118816 (713789), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Найважливіші риси, що характеризують суть партії, виділив американський політолог Дж. Ла Паламбара. Будь-яка партія, вважає він, по-перше, є носієм ідеології або принаймні відбиває конкретну орієнтацію, бачення світу й людини, по-друге, є організацією, тобто відносно тривалим у часі об'єднанням людей, по-третє, ставить за мету завоювання влади, по-четверте, прагне забезпечити собі підтримку народу.

Характерним для всіх політичних партій є те, що вони І являють собою об'єднання людей, пов'язаних спільними інтересами, прагненням досягти реалізації своїх ідей. Прийнято вважати, що громадсько-політична організація стає партією, коли вона для виконання своєї програми висуває як мету прихід до влади або вплив на владу, участь у справах держави, визначення форм і напрямів її діяльності.

Звідси випливають і основні функції політичних партій:

• виявлення, формування та обґрунтування інтересів великих суспільних груп, визначення цілей і завдань, принципів, засобів їх досягнення;

• формування громадської думки, вплив на неї з метою залучення на свій бік якомога більшого числа прихильників;

• боротьба за державну владу на всіх рівнях, за можливість впливати на неї;

• участь в усіх формах державної влади, в розробці та здійсненні внутрішнього й зовнішнього політичного курсу;

• політичне виховання частини або всього суспільства;

• підготовка й висування кадрів для державного, партійного, профспілкового апарату.

Громадсько-політичні об’єднання та рухи

На відміну від політичних партій, громадсько-політичні організації та рухи структурно оформлені слабше, мають широкий і змінний склад учасників. Вони можуть існувати позаполітичною партією, яка, проте, завжди спирається на них як на свою основу. Тому партії прагнуть залучити на свій бік громадсько-політичні організації та рухи, очолити їх.

Громадсько-політичні рухи — це відносно впорядкована діяльність значних груп людей, спільність інтересів яких випливає з їхньої ролі в системі суспільних відносин. Ця роль слугує оволодінню політичною владою або її утриманню й закріпленню. Громадсько-політичний рух об'єднує два протилежних начала — стихійне й свідоме. У стихійності виявляються його об'єктивний характер, глибинні корені в суспільстві. Такий рух перетворюється на реальну силу саме тоді, коли на чолі його постає організація, котра уособлює свідоме начало.

Таким чином, суспільно-політичні рухи виникають переважно як об'єднання груп та окремих громадян, між якими встановлюється свідомий зв'язок і систематичне співробітництво заради досягнення певної мети, на основі спільних політичних інтересів. Прикладом можуть бути рухи антифашистські, народно-визвольні, на захист інститутів і цінностей демократії — свободи особи, права на незалежність та ін.

Громадсько-політичні рухи характеризуються такими рисами:

а) об'єднують широкі кола населення навколо певної мети;

б) відображають інтереси не одного класу, а широких верств населення;

в) не є носіями єдиної ідеології;

г) здебільшого не мають однозначно виражених форм членства, норм поведінки; велику роль у них відіграють емоції їхніх членів. Завдання, мета чітко не формулюються. Внаслідок цього неминуча диференціація руху, виникнення суперечностей між його членами. Тому вони й не є сталими політичними об'єднаннями.

Базові характеристики політичних об'єднань

Існує кілька класифікацій громадських організацій, суспільно-політичних організацій, суспільно-політичних рухів І політичних партій. Традиційно

їх поділяють на «лівих» і «правих». Такий поділ, як відомо, започатковувався в часи Французької революції 1789 р., коли на засіданнях Національної асамблеї праворуч від спікера розташовувалися консерватори, які виступали за збереження монархії, а ліворуч — радикали, котрі обстоювали ідеї загальної рівності, помірковані ж займали місця в центрі залу. Після цього правими стали називати послідовників збереження існуючого ладу, а лівими — прихильників радикальних змін.

Традиційно ж і правим, і лівим приписують певний набір цінностей. Ліві — пацифісти, антирасисти, антикапіталісти, відстоюють принципи рівності й справедливості й у цьому смислі вони, безперечно, соціальні або соціалістичні. І якщо ліві перебувають у постійному русі, то праві, навпаки, роблять наголос на збереженні (консервації) існуючих порядків, на повазі до них, обстоюють культ сили, ієрархії, заохочуючи свободу та ініціативу в економічній сфері.

Однак подібні оцінки відносні. Сьогодні особливо помітним стає явище, коли, здавалося б, базисні набори типових вимог правих і лівих часто й багато в чому перетинаються. Так, соціал-демократичні партії у 80-х роках повернули в бік класичного лібералізму, до політики вільної конкурентної економіки, а ліберали й навіть помірні консерватори, врахувавши досвід соціал-демократів, стали приділяти значну увагу проблемам поліпшення становища населення своїх країн, створення дійової системи соціальних гарантій тим, хто їх справді потребує.

Таким чином, класифікація політичних сил за ліво-правими вимірами може бути використана як базова для подальшої, детальнішої типологізації політичних об'єднань, зокрема різних аспектів їхніх політичних платформ, організаційних структур, методів і засобів діяльності.

Спинімося насамперед на політичній платформі. Вона визначає стратегію й тактику діяльності партії чи руху, дістає відображення в програмних документах, поточних заявах, законопроектах і програмах розвитку різних сфер суспільного життя.

До стратегічних напрямів, що охоплюються політичними платформами, слід віднести: економічну стратегію; зовнішньополітичну стратегію; військово-політичну доктрину; стратегію в галузі освіти, науки, екології, медицини та ін.

Існує кілька класифікацій політичних партій за організаційною структурою. Класичну типологію партій за критерієм принципу членства розробив один із провідних французьких політиків М. Дюверже у своїй праці «Політичні партії, їхня організація та діяльність у сучасній державі» (1951 р.). Він поділив партії на кадрові й масові. Кадровою партією, за Дюверже, є угруповання відомих людей для підготовки виборів, проведення кампаній і підтримки контактів із кандидатами. Це, по-перше, впливові особи, чиє ім'я, престиж і зв'язки можуть надати кандидатам підтримку й забезпечити їм голоси; по-друге, експерти, котрі знають, як спілкуватися з виборцями й як організовувати кампанії; по-третє, фінансисти, які можуть надати кандидатам кошти.

Кадрові партії є продуктом еволюції електоральних комісій «у низах» та парламентських груп «у верхах». Це партії нотаблів (людей, чиє становище в суспільстві забезпечується їхнім авторитетом у політичному житті). Фактично дії кадрових партій помітні лише під час виборчих кампаній. Вони не мають інституту фіксованого членства та членських внесків. До типових кадрових партій традиційно відносять Республіканську й Демократичну партії США.

Масові партії, як правило, мають інститут фіксованого членства й порівняно велику кількість членів, між якими встановлюється тісний і постійний зв'язок. Основна діяльність масових партій має ідеологічний або виховний характер. Вони беруть активну участь у виборчому процесі. Керівництво в масових партіях здійснюється професійними політиками, поточну організаційну роботу ведуть оплачувані партійні функціонери, на місцях — партійні організації.

До масових відносять більшість політичних партій країн Західної та Центральної Європи. Найвідоміші з них Християнсько-Демократичний Союз (ХДС) у Німеччині, Християнсько-демократична партія Італії (ХДПІ), соціалістичні та соціал-демократичні партії Німеччини, Франції, Іспанії та ін.

Слід зазначити, що, крім масових і кадрових партій, американські політологи Вейнер і Паламбара виводять іще один тип — «партію виборців», яка активізує свою діяльність головним чином на період передвиборчих кампаній, маючи при цьому, на відміну від кадрових партій, інститут членських внесків і фіксоване членство. Такими можна назвати більшість політичних партій Східної Європи.

Отже, досить поширеною в сучасних політологічних школах є трикомпонентна типологія: партії нотаблів (кадрові), масові партії та партії виборців.

Іншим критерієм класифікації політичних об'єднань є організаційна будова, або внутрішня субординація: розрізняють централізовані та децентралізовані партії. Як правило, централізовану внутрішню субординацію мають партії авторитарної й тоталітарної спрямованості ідеологічних засад, усі інші — децентралізовану.

Для партій парламентського типу характерне використання методів і засобів діяльності в межах правових норм держави. Свої політичні платформи вони втілюють через законні органи влади, які самі й формують за результатами виборів. Зовнішня діяльність таких партій зосереджена переважно на вищих урядових щаблях.

Соціальною базою політичних об'єднань є ті соціальні групи, представники яких переважають серед їхніх членів та прихильників.

Електорат (від франц. еlесtеиг — обираю) політичного об'єднання складається з виборців, що віддали свої голоси за кандидатів від даного об'єднання.

Слід зауважити, що до середини XX ст. в політології домінував класовий підхід до визначення соціальної бази політичних об'єднань. І лише з другої половини нинішнього сторіччя, з переміщенням центру ваги в парламентську площину, стає дедалі очевиднішим, що для досягнення успіху, насамперед на виборах, партія повинна враховувати, узгоджувати інтереси не якого-небудь одного класу чи верстви, а цілого блоку соціальних сил. Саме тому на зміну класовим почали приходити «загальнонародні партії», або, за термінологією західних політологів, «партії для всіх». До того ж в умовах, коли науково-технічний прогрес вніс докорінні зміни до соціальної структури суспільства, ортодоксальний поділ на класи став анахронізмом.

Однак це не означає, що аналіз соціального складу населення й характеристика соціальних груп не має практичної ваги для аналізу діяльності й перспектив політичних об'єднань. Соціальні орієнтації політичних сил і, тим більше, політичні орієнтації соціальних груп мають велику силу інерції й певною мірою зберігаються, хоч і не в «класичному» вигляді.

Розглянемо, наприклад, соціальну базу й електорат правлячого сьогодні блоку ХДС/ХСС у Німеччині як впливової й типово консервативної сили на заході. До неї тяжіють насамперед дрібні й середні підприємці. Таких у партії 25 % (хоча вони становлять усього 9 % населення країни). Робітників серед членів ХДС — 10 %, службовців — 28, чиновників — 13, пенсіонерів 5, домашніх господарок — 10 %.

Хто йде сьогодні за консерваторами в Німеччині? Найбільшу частину серед виборців ХДС/ХСС становлять службовці нижчого та середнього рівня (22 %), чиновники (20 %), некваліфіковані (13 %) й кваліфіковані (17 %) робітники, підприємці (16 %). Здебільшого голосують за консерваторів і селяни.

Соціал-демократів традиційно підтримують робітники. Так, на виборах 1982 р. за СДПН голосувало 72 % виборців — представників робітництва й 28 % — середнього класу.

Що ж стосується електорату неофашистських партій, то він складається переважно з представників маргіналізованих прошарків, насамперед маргінального малого бізнесу та маргінальних фермерів.

Для аналізу основних тенденцій розвитку політичних об'єднань та окреслення їхніх перспектив необхідно аналізувати їхню діяльність у сукупності з іншими об'єднаннями, з усіма елементами політичної системи. В цьому зв'язку надто важливим є питання про місце й роль партійних систем у політичному житті суспільства.

Партійна система та їхня типологія

Партійна система — це об'єднання взаємозалежних партій, які прагнуть до завоювання, утримання та здійснення влади.

Партійна система — це сукупність партій (правлячих та опозиційних), які тісно зв'язані між собою і з державою й беруть участь у здійсненні влади. Від неї як важливої складової політичної системи безпосередньо залежить стабільність і ефективність останньої, зокрема тривалість існування уряду в даному складі. Така залежність виявляється насамперед у тому, наскільки адекватна проголошеним намірам передвиборна чи поточна програма партії, партійної коаліції, що перемогла на виборах.

Типологія партійних систем

Найбільш поширена типологія партійних систем ґрунтується на кількісному критерії — числі партій, які реально борються за владу або здійснюють на неї вплив. Відповідно виділяються однопартійна, двопартійна й багатопартійна системи.

Однопартійна система має такі ознаки:

• існування тільки однієї легальної партії, заборона утворення інших;

• домінуюча роль партії в державі, зрощення партійного апарату з державним;

• тоталітарний політичний режим.

Однопартійна система існувала в 20—40-х роках у фашистській Італії, в 30—40-х — у гітлерівській Німеччині, в 20—80-х — у Радянському Союзі, сьогодні — на Кубі, в Північній Кореї, Іраку та в деяких країнах Африки (Кенії, Малі, Лівії та ін.).

Двопартійна система характеризується такими рисами:

• наявністю кількох політичних партій;

• існуванням двох партій, значно авторитетніших за інші;

• формуванням складу уряду однією з двох партій, котра перемогла на виборах;

• впливовою опозицією партії, яка програла вибори;

• демократичним політичним режимом.

Класичними країнами з двопартійною системою залишаються Великобританія та Сполучені Штати Америки. Республіканська й Демократична партії США, Консервативна та Лейбористська партії Великобританії мають вікові традиції політичної боротьби, а виборче законодавство цих країн сприяє існуванню саме такої системи.

Серед багатопартійних систем італійський політолог Сарторі виділяє системи обмеженого й поляризованого плюралізму, а також атомізовану партійну систему.

Характеристики

Список файлов реферата