118276 (Сутність, різновиди і перспективи класичної демократії), страница 2

Наведені визначення демократії дають змогу тлумачити це поняття як форму держави, демократичною сутністю якої є народовладдя: поділ влади, парламентаризм; політичний, ідеологічний плюралізм; правовий, соціальний, світський характер держави; проголошення і здійснення широких громадянських, соціально-економічних і політичних .прав громадян за відсутності обмежень. З цією концепцією пов'язане поняття демократії як різновиду політичного режиму, тобто відповідного методу здійснення державної влади¹⁹. У політико-правовій літературі демократія визначається як політичний світогляд і як політична цінність, тобто відображення у свідомості громадян самої сутності демократії, насамперед ідей свободи й рівності прав.

У стародавніх державах, на думку К. Маркса, політична держава охоплювала лише зміст держави, не виключаючи інших сфер, а сучасна держава є взаємним пристосуванням політичної і неполітичної держави. Для К. Маркса тільки демократія є критерієм істинності, а отже, правильності форми держави. Він підкреслював, що всі державні форми мають у демократії свою істину і що саме тому вони, оскільки не є демократією, остільки ж і не є істинними. Демократія є розв'язана загадка всіх форм державного ладу. Тут державний лад приводиться до своєї дійсної підвалини, до дійсної людини, до дійсного народу і утверджується як його власна справа. Державний лад виступає тут як те, чим він є, - як вільний продукт людини. Демократія, за Марксом, виступає щодо інших форм державного ладу так, як рід щодо своїх видів. «У демократії, - писав К. Маркс, - сам державний лад виступає як одне з визначень, а саме - як самовизначення народу... В демократії жоден з її моментів не набуває іншого значення, ніж те, яке йому належить. Кожний момент є дійсний момент демосу в цілому. ... не людина існує для закону, а закон існує для людини; законом є тут людське буття, тимчасом як в інших формах державного ладу людина є визначене законом буття. Така основна характерна ознака демократії.

Всі інші державні утворення являють собою певну, визначену, окрему форму держави. А в демократії формальний принцип є одночасно і матеріальним принципом. Лише вона через це є справжня єдність загального і окремого... В демократії політична держава у тому вигляді, в якому вона стає поряд із цим змістом і відрізняється від нього, сама є щодо народу тільки особливим його змістом, як і особливою формою його існування».

Теорія і практика демократії суттєво різняться. Тому демократичні порядки піддавалися критиці як ідеологами буржуазії, так і її противниками. Уїнстон Черчилль у своїх мемуарах зазначав: «Демократія - найгірша форма правління з усіх інших форм, до яких люди вже зверталися час від часу». Як і будь-яке узагальнення, подібні твердження грішать проти істини, але не зовсім.

Ідейні противники буржуазії вважали, що з усіх буржуазних порядків демократія - найгірший. На думку М. Бакуніна, найвільніше виборче право у суспільстві, де народ, маси найманих робітників є економічно залежними від заможної меншості, стане за необхідністю ілюзорним.

Непримиренними і послідовними критиками буржуазної демократії були й залишаються марксисти. Вони визнавали її переваги щодо феодальної системи управління, водночас відзначали історичну обмеженість буржуазної демократії. В основі ідейних поглядів марксистів на демократію лежить усвідомлення її як суспільно-класового явища. Про не писав В. Ленін у праці «Держава і революція»: «Демократія є держава, яка визнає підкорення меншості більшості, тобто організація для систематичного насильства одного класу над іншим, однієї частини населення над іншою». Тобто характер демократії завжди визначається класовим характером політичної влади, яка у свою чергу утверджується, врешті-решт, в економічних відносинах відповідного суспільного ладу. Демократія - один з різновидів форм держави, а отже, вона, як і будь-яка держава, є організоване, систематичне застосування насильства до людей. Але, з іншого боку, визнають марксисти, демократія означає нормальне визнання рівності між громадянами, рівного права усіх па визначення устрою держави та управління нею.

Ф. Енгельс вважав, що демократія «є принцип соціалізму». За Леніним, пролетаріат не може перемогти інакше, ніж через демократію, інакше, ніж здійснюючи демократію повністю. Соціалістичний демократизм, вважав К. Маркс, перетворює «державу з органу, який стоїть над суспільством, в орган, цьому суспільству цілком підпорядкований», тобто розвиток демократії в соціалістичних за допомогою самого народу. Однак марксисти, визнаючи умовах веде до поглинення держави суспільством, і управління народу здійснюється прогресуючу тенденцію у розвитку демократії, відзначали, що вона «завжди лишається - і за капіталізму не може не лишатися - вузькою, урізаною, фальшивою, лицемірною, раєм для багатих, пасткою і обманом для експлуатованих, для бідних». Отже, жодна організація влади, у тому числі демократична, сама по собі не може усунути класових розбіжностей та антагонізмів, демократія не може бути надкласовою або позакласовою, тобто політична влада вторинна щодо її суті - класового змісту і панування. Головне - сутність влади, а не форма її організації. Класова зумовленість демократії стала розмежувальною лінією між марксизмом та іншими політичними течіями.

Отже, основними позиціями марксистської теорії демократії є: а) у класовому суспільстві демократія завжди має класовий характер; б) демократія як політичне явище - форма виявлення інтересів і відносин класів; в) демократія передусім пов'язана із здійсненням державної влади та є формою держави; г) сутність, тенденції розвитку, інститути, форми демократії визначаються всією сумою соціально-економічних і духовних процесів класового суспільства; д) новий історичний пік демократії виникає під час революційної перебудови буржуазного суспільства.

Інститути влади, встановлені після соціалістичної революції, аж ніяк не можна назвати справді демократичними, хоча їхній оновлюючий вплив на суспільний розвиток, незважаючи на зведення сучасними політиками змісту революції до жорстких схем, які збіднювали і спотворювали її сутність, історично зумовлений. Це було здійснено шляхом штучного прискорення процесу цивілізації, без достатньої економічної, культурної, політичної і теоретичної підготовленості. Практичні питання соціалістичної перебудови суспільства не мали достатнього науково-політичного обгрунтування й часто-густо вирішувалися шляхом спроб і помилок, революційним, класово-насильницьким способом, не пов'язаним із фундаментальними загальнолюдськими цінностями, правовими й моральними нормами. Внаслідок цього запанував тоталітарно-класовий, партійно-диктаторський, автократичний суспільний лад. Державна влада стала самоціллю тоталітарного режиму, якому були підпорядковані й інтереси громадянського суспільства. Демократична фразеологія була лише прикриттям автократії компартійного і державного механізму, перманентних репресій, придушення особистості в ім'я однодумності, хибно витлумачених колективістських ідей та інтересів. Це була бюрократизована демократія, демократія несвободи.

Критикуючи практику бюрократичного соціалізму, слід зазначити, що нехтувати соціальними аспектами тих чи інших видів демократії підстав немає. Демократія має загальнолюдське значення, однак її особливості зумовлені соціально-економічною структурою суспільства, яка у свою чергу активно впливає на формування інтересів громадян. У суспільному розвитку сьогодні панує ліберально-демократичпа парадигма.

Не заперечуючи класового підходу до виникнення держави і права, маємо визнати неподільність держави і класу в період її становлення, повну залежність держави від інтересів та волі панівного класу. Процес відокремлення держави від класу і перетворення ЇЇ на окрему, а з часом і самостійну корпорацію по відношенню до класу був порівняно тривалим і дійшов вищої якості (самостійності) лише в буржуазному суспільстві, коли незалежність від класу набрала вигляду залежності від суспільства в цілому. Громадянське суспільство, захищаючи себе, стверджуючи свій вищий суверенітет, проголошує свободу і право особистості, самоврядування, верховенства законів та інших демократичних інститутів, крокує до поглиблення державної корпорації. Навіть К. Маркс і Ф. Енгельс вважали, що така держава не є безпосередньо класовою і називали її «політичною державою». Подвійну її природу вони визначали як наслідок того, що вона, з одного боку, відображала до певної міри інтереси заможних класів, а з іншого - була здатна забезпечити цільний розвиток особи і суспільства. «Саме політична держава, - писав Маркс, - навіть там, де вона ще не була пройнята свідомо соціалістичними вимогами, має в усіх своїх сучасних формах вимоги розуму. І держава не спиняється на цьому. Вона скрізь передбачає розум здійсненим. Але так само вона скрізь приходить до суперечності між своїм ідеальним призначенням і своїми реальними передумовами.

З цього конфлікту політичної держави з самою особою можна через це скрізь розвинути соціальну істину. Подібно до того, як релігія являє собою сплав теоретичних битв людства, політична держава являє собою сплав практичних битв людства. Таким чином, політична держава виражає в межах своєї форми... всі соціальні битви, потреби, істини».

За Марксом, «політична держава» водночас є вищою точкою розвитку державності і початком заперечення її. Відповідно до марксистсько-ленінської політичної теорії соціалістична революція починається зі зламу буржуазної державної машини, нова держава входить у стадію «напівдержави» і згодом відмирає. Цього не тільки не сталося, а навпаки, апарат придушення, насильства зберігся й зміцнився, бюрократія розквітла, держава міцно постала над суспільством. Апарат управління із знаряддя панівного класу (робітничого класу згідно з комуністичною ідеєю) перетворився на інструмент у руках партійно-державної номенклатури для придушення більшості народу. Світоглядні ідеї класиків марксизму було догматизовано і поставлено на службу правлячій бюрократії. Кризові явища в економіці, політичній та соціальній сферах, ускладнення зовнішньополітичної ситуації та зростання протидії власного народу змушували панівну верхівку вдаватися до тоталітарних методів управління, що в остаточному підсумку призвело до руйнування соціалістичного державного апарату, краху доктринерських комуністичних державознавчих ідей.

Є багато причин того, що радянська модель державно-бюрократичного соціалізму не витримала випробувань часом, але першопричиною її загибелі є, по-перше, те, що вона не витримала змагання зі світом капіталу, не спромоглася забезпечити вищі порівняно із західними рівні життя і продуктивності праці. По-друге, влада, як і засоби виробництва, була, принаймні протягом десятиліть, відчужена від трудящих. І, по-третє, комуністична партія перетворилася на партію апарату, відірвалася від мас, а маси, природно, відвернулися від неї.

Соціально-економічна і політична ситуація, що склалася, потребує осмислення. Нові реалії й нову епоху намагаються зрозуміти за допомогою традиційних категорій і методів аналізу, прямолінійно зводячи усі суспільні суперечності до проблем вороття до капіталізму і краху комунізму, не розуміючи, що людство вступило у нову цивілізацію. Історичний процес не одноманітний.

Радянський суспільний лад відійшов від капіталізму, але не наблизився до комунізму. Він так і не вийшов за межі перехідного періоду, що затягнувся, з усіма характерними для нього непривабливими, а часом і примітивними ознаками (з погляду майбутнього). Як відомо, перехідний етап суспільства властивий усім великим революціям (англійській, французькій). Історичний процес може і гальмуватися, втратити темп, а революція зайти у глухий кут, можливе навіть повернення на круги своя, тобто реакція, регрес, контрреволюція. Свого часу К. Маркс і Ф. Енгельс зазначали, що революції так розкачуються, що вискакують за межі своїх історичних завдань і можливостей. Це так званий зворотний хід маховика. От і ми тепер крокуємо назад. І сьогодні деякі політичні сили і сучасні нувориші прагнуть повернутися до дикого капіталізму. Однак (як і в інших великих революціях) маховик історії зупинить регрес, поверне суспільство до прогресу. Так само і капіталістична система не законсервувалася, а перебуває у стані переходу до нового суспільства, для якого є характерним взаємопроникнення та взаємозбагачення різних суспільних систем.

Ось чому такий важливий конкретно-історичний підхід, котрий, як правило, поєднується з порівняльним методом дослідження чи методом порівняльно-історичного аналізу та забезпечує методологічно правильне визначення сутності і призначення сутності досліджуваних суспільних явищ (у даному випадку - державного управління). Такий підхід найбільш продуктивний.

Слід переосмислити ставлення, що сформувалося, до сучасної буржуазної держави, визначити тенденції її розвитку і взаємозв'язку з громадянським суспільством. Капіталізм не вичерпав всіх своїх потенцій, навіть відносно зміцнився, виявивши сприйнятливість до прогресивних ідей та нових тенденцій суспільного розвитку. Ідеї конвергенції - дифузії соціалістичних ідей у капіталістичну практику управління справами суспільства - посилили соціально-демократичний потенціал капіталістичного ладу, зміцнили його правову основу.

Однак це не дає підстав стверджувати, що буржуазна держава відтепер має принципово нову природу. Форми державної діяльності, її тому числі й управлінської, збереглися, але зміст її суттєво змінився. Змінилися і методи розв'язання суспільних суперечностей - чільним стали не насильство та силовий тиск, а досягнення суспільного і соціального компромісу, у розвинених західних країнах дедалі зрілішою стає демократія, розширюється використання таких загальнодемократичних інститутів та ідей, як розподіл влади, панування права та верховенство закону, переважання загальнонародних інтересів над класовими, загальнолюдських - над національними, публічних - над приватними, утверджуються гласність, плюралізм думок тощо.

Змінилася й функціональна діяльність державного механізму управління суспільством - посилилася його соціальна спрямованість, велика увага приділяється урахуванню й координації інтересів різних груп населення, додержанню інтересів меншин та забезпеченню прав людини. У свою чергу суспільство відповідає державі більшою довірою, утверджуючи її легітимність. При всьому цьому не слід, звичайно, апологетизувати сучасну буржуазну державу, у неї є свої недоліки, а в суспільстві ще зберігаються глибокі соціальні суперечності, спостерігаються деструктивні явища. Головне те, що людство переходить від конфронтації до пошуку злагоди, плюралізму думок, від насильства до консенсусу.

Але це не означає, що ситуація в суспільстві спрощується. Навпаки, суспільства по-новому стратифікуються і диференціюються в результаті ускладнення виробничих, національних, регіональних та інших відносин, що розділяють людей за їхніми специфічними інтересами. Зростає роль державного механізму управління суспільними справами у забезпеченні політичної і соціальної стабільності, запобіганні конфліктів та подоланні кризових ситуацій. Світовий досвід свідчить про тенденцію до зростання активності держави, яка дедалі ефективніше впливає на розвиток всіх форм власності. Три чверті національного доходу США розподіляються через державні інститути. Державна власність у багатьох країнах капіталу становить близько однієї п'ятої суспільного багатства.