118816 (713789), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Система обмеженого плюралізму, за Сарторі, характеризується такими ознаками:

• наявністю у країні багатьох політичних партій;

• репрезентацією в парламенті лише кількох партій;

• репрезентацією в уряді деяких із представлених у парламенті партій;

• відсутністю позасистемної опозиції;

• демократичним політичним устроєм.

Залежно від механізму формування уряду виділяють різні варіанти системи обмеженого плюралізму.

1. Однопартійне правління, коли уряд формується партією, що дістала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах. Типовим прикладом є Іспанія, де офіційно зареєстровано близько 250 політичних партій та організацій, у парламенті їх представлено вісім, а уряд сформовано соціалістичною партією, котра перемогла на виборах. Так формується уряд і в Індії.

2. Двоблокова коаліція, коли уряд формується одним із двох блоків, що перемагає на виборах. Наприклад, у ФРН, де з 1969 по 1982 р. уряд формувався блоком соціал-демократів з вільними демократами (СДПГ — ВДПГ), а постійний блок ХДС/ХСС перебував в опозиції. З 1982 р. ситуація змінилася, оскільки ВДПГ розірвала блок із СДПГ й увійшла до коаліції з ХДС/ХСС, яка й перемогла на виборах. Подібна система діє в Австрії. Деякі автори називають двоблокову коаліцію «модифікованою двопартійною системою», зважаючи на наявність двох сильних партій, жодна з яких, одначе, не має абсолютної більшості в парламенті, а тому змушена шукати союзу з третьою.

3. Мультипартійна коаліція, коли уряд формується з представників декількох партій на основі їхнього пропорційного представництва в парламенті за результатами виборів. Характерним прикладом стабільних мультипартійних коаліцій є Швейцарія, а нестабільних — Італія, Бельгія, Нідерланди. В Італії уряд може змінюватися по кілька разів за одну легіслатуру парламенту.

Сарторі вважає систему обмеженого плюралізму найдосконалішою, оскільки в ній відсутні антисистемні партії та двосторонні опозиції, всі партії орієнтовані на участь в уряді, можлива їхня участь у коаліційних кабінетах.

Систему поляризованого плюралізму характеризують:

• наявність багатьох політичних партій; гострота ідеологічного розмежування між ними; присутність серед політичних партій позасистемних; формування уряду партіями центру;

• наявність двосторонньої (двополярної) деструктивної опозиції;

• демократичний політичний режим.

Типовими країнами з поляризованою системою в різні роки були Франція й Італія. У Франції партіями центру були ліва Французька соціалістична партія (ФСП) та праве Об'єднання на підтримку республіки (ОПР), роль лівої деструктивної опозиції виконувала Французька комуністична партія (ФКП), а правої — Національний фронт (НФ). В Італії партіями центру виступали права Християнсько-Демократична партія (ХДП), ліва Соціалістична партія Італії (СПІ), лівоцентристська Соціал-Демократична партія Італії (СДПІ) та деякі нечисленні партії, ліву деструктивну опозицію спочатку представляли Італійська комуністична партія (ІКП), а потім, після поступової модернізації її ідеологічних засад у напрямі соціал-демократії,— сумнозвісні «червоні бригади», праву деструктивну опозицію — Італійський соціальний рух — Національні праві сили (ІСР — НПС).

Як бачимо, ідеологічний спектр партій в умовах поляризованої системи охоплює всі можливі різновиди ідеологій, що й визначає запеклість боротьби, ідей на політичній арені. Роль лівої деструктивної опозиції виконують, як правило, прокомуністичні політичні сили, а правої — неофашистські. За організаційною структурою всі партії масові. При цьому якщо для партій центру характерна децентралізована схема взаємодії між керівними й місцевими органами, то для обох полюсів опозиції — централізована. Відповідно методи й засоби діяльності партій центру парламентські, а партій опозиції — від парламентських до авангардних, деструктивних за засобами дій. Соціальна база й електорат усіх цих партій відповідають їхнім ідеологічним засадам, при цьому типовою є орієнтація партій, особливо центристської коаліції, на всі суспільні верстви.

Стабільність та ефективність функціонування системи поляризованого плюралізму перебувають у прямо пропорційній залежності від стабільності, міцності коаліції центристських сил. Це особливо стосується Італії, де, на відміну від Франції, уряд формується в коаліційному складі. Тільки за останні десять років Італію спіткало сім урядових криз, що закінчилися відставкою коаліційних урядів. Тому система поляризованого плюралізму менш стабільна, ніж двопартійна чи система обмеженого плюралізму.

Атомізована партійна система характеризується такими ознаками:

• наявністю й незначною впливовістю всіх партій;

• присутністю серед політичних партій позасистемних;

• формуванням уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції;

• демократичним або авторитарним політичним режимом.

Існують два різновиди атомізованої системи. Перший — це система крайнього плюралізму. Вона притаманна республікам колишнього СРСР і більшості країн Східної Європи. Багаторічна комуністична олігархія змінилася тут широким конгломератом порівняно невеликих (у середньому 1000, але не більше 10000 членів) політичних партій. Так, кількість партій у Польщі сьогодні становить 132, в Грузії — 79. За умов крайнього плюралізму уряд формується або на | широкій коаліційній основі (як у країнах Східної Європи), або ^за позапартійними критеріями, як у республіках колишнього СРСР.

За ідеологічним спрямуванням спектр партій надзвичайно [широкий — від традиційних «ідеологічних» до таких екзотичних, як польська партія любителів пива (на виборах до Сейму І в 1990 р. була четвертою, отримавши 16 депутатських мандатів).

Другий різновид атомізованої системи — авторитарна псевдопартійність (деякі країни Латинської Америки — Уругвай, Парагвай, Гаїті та ін.). Багато партій ведуть конкурентну боротьбу, але реальна влада й контроль над ситуацією в країні перебуває в руках військової верхівки, яка стоїть над партіями й над традиційними інститутами парламентської чи президентської республіки.

Атомізована партійна система неефективна і найменш стабільна серед усіх інших. Це однаковою мірою стосується як системи крайнього плюралізму, так і системи авторитарної псевдопартійності. Система крайнього плюралізму швидко скочувалася в бік або тоталітарної однопартійної диктатури (Росія після жовтневого перевороту 1917 р.), або стабільних систем із числа розглянутих вище (ФРН наприкінці 40-х — на початку 50-х років). Так само диктаторські режими в країнах Латинської Америки ніколи не залишалися надовго.

Аналіз атомізованої системи особливо актуальний для держав колишнього Союзу, де не перший день у політичних колах точаться дискусії про те, чи стануть республіки на шлях демократії, чи в них переважатимуть авторитарні тенденції.

Враховуючи досвід інших країн, насамперед Іспанії й Португалії, ряду країн Латинської Америки, можна припустити, що періоду певного авторитарного посилення виконавчої влади нам не минути. Залишається відкритим питання, чи є підстави сподіватися, що це буде шляхом уперед, до демократичного, а не назад, до тоталітарного режиму. Одним із аргументів на користь демократії є початок процесу стабілізації партійної системи, її еволюції від атомізованої до стабільнішої системи поляризованого плюралізму. Партійна система України в цьому плані є типовою для всіх країн колишнього Союзу.

На закінчення огляду теоретичних основ класифікації та функціонування партійних систем підкреслимо, що кордони між різними їх типами вельми прозорі.

Ті країни, які мають постійно, протягом тривалого часу одну з розглянутих стабільних партійних систем, відрізняються від інших не тільки стабільнішою політичною системою в цілому, а й вищим рівнем економічного розвитку, більш демократичними засадами в управлінні й більш розвиненим громадянським суспільством.

Становлення багатопартійності в України

Етапи поступу

Історичний досвід показує, що сучасне цивілізоване суспільство не може функціонувати без політичної демократії, яка також неможлива без багатопартійності. Становлення багатопартійності в Україні, як і в інших республіках колишнього СРСР, почалося в ході перебудови, виникнення (під впливом демократії й гласності) неформального руху. Розкриття правди про сталінські репресії, критика застійних, брежнєвських часів, перша інформація про жахливий стан національної культури об'єктивно сприяли утворенню альтернативних громадських структур, які й стали основою виникнення багатьох партій і громадсько-політичних об'єднань.

На цьому, першому, етапі становлення багатопартійності в колишньому Радянському Союзі питання про заснування партій на порядку денному ще не стояло. Головне завдання демократичних сил полягало в тому, щоб згуртувати широке громадсько-політичне об'єднання на зразок народних фронтів, які виникли в Прибалтиці.

В цей період в Україні активно розгортає роботу Українська Гельсінкська спілка (УГС). Слідом за Демократичним Союзом, що на початку 1988 р. в Москві проголошує себе першою опозиційною політичною партією, виникає Українська демократична спілка.

Основою першої широкої демократичної коаліції стала національно-демократична ідея духовного відродження України. Саме вона була провідною для створених іще в 1987 р. Українського культурологічного Клубу (УКК) й Товариства Лева (ТЛ). Ці об'єднання й стали базою виникнення Народного Руху України за перебудову.

Сама ідея Руху народилася в надрах Спілки письменників України, точніше — її партійної організації. 11 лютого 1989 р. відбулась установча конференція Товариства української мови . ім. Т. Г. Шевченка (ТУЮ, яке очолив поет Дмитро Павличко, а 13 лютого в газеті «Літературна Україна» був опублікований проект програми Народного Руху. Спочатку в проекті поряд із загальноперебудовчими гаслами й тезами про національне відродження містилося й визнання «керівної та спрямовуючої ролі Комуністичної партії».

Багато хто з фундаторів Руху в той час сподівався на реформування компартії, перебуваючи під впливом політики М. С. Горбачена.

Знаменно й те, що під дахом Руху об'єдналися всі «неформальні» на той час сили, які виступали проти тоталітаризму, за демократичний розвиток України.

Незважаючи на натиск комуністичної номенклатури, кампанію цькування, розгони мітингів і затримання активістів, майже 300-тисячний Рух підійшов до Установчого з'їзду, що відбувся 8—10 вересня 1989 р. в Києві.

Перша суттєва перемога новоствореної організації — прийняття Верховною Радою України демократичного Закону про вибори народних депутатів, де дістали відображення основні вимоги опозиційних сил. Той факт, що Закон був прийнятий старим складом Верховної Ради, свідчив про відчутне зростання впливу Руху, з яким уже не могли не рахуватися владні структури.

Наступний важливий етап розвитку політичного плюралізму в Україні вибори до Верховної Ради. Було створено блок демократичних сил, який спирався насамперед на структури Руху (інших і не було). Цей блок отримав чверть депутатських мандатів, а в Галичині — переконливу перемогу. Депутати стали ядром, навколо якого концентрувалася політична активність організації. Рух у цілому перейшов в опозицію до системи. Розпочинався новий етап політичної боротьби — завоювання влади. Практично стояло питання про вихід України з СРСР, усунення компартії від влади. Керівництво Руху остаточно обрало нову політичну лінію, яка була оформлена на других його зборах (25—28 жовтня 1990 р.). Тоді саме Рух відверто й твердо заявив про себе як про антикомуністичну організацію.

Цими подіями завершився перший етап становлення політичного плюралізму в Україні. Відзначимо основні риси допартійного (неформального) етапу розвитку багатопартійності в Україні:

політичні об'єднання мають позапартійний характер і організаційно прямують від суто неформальних угруповань до масового Руху;

• ідейна платформа більшості політичних об'єднань еволюціонує від гасел загальноперебудовчих і духовного відродження до суверенітету й антикомунізму;

• методи й засоби діяльності нових організацій еволюціонують від нечисленних зборів до масових мітингів, від теоретичних дискусій у вузькому колі до боротьби за депутатські мандати;

• нові політичні об'єднання перебувають у стані різкої конфронтації з номенклатурою компартії, що утримує монополію на владу;

• вагомий внесок у розвиток демократичних процесів в Україні робить політична боротьба на союзному рівні;

• переважна частина населення із зацікавленістю й надією сприймає суспільні перетворення.

Новий етап становлення багатопартійності в Україні починається на рубежі 1989 і 1990 рр. і знаменується насамперед відміною статті шостої Конституції СРСР, а також прийняттям Закону про громадські об'єднання. Це означало кінець монополії КПРС на владу й можливість сформування інших політичних партій.

Саме в той час і відбулись установчі з'їзди перших політичних партій республіки. Забігаючи наперед, зазначимо, до цей етап закінчується серпневими подіями 1991 р.— падінням комуністичного, режиму й державності Союзу РСР.

За короткий проміжок часу в Україні заявили про себе 19 партій загальнореспубліканського масштабу й близько 10 осередків та організацій партій із керівними центрами за її межами. Наприкінці 1992 — на початку 1993 р. відбулись установчі з'їзди ще ряду партій — Партії праці, Української партії справедливості, Трудового конгресу України, Партії солідарності й соціальної справедливості, Комуністичної партії України. На 1 січня 1994 р. в республіці було більш як ЗО політичних партій.

Особливість формування політичних партій в Україні полягала в тому, що їх народження пов'язувалося не з інтересами окремих соціальних верств, а зі спільною долею порівняно невеликої групи людей, їхніми особистими симпатіями чи антипатіями. Саме тому більшість партій створювалася навколо лідера чи ініціативної групи авторитетних людей. Тим-то інтерес становлять дані про лідерів перших політичних партій України (див.: Політол. читання. 1992. № 1. С. 98—99).

Ідейною основою програм і діяльності партій на етапі безпосереднього становлення багатопартійності е суверенітет України й антикомунізм. Боротьба опозиційних сил із КПУ здебільшого має характер окопної війни з періодами мирних переговорів і навіть часткового співробітництва.

На тлі спаду життєвого рівня більшості населення швидко наростають недовіра й апатія до будь-якої політичної діяльності взагалі й «антипартійний синдром» зокрема.

Отже, й комуністична більшість у Верховній Раді, й опозиція готувалися до тривалої позиційної боротьби. Але невдала спроба державного заколоту в серпні 1991 р. в Москві мала наслідком кардинальну зміну політичної ситуації.

Характеристики

Список файлов реферата