118565 (Політична еліта, лідерство і демократія), страница 2

Лiволiберальна школа еліти, найбільш яскраво представлена Ч.-Р. Мiллсом, рішуче пориває з апологетикою еліти. Модель існуючої влади зображається у вигляді піраміди, нижчий рівень якої є рівнем «фактичного безправ’я». Це політично інертне населення. Середній рівень відображає групові інтереси. Реальна влада належить керівникам корпорацій, урядовим керівникам, верхiвцi військових. Вони i становлять вершину пiрамиди — еліту. Ця група займає позиції, які дають змогу підноситися над середовищем звичайних людей i приймати рішення, що мають сильні наслідки. Саме вони командують найважливішими iєрархiчними інститутами й органiзацiями сучасного суспільства. В їхніх руках — стратегiчнi командні пункти соціальної системи, в яких зосереджені дiйовi засоби, що забезпечують владу, багатство i популярність.

Статус еліти, вважає дехто, визначається не iнституцiйними або економічними позиціями, а особистими якостями. Це насамперед лідери, здатні бути моральним прикладом для рядових громадян, здатні викликати повагу до себе. Тiлъки за такої умови зберігається дистанція між елітою i масами. Справжня еліта не владарює, а керує з добровільної згоди мас, спираючись на свій авторитет. Отже, демократія характеризується не вiдсутнiстю еліти, а способом i рекрутування, представництвом i вiдповiдальнiстю. Загрозу демократі становлять трудящі маси. Останні начебто правiшi порівняно з елітою. А саме еліта виховує народ у дусі демократії.

Намагання виробити iншi, аніж народовладдя, критерії демократії пов’язані з концепцією закритого i відкритого суспільства. Для К. Поппера закрите суспільство — тоталітарне, яке ігнорує особу, робить людей рабами колективу. Відкрите — таке, що визнає цiннiсть особи, орієнтує на iндивiдуальнi досягнення, робить особу суверенною. Саме в такому суспiльствi маси мають змогу вільно вибирати правлячу еліту, демократичним шляхом змінювати уряд. У відкритому суспiльствi монополія на владу не зосереджується в руках панівного класу. Все суспільство є ґрунтом, на якому виростає еліта, оскiлъки тут висока соціальна мобiльнiсть, яка відсутня у закритому суспiльствi.

В умовах тоталітарного режиму еліта набуває специфічної форми номенклатури. Буквально це слово означає перелік імен або найменувань. Спочатку цим терміном позначався розподіл функцій між різними керівними органами. Проте поступово первісний зміст номенклатури втрачався i змінювався іншим. Номенклатура, зазначає М. Восленський, це: по-перше, перелік керівних посад, заміщення яких здійснює не начальник даного відомства або установи, а вищий орган. По-друге, це перелік осіб, які заміщують такі посади або знаходяться в резерві для їх заміщення. Саме такий кадровий аспект номенклатури виявився особливо важливим для тоталітарної влади, й здійснення i відтворення.

Перехід від тоталітарного режиму до демократичного передбачає зміну типів політичної еліти, створення відкритої еліти, врешті-решт вищої за своїм інтелектуальним потенціалом від номенклатури. Висунута не владними структурами, а населенням, вона вмітиме спілкуватися з масами, завоює їхнє довір’я.

Потрiбнi значні зусилля, щоб формувати еліту, котра б вiдповiдала завданням демократизації суспільства. На цьому шляху криється чимало реальних труднощів. Так, у виборчих кампаніях нова еліта виступає з гострою критикою бюрократизму, надмірно роздутих управлінських штатів. Одержавши перемогу, вона неспроможна скоротити цих штатів. Або, йдучи до влади, демократична еліта критикує привілеї корумпованої бюрократії. Проте, взявши владу в свої руки, частина нової еліти насамперед починає турбуватися про свої власні привілеї.

На думку Г. Ашина, потрiбнi певні умови, щоб нова еліта не стала корумпованою, не відірвалася від народу, не перетворилась у деспотичну. Зокрема, це повна гласність, обнародування кожного факту порушення демократичних норм та процедур, що забезпечило б вiдкритiсть нової еліти. Причому вiдкритiсть у двох аспектах: у першому — для забезпечення соціальної мобiльностi, для надходження найбільш здібних, талановитих представників найширших верств населення, у другому — для постійного зворотного впливу мас, які залучаються як у час виборних кампаній, так i в проміжках між ними. Далі, потрiбнi політичний плюралізм, вільна конкуренція потенціальних елiт, їх взаємна критика i суперництво, де судом с народні маси. Нарешті, необхідне суворе додержання законності, демократичних процедур. Народні маси не повинні при цьому втратити контроль над політичною ситуацією в суспiльствi i здоровий скептицизм стосовно будь-якої еліти.

СУТНIСТЬ ПОЛIТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА

ТА ЙОГО ТИПОЛОГIЯ

Проблема політичного лідерства сягає своїм корінням у глибоку давнину. Цією проблемою займались серед інших i Платон, i Арістотель. У середні віки Н. Макiавеллi вважав, що типовий політичний лідер — правитель, який домагається мети, не вибираючи засобів. Ф. Ніцше у праці “Генеалогія моралі” вказував на прагнення людини зайняти пост лідера як на природний інстинкт людини i зазначав, що лідер має право ігнорувати мораль. На думку З. Фрейда, народні маси потребують авторитету так, як сім’я потребує авторитетного батька.

Більш пізні захiднi політологи i соціологи намагаються з’ясувати проблему лідера уже па інших рівнях. Заслуговує на увагу концепція особистих якостей, згідно з якою лідер с особистістю з вiдповiдними соцiально-психологiчними якостями (почуттям гумору, такту, вмінням звертати на себе увагу та ін.). Звичайно, особисті якості вiдiграють тут істотну роль. Проте, гiпертрофуючи цей фактор трактуючи лідера тільки як явище бiопсихологiчне, поза соцiально-економiчною зумовленістю, ця теорія не може достатньою мірою з’ясувати проблему політичного лідерства.

Поширена точка зору, що лідером стає людина, котра найбiлъш успішно здійснює орiентацiю на інших. Тобто той, хто хоче стати лідером, повинен враховувати пануючі звичаї або домінуючий характер, що дало б йому змогу піднятися без напруження або ризику на керівний пост.

Об’єктивна необхiднiсть лідерства зумовлюється управлінською функцією влади. Це такий стан взаємовідносин у суспiльствi, при якому координація i планування публічної дiялъностi є прерогативою однієї людини (або кiлъкох осіб). Р. Такер зазначає, що якщо iндивiд сам оцінює ситуацію i визначає свої дії, то питання лідерства та його впливу не виникає. Необхiднiсть у лiдерствi виникає тоді, коли ситуація, до якої волею обставин залучені великі групи людей, потребує оцінки, щоб сама група або будь-хто від її iменi розпочав необхiднi дії. В невеликих групах лідерство може мати неформальний характер i переходити від однієї особи до іншої залежно від ситуації. У великих та організованих групах виникає потреба в офiцiйному лiдерствi.

Сучасна полiтологiя дає змогу виявити ряд обов’язкових об’єктивних ознак перетворення iндивiда в політичного лідера. Так, для політичного лідера, що обіймає урядову посаду, заняття політикою — це не тільки професія. М. Вебер з цього приводу зазначав, що кар’єра політика передбачає таку внутрішню радість, як почуття влади, почуття того, що тримаєш у руках нерв історично важливого процесу. Це почуття здатне підняти професійного політика над рівнем повсякденності. Б. Рассел писав, що в умовах вільного змагання, коли “влада відкрита для всіх”, iмовiрнiше її одержить той, хто більше від усіх цього прагне. Такі люди вiдрiзняються від звичайних винятковим владолюбством. Той, хто не сповнений почуття радості від влади над оточуючими, не може розраховувати на успіх. Справжній лідер, особливо в полiтицi, завжди володіє винятковою самовпевненістю, яка глибоко вкоренилася в його свiдомостi.

Щоб стати політичним лідером, людина повинна бути наділена як психологічними, так i соцiально-полiтичними якостями. Маючи на увазі перші, М. Вебер зазначав, що в основному три якості як вирiшальнi обов’язкові для політика: пристрасть, почуття вiдповiдальностi, окомір. Пристрасть у розумiннi орiєнтацiї на сутність “справи”, пристрасну самовiдданiсть їй. Проте однiєї тільки пристрасті недостатньо. Вiдповiдальнiсть за справу, якій служить політик, повинна бути провідною зіркою його дiяльностi. А для цього потрібен окомір, здатність внутрішньо зібрано i спокійно піддаватися впливові реальностей. Іншими словами, потрібна дистанція стосовно речей i людей. Вiдсутнiсть дистанції i тільки такої— один із смертних грiхiв усякого політика. М. Вебер наголошував, що політика — це повільне буріння твердих пластів суспільства, яке здійснюється водночас пристрасно i з холодним розрахунком.

Культ сильного керівника перейшов у політичну фiлософiю сьогоднішнього дня. Як докази необхiдностi сильного керівника наводяться три основні тези: у випадку кризи сучасного суспільства потрiбнi величезні зусилля, щоб подолати опір бюрократії; на політичну арену вийшли широкі народні маси i коли лідер перебуває з ними у прямому контакті, то це звільняє його від втручання політичних iнститутiв i дає змогу концентрувати владу «з волі народу»; у слаборозвинених країнах неможливо навести порядок без сильного керівника.

Якщо мовиться про соцiально-полiтичний аспект, то політичний лідер повинен насамперед мати власну політичну програму i бажання боротися за й здійснення. А для цього потрібно володіти такими особистими рисами, як воля, цiлеспрямованiстъ, настирливість. Необхідно бути також популярним, уміти завойовувати маси. Звичайно, лідер повинен мати час i можливість довести своє лідерство. Нарешті, iстиннiсть лідера виявляється i в тому, що навіть втративши свої офiцiйнi полiтичнi посади, він залишається самим собою.

Щодо типів політичного лідерства, то М. Вебер вивів їх із типів влади (правління). Насамперед це лідерство, властиве традиційному правлінню. Воно передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди. Влада правителя пов’язана з традиційними нормами, на які він посилається, організовує свою дiяльнiсть. Правитель, котрий зневажає традиції, може втратити i свою владу.

Далі — харизматичний тип влади (харизма — винятковий дар, талант, властивий людині), вiдповiдно харизматичний правитель. Це той, при якому влада над іншими ґрунтується на вiрi, що правитель має особливі магiчнi здiбностi. Люди вірять, що він покликаний виконувати якусь наперед визначену мiсiю. Це зумовлює послух підлеглих. i тут влада випливає із особистих якостей правителя, а не від безособового права. Пiдлеглi вірять, що харизматичний лідер принесе бажане, нове. Саме такими правителями М. Вебер вважав керiвникiв революцій, досвідчених далекоглядних політичних дiячiв, релiгiйних лiдерiв.

Нарешті, легальне правління означає вибір політичного лідера через демократичні процедури i надання йому повноважень, за зловживання яких він несе вiдповiдальнiсть перед виборцями.

Г. Лассуелл намагається пояснити типи лiдерiв, виходячи із особливостей їхньої політики. З цих позицій він виділяє лiдерiв-адмiнiстраторiв, агiтаторiв, теоретиків. На думку Г. Лассуелла, вождями-агiтаторами керує почуття провини, вони шукають полегшення через такі механізми, як викривання інших. Лiдери-iдеологи — це iндивiдуми, котрі пережили втрату багатьох ідей. Лідери-теоретики схильні до теоретизування, вміють поборювати тривогу, перетворюючи й у слова, заяви i маніпулюючи ними.

Бiльшiсть сучасних полiтологiв виходить із дихотомічного трактування лідерства. В. Хагеман виділяє «консервативний» та «революційний» типи лiдерiв. Перший у своїй дiяльностi спирається на традицiйнi установки та норми, другий — основні свої дії спрямовує на поновлення останніх, тому мусить мати особливі риси характеру.

Р. Такер поділяє лiдерiв за мірою їхнього впливу на суспільство на “реальних” та мснеджерiв. Перші — це лiдери-герої, другі — ті, котрі майже не впливають на хід подій. Дві категорії лiдерiв — перетворювачів та дiльцiв — виділяє Дж. Бернс. Лiдери-перетворювачi діють в ім’я реалізації своїх глобальних поглядів, лiдери-дiлки, навпаки, чинять «тут» i «негайно», концентруючи свою увагу на деталях, незважаючи на те, яким повинно стати суспільство в остаточному підсумку. Дж. Бернс також пов’язує ці типи лідерів з наявною ситуацією i середовищем, де відбувається їхня дiяльнiсть. Він взагалі протиставляє революційне лідерство в межах суспільства як перетворююче партійному лідерству як діловому.

Цікаву типологію політичного лідерства запропонував Е. Вятр. Вона ґрунтується на психологічних рисах й типах поведінки політичних лiдерiв i постає у такому вигляді: виходячи зі ставлення до iдеологiї власного руху виділяють “чисті” типи лiдера-iдеолога та лiдера-прагматика; за ставленням до власних прихильників існують лiдер-харизматик та лiдер-представник (перший формує, другий виражає волю тих, хто за ним стоїть); за ставленням до противників лідери бувають угодовцями, що прагнуть до пом’якшення конфлікту i пошуку компромісних рішень, а також фанатики, котрі намагаються навмисне загострити конфлікт та знищити противника будь-що; за способом оцінки дiйсностi виділяють типи відкритого лідера та лiдера-догматика. Е. Вятр слушно вважає, що ці чотири дихотомії “чистих” типів лiдерiв взаємно не пов’язані, тобто окремі типи виявляються в різних комбiнацiях.

У перші десятиріччя ХХ ст. традиційного полiтика-парламентарiя почав витісняти політичний лідер «нового типу». Це, передусім, лiдер-демагог, який виник з приходом до влади в Європі фашизму i аналогічних політичних систем. Він апелював до широкої, здебільшого неорганізованої маси, спекулюючи на її інстинктах, передсудах, традиційному консерватизмі, полiтичнiй недосвiдченостi. В ужиток були введені примітивні заклики, розраховані на створення атмосфери масового психозу. Такі лідери оголосили себе керівниками народу, зверталися безпосередньо до народу, говорили про iстотнi для нього проблеми, обіцяли боронити інтереси народу. Їх характеризувало низьке соціальне походження, що давало змогу розуміти психологію народних мас i вміло використовувати це. Їхній полiтичнiй дiяльностi властивий особливий стиль. Манера промов відзначалася широким використанням просторічних зворотів, грубих примітивних висловлювань i навіть лайки. Все це призначалося для народних мас, які не звикли самостійно мислити. Маючи на увазі таких лiдерiв, Р. Мiхельс зазначав, що вони йдуть услід волі мас вдаючись до демагогії. Демагоги розсипають лестощі масовій волі. Замість того, щоб пiднiмати маси, вони опускаються до їхнього найнижчого рівня. І це лише для того, щоб під неправдивим прикриттям одягти на них своє ярмо i панувати від їхнього iменi.

Серед лiдерiв “нового типу” з’явилися полiтичнi бюрократи, фахiвцi по створенню політичних органiзацiй i керівництву ними, які володіли методами масової комунiкацiї. Але саме в цей час на грунтi представницької демократії Заходу народилися полiтичнi лідери, характерними рисами яких були висока загальна i політична культура, професiоналiзм, особиста порядність i мужність. Таким діячам властиве масштабне політичне мислення. Ці лідери дійсно виражали загальнонацiональнi інтереси i забезпечували вихід своїх народів з екстремальних умов. Сказане повною мірою стосується Ф. Рузвельта, У. Черчiля та інших.

Після другої світової війни формується тип лiдерiв, яким властиве вміння володіти масами. У передвиборній кампанії вони орієнтуються на масові аудиторії. В найскладнiшi моменти ведуть гру на публіку. Вміють дохідливо роз’яснити масам складні проблеми економіки i політики.

Допускаються й iншi критерії класифiкацiї політичних лiдерiв. Зокрема, можлива i необхідна типологія за рівнем лідерства: загальнонацiональнi полiтичнi лідери, лідери регіональних, локальних спільностей різного масштабу. Можливий пiдхiд до лідерства на рiвнi різних політичних iнститутiв — “перших осіб” тих чи інших партій, суспiльно-полiтичних органiзацiй та рухів.