118184 (Система прийняття рішень в Україні)

РЕФЕРАТ

з дисципліни: "Політологія"

на тему: "Система прийняття рішень в Україні"

Прийняття політичних рішень-це організаційно-технологічне перетворення політичної влади на управління соціальними процесами. Цей процес присутній на "вході" і "виході" політичної системи. Політичне рішення являє собою свідомий вибір одного з декількох ( але не менше двох) можливих варіантів політичних дій. Підготовка і прийняття політичного рішення складний процес, який складається з чотирьох стадій:

• Визначення соціальної проблеми, яка потребує розв'язання;

• Формулювання можливих альтернатив рішення проблеми;

• Порівняльний аналіз альтернативних рішень;

• Прийняття рішення (вибір оптимальної альтернативи).

На різних стадіях цього процесу можуть брати участь різні соціальні суб'єкти. На стадії визначення проблеми можуть заявити про свої інтереси найбільш широкі верстви населення, політичні партії і суспільні організації. На стадії формулювання і аналізу проблеми на перший план виходять політичні партії, суспільні організації, експерти, державна адміністрація. На стадії прийняття рішення стають до дії представницькі органи держави, партійних і суспільних організацій. На практиці нелегко визначити дійсного і фактичного суб'єкта прийняття політичних рішень: для цього необхідно ретельно вивчити відносини між політичними елітами і формальним і формальними суб'єктами влади, виявити конкретних осіб чи групи, що контролюють діяльність політичних інститутів чи здійснюють на них безпосередній вплив.

Всі політичні рішення звичайно підрозділяють на п'ять типів:

• Закони і постанови вищих органів влади;

• Рішення місцевих органів влади;

• Рішення, що приймаються безпосередньо громадянами;

• Рішення вищих органів політичних партій і суспільних організацій;

• Рішення місцевих органів політичних партій і суспільних організацій.

Перший і другий типи рішень приймаються представницькими і виконавчими органами влади, третій – безпосередньо населенням, четвертий і п’ятий – недержавними організаційними структурами політичної системи.

Різні типи політичних рішень характеризуються різним рівнем інтеграції соціальних інтересів Рішення, що приймаються на найвищому рівні в системі влади, призначені для гармонізації різнорідних класових, групових і загально соціальних інтересів; рішення місцевого рівня поєднують локальний інтерес із загально соціальним. Рішення обох рівнів є взаємопов’язаних і скоординованими.

У політичній практиці застосовується декілька методів прийняття рішень : компроміс, консенсус і гегемонія.

Компроміс (лат.- обіцяний) - це угода, досягнена шляхом взаємних поступок. Компроміс неможливий, коли учасники рішення знаходяться в однозначно взаємо заперечних відносинах; компроміс можливий, коли їх інтереси частково співпадають, хоча й частково суперечать. Компромісне (спільне) рішення забезпечує реалізацію спільної або вищої мети, але не гарантує для жодної із сторін повноти виконання їх вимог.

Такою вищою метою в суспільстві є збереження цілісності і незалежності держави, громадянського миру і виконання загальнонаціональних завдань. Рівень компромісу є прямо пропорційним масштабам проблеми, що розв’язується, і рішенням, що приймаються. Для збереження держави необхідне компромісне рішення всіх соціальних груп у межах держави; для збереження загального миру на планеті необхідне компромісне рішення всіх держав що складають світове співтовариство.

Консенсус(лат. consensus – "згода") сприймається як спільна згода щодо політичного курсу в цілому чи його окремого аспекту. У вузькому сенсі - це метод розробки і прийняття рішення, коли обговорювана альтернатива не ставиться на голосування, а приймається шляхом узгодження. Узгодження - це порядок прийняття рішення, коли учасники навіть за незгоди з якогось положення пропонованого проекту не заперечують проти його прийняття в ім’я спільних інтересів.

Методом консенсусу приймаються рішення на загальнонаціональних "круглих столах" чи всіма фракціями в парламенті. Рішення Ради Безпеки ООН приймаються за згодою всіх її постійних членів.

Водночас консенсус не означає абсолютної згоди всіх політичних сил, консенсус ніколи не охоплює всього населення. Звичайно він є вищим за рівнем з питань загального характеру і нижчим з конкретних соціально політичних проблем.

Для досягнення політичного консенсусу необхідні: по-перше, готовність більшості населення слідувати прийнятим законам; по- друге, легітимність політичних інститутів, покликаних перетворювати ці закони в життя, по – третє, наявність у громадян почуття належності до спільноти (нації, соціальної групи тощо).

Гегемонія (грецьк. hegemonia- "провід, керівництво") у політиці – це провідна роль якого небудь соціального класу чи держави щодо інших класів чи держав. Гегемонія як політичний принцип означає неоднаковий статус соціальних суб’єктів в системі соціально – політичних відносин, суб’єктів, що визнають один одного суперниками, а природними союзниками і партнерами в реалізації своїх інтересів. Тут пріоритет у прийнятті політичних рішень лежать більш могутньому суб’єкту, його слабші союзники погоджуються альтернативою як такою, що відповідає їх інтересам.

У політичній науці визначаються також кілька основних типів реалізації рішень : популізм, елітизм, консерватизм, радикалізм, і демократизм.

Популізм як основний засіб досягнення владних цілей передбачає безпосередню опору на масові настрої і апеляцію до суспільної думки. Масам зрозуміле просте рішення, тому популізм неминуче орієнтується на упрощення пропонованої суспільству мети, експлуатує психологію маси і висуває щось радикальне, здатне нібито забезпечити подолання всіх суперечностей і привести до негайного успіху. У таких випадках використовується лестощі "низам", необґрунтовані обіцянки (програма "500 днів" на етапі агонії економіки СРСР), залякування внутрішньою чи зовнішньою загрозою ("вороги народу" в період сталінізму чи "мафіоїзація влади" в період реформ). Популізм процвітає за харизматичного правління, хоча його прояви характерні і для демократичних режимів ("загравання" з політичною периферією з метою надання легітимності правлячому режимові).

Елітизм –це курс на відчуження громадян від вироблення і коригування рішень, на заохочення посередницьких форм взаємодії з електоратом і заниження рівня гласності, що обумовлює закритий характер прийняття і здійснення політичних рішень на всіх етапах.

Консерватизм виходить із домінуючої настанови на збереження структури і функцій державних органів влади, традиційних форм і методів політичного регулювання. Такі методи властиві стабільним режимам, які підтримують прихильність громадян до шанованих у суспільстві ідеалів і цінностей. Режим забезпечує інтеграцію соціально політичного організму, натомість користується легітимністю, підкріпленою патріотичними настроями.

Радикалізм приводить до протилежних соціальних результатів: добрі наміри досягти якісного переустрою суспільства вкрай рідко приносять громадянський мир, соціальний порядок і поліпшення життя. Насилля як основний метод реалізації політичних рішень робить владу смертоносним знаряддям перетворень, обтяжених надмірними витратами і масовою загибеллю людей.

Демократизм, на відміну від радикалізму, спрямований на реальні потреби і запити громадян на втілення в політиці їх прав і свобод. У сфері реалізації політичних рішень він робить ставку на взаємовідповідальні відносини між пересічними громадянами та елітою, домагається довіри в людей та реальної легітимності. У ньому домінує дотримання процедур виборчих циклів, зберігається принцип розподілу влади, налагоджується механізм цивілізованих стосунків з опозицією. Все це виключає застосування жорсткої політичної технології, прищеплює законослухняність і заохочує розвиток внутрішньої дисципліни громадян. Крім цього, рішення поділяють:

- за значущістю для влади: значні, нейтральні, чергові, перспективні, вчасні, запізнілі, прогностичні;

- за терміном дії: короткочасні, довгочасні, безперервно діючі;

- за інноваційністю: новаторські, рутинні;

- за силою впливу: обов'язкові, рекомендаційні.

Рівень об'єктивності й реалістичності політичного рішення залежить від дотримання ряду умов, до яких належать:

1) якість й обсяг інформації про проблему, яку вирішують;

2) детальне врахування обставин (політичних, економічних, ідеологічних тощо), які взаємодіють між собою й утворюють відносну ситуативну цілісність;

3) уникнення спрощення ситуації, яка виникає з об'єктивної нездатності врахувати всю складність елементів, тенденцій, протиріч;

4) після часткової реалізації рішення необхідно враховувати зміну ситуації, нові обставини і внести корекцію в саме рішення, механізми його реалізації, часові рамки досягнення цілі;

5) необхідно спрогнозувати, як рішення вплине на долі окремих людей чи груп, розвиток структур, яких воно стосується;

6) по можливості необхідно відмовитися від закритості процесу прийняття рішення, що дасть змогу залучити до його реалізації широкі маси, які зацікавлені в ньому, виявити можливу реакцію опонентів рішення.

Прикладом офіційного політичного рішення, що має історичне значення, є "Акт проголошення незалежності України", прийнятий Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Повний зміст цього документа розкриває структуру, зміст та інші характеристики його як політичного рішення.

АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року

— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

— здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України,

Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто

ПРОГОЛОШУЄ незалежність України та створення самостійної української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

Цей коротенький політичний документ уже в преамбулі розкриває історичний момент його прийняття, показує значення цього акта в контексті традицій державотворення в Україні, говорить про політичний простір і теоретичні основи самовизначення українського народу, акцентує увагу на тому, що влада діє згідно з державно-правовими принципами, а отже, і на прагненні зайняти своє місце у світовому співтоваристві.

Концептуальна частина документа надзвичайно точно вказує на назву держави та принципи існування її — незалежність і самостійність (а отже, і подальшу програму дії в цьому напрямі), на такі атрибути держави, як конституційне закріплення публічної влади, неподільність і недоторканність території України і набуття чинності цього Акта.

Прийнятий Акт у цілому свідчить про необхідність упорядкованості соціальної, національної, територіальної і насамперед політичної. Він сам уособлює впорядкованість політичного життя в Україні.

Суспільство завжди прагнуло до впорядкованості соціальних відносин і способу життя. У ролі чинника такої політичної впорядкованості, забезпечення світового політичного порядку виступають професійно підготовлені політичні рішення.

Слід, однак, пам'ятати, що історія, в тому числі й політична, світового співтовариства не є продуктом абсолютної впорядкованості. Лише наприкінці XX ст. актуалізувалася проблема світового політичного порядку. Однак ще й досі світові значною мірою властивий хаос. Інколи може скластися враження, що прийняті рішення свідомо сформульовані й чіткі, а відносини між урядами — продукт сконструйованої політики. Та насправді багато з того, що відбувається, є продуктом хаотичних умов і переважно справою особистої боротьби й амбіцій суб'єктів політики. Часто-густо узгодженими є лише засоби, а цілі фундаментально розбіжні, або узгоджуються цілі, але немає згоди у засобах.

Суб'єкти політики приймають політичні рішення, враховуючи об'єктивні і суб'єктивні потреби й особливості суспільства. Прийняття політичних рішень вимагає від політиків високого політичного професіоналізму. Це означає знання ситуації: наявність ієрархічних структур, досягнення угоди і взаємної довіри щодо заходів, які приймаються, володіння інформацією й перевіреними фактами. Прийняття рішень потребує володіння механізмами зв'язку й інформації, що дають можливість обґрунтувати рішення.

Обґрунтованість політичних рішень визначається тим, наскільки вміло й ефективно суб'єкти політики підготовлені до пізнання закономірностей політики і вибору механізмів їх дії. Цей вибір передбачає: а) визначення провідного напряму суспільного розвитку; б) оптимальне співвідношення провідного напряму з іншими тенденціями, сукупність яких і становить широке коло можливостей для врахування вимог закономірності. Правильно реалізований вибір забезпечує правильність і ефективність рішення.

Проблема оптимального вибору напряму політичного розвитку, методів забезпечення, часу виконання тощо вимагає від суб'єктів політики знання політичних процесів, політичних змін у суспільстві, політичних сил, які діють, особливостей історичного періоду, в який приймається політичне рішення.

Проблема оптимального вибору на стадії прийняття рішення потребує урахування корисності і витрат ресурсів. Це примушує політиків звертати увагу на відповідальність за прийняття тих чи інших рішень. Інколи для політиків буває вигідніше вирішувати "завдання", які фактично є тільки цілями і не мають кількісних обмежень. Наприклад, за умов радянського тоталітаризму легше було прийняти рішення про побудову комунізму, ніж вирішити конкретне питання підвищення рівня життя. Підміна завдань цілями "знімала" відповідальність за виконання політичних рішень. Слід також враховувати співвідношення сил, оскільки не все, що вигідно і не потребує значних витрат, "дозволяється" тими, хто контролює ситуацію. Тут виникає проблема правильного врахування чинника часу й оцінки можливості спільних дій.