інтереси держави, й вони ні в якому випадку не мають потерпати від міжпартійної боротьби.

3. Основні напрямки становлення та розвитку політичної системи в незалежній Україні

У сучасній світовій практиці існують два основних типи політичної системи — демократія й диктатура. Демократія — це така політична система, де всі дорослі громадяни мають змогу брати участь у вирішенні державних і суспільних проблем. За диктатури така можливість зведена нанівець.

Сучасний етап формування політичної системи

Незалежна Україна обрала демократичний тип політичної системи, що й визначено в діючій, а також включено до проекту нової Конституції України.

Сьогодні відбувається активний процес формування нової політичної системи. Складовими елементами цього процесу е: утвердження принципів демократії й парламентаризму, політичного плюралізму; забезпечення прав і свобод громадян; поділ законодавчої, виконавчої та судової влад; запровадження інституту президентської влади; визнання засобів масової інформації важливим елементом політичної системи; формування системи самоврядування тощо. Крім того, докорінних змін вимагає функціонування ринкової економіки в Україні. Щоб ринкове саморегулювання не перетворилося на розгул стихії, держава та профспілки повинні доповнити його системою законодавчих та інших заходів, спрямованих насамперед на забезпечення соціального захисту громадян.

Утворення нової політичної системи в нашому суспільстві відбувається складно й суперечливо. Після серпня 1991 р. почали складатися зовсім нові умови суспільного життя. Існуючі політичні інститути діяти ефективно були неспроможні, а нова політична система, покликана через відповідні інститути здійснювати управління суспільством, виробляється повільно.

Водночас вихід з економічної та політичної кризи вимагає якнайшвидшого, рішучого й, безумовно, компетентного запровадження нових систем: економічної — з ринковими відносинами, приватизацією, однаковими умовами функціонування різних форм власності; політичної — з новими політичними відносинами, правовою державою, парламентськими партіями, громадянським суспільством і самоврядуванням, соціальної — зі справедливим розподілом матеріальних і культурних благ, новою організацією праці, ефективним соціальним захистом населення країни. Причому вводити нові системи необхідно виключно на науковій основі, зі своїми ознаками, законами, категоріями, з набором певних взаємодіючих інститутів, ланок, їхньою доцільністю, підпорядкованістю й самостійністю. Для ефективного виконання цих завдань потрібні висококваліфіковані фахівці, які добре знають загальні закономірності процесів управління й самоврядування, історичний і політичний досвід своєї та інших країн. На жаль, таких фахівців в Україні дуже мало.

Справа в тому, що політична й народногосподарська системи І в колишньому СРСР ніколи фактично не управлялися професіоналами. Жоден вищий навчальний заклад до недавнього часу не готував управлінців. Утім професіональне управління вимагає знання більш як 400 конкретних правил, досі невідомих і керівництву. В колишньому СРСР лише генеральних директорів підприємств було понад 100 тис. чоловік, але тільки дехто з них мав відповідні знання.

Не краще було й із політичним керівництвом. Аналіз освіти! членів Політбюро ЦК КПРС свідчить, що після смерті Леніна від 15 до 40 відсотків вищого політичного керівництва не мали! не тільки професійної управлінської, але й вищої освіти. Тобто тривалий час країною правили люди, м'яко кажучи, некомпетентні.

Політична спадщина тоталітарної системи мала багатої інших негативних наслідків. У теорії домінувало збіднене, а нерідко й примітивне уявлення про демократію, в тому числі соціалістичну, мала місце недооцінка бюрократизму як потворного соціального явища. Держава й право зображувалися в науковій літературі як класові інститути, позбавлені загально-людського змісту. Тривалий час існувало недовірливе й І навіть негативне ставлення до самої ідеї самоврядування. В політичному житті панувала одна партія, а всі інші політичні інститути були підвладні КПРС і обслуговували її політику, її панування.

На жаль, власний досвід України щодо політичної системи і дуже обмежений, а сучасного демократичного політичного! досвіду наша країна практично зовсім не мала.

Враховуючи реалії та особливості суспільного життя, соціально-політичного процесу в Україні, можна визначити основні напрями становлення й розвитку її політичної системи.

1. Дальший розвиток і вдосконалення політичних відносин! шляхом відкриття максимального простору самоврядуванню І суспільства на всіх рівнях його соціально-політичної організації, сприяння якнайповнішому вияву ініціативи громадян, представницьких органів влади, партій, об'єднань і рухів трудових колективів.

2. Побудова демократичної, правової, соціальної держави з ефективно діючим парламентом, професіональним, висококваліфікованим, сильним урядом, незалежними судовими органами — тобто з чітким поділом влади на законодавчу виконавчу, судову й із розмежуванням їхніх функцій Зміцнення законності й правопорядку, виключення можливості узурпування влади та зловживань, ефективна протидія бюрократизмові й формалізмові. Утвердження верховенства закону, його безперечне дотримання на всіх рівнях, усіма громадянами! Забезпечення гідних людини життєвих умов.

3. Формування громадянського суспільства як сукупності вільних людей та їхніх самодіяльних організацій, політичних партій, рухів, профспілок, кооперативів, асоціацій, покликаних виражати й захищати індивідуальні та групові інтереси громадян, встановлювати й реалізувати відповідні відносини з державою. Створення громадянського суспільства в Україні має спиратися на використання світового досвіду, різних форм власності й демократичних політичних інститутів.