118184 (713333), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Політична дійсність нині характеризується тенденціями демократизації, соціальної стратифікації, реструктурації глобальних і національних політичних відносин, поглибленням і поширенням політичного дискурсу. Це актуалізує людський вимір результатів політичних рішень, відповідальність за їх прийняття, спрямування науки на обґрунтування змісту політичних рішень. Все це робить політичні рішення дедалі більш значущими і вагомими за своєю роллю, а отже, вимагає поглиблення їхнього змісту.
Зміст політичних рішень охоплює питання різноманітної політичної діяльності: організації і функціонування всіх структур політичної системи суспільства; забезпечення процесу політичного владарювання; розвитку демократичних форм участі громадян в управлінні державними і громадськими справами; підвищення активності громадян у політичному житті; вирішення національних проблем; розвитку взаємовідносин з народами світу; з питань миротворчого характеру, роззброєння, розвитку міжнародного співробітництва та ін.
Сучасна епоха, глобальне розуміння еволюції людства потребують постійного перегляду змісту політичних рішень, переосмислення значення вже прийнятих рішень, визначення нових меж їхнього впливу, часу виконання та ін.
Нова політична мораль полягає у визнанні того, що не політика змінює людину, а людина має змінювати себе сама. У цьому зв'язку відомий французький соціолог і політолог М. Крозьє у своїй книзі "Скромна держава, сучасна держава. Стратегія іншого виміру" (Париж, 1987) пише: "Людина безперервно змінюється, вона не перестає відкривати і втілювати нові цінності... Незважаючи на важкі випробування та поразки, через них вона стає людянішою. Та ці завоювання і прогрес ніколи не були справою вищої влади, що диктує порядок змін. Тривала зміна людини за "вказівкою" або декретом ніколи не була успішною. Людина змінювалася сама у безперервному процесі набуття різноманітного досвіду".
Сучасна політика має допомогти особистості бути більш вільною, вибирати життєву програму з найкращим знанням справи. Отже, рішення повинні мати людський вимір, слугувати громадянам, їх інтелектуальному зростанню. За таких умов спостерігатимуться також обмеження адміністративної діяльності та певна реорганізація методів прийняття державних рішень.
Зміст політичних рішень визначає їхню структуру. Вона складається з таких елементів:
1) преамбула, вступ;
2) конструктивна частина: аналіз стану справ і політична оцінка їх, визначення тенденцій і перспектив розвитку;
3) революційна частина: визначення напрямів дії, об'єднання організаційних і соціальних зусиль, визначення заходів політичного впливу і методів їх здійснення.
Процес творення політичного рішення досить тривалий. Він вимагає вміння поставити політичну свідомість і політичні дії на сугубо практичну основу, тобто потрібна загальна висока культура як конкретних авторів рішення, так і його виконавців. Наявність у суспільстві системи політичних, гуманістичних і культурних цінностей, застосування пов'язаних з ними критеріїв при оцінці фактів політичної дійсності допоможуть зробити рішення визначеними і стабільними.
Творення політичного рішення проходить етапи підготовки, прийняття і втілення (здійснення). Це насамперед постановка мети і визначення завдань на шляху її досягнення; формулювання проблеми, яку слід розв'язати; добір, нагромадження й обробка інформації, необхідної для прийняття рішення; аналіз можливих альтернатив розв'язання завдань і вибір шляхів досягнення мети; фіксація рішення у відповідних політико-правових документах, визначення методу прийняття їх; вибір шляхів втілення рішення; коригування рішень у процесі їхнього виконання; аналіз досягнутих результатів.
У прийнятті політичних рішень значну роль відіграють моральні і світоглядні чинники, громадська думка. Остання набуває статусу політичного інституту, який.впливає на процес прийняття політичного рішення та ефективність здійснення його.
На прийняття політичних рішень значний вплив справляють "групи тиску", що створюються представниками різних господарських, політичних та інших громадських об'єднань для задоволення своїх корпоративних, групових інтересів.
Такі "групи" зацікавлені у здійсненні впливу на електо-рат у період виборчої кампанії з метою обрання необхідного їм члена виборного органу, який обіймає вигідну для них позицію, впливає на членів державних органів, що приймають рішення, на зрив або недопущення прийняття самого рішення ще на стадії обговорення і голосування, на засоби масової інформації з метою формування потрібної для них громадської думки і тиску.на весь процес формування рішень.
"Групи тиску" можуть конфліктувати між собою за утвердження групового інтересу. У цьому разі суб'єкт політики, що приймає рішення, повинен вміти розв'язувати конфлікти між політичними силами, що формують "групи тиску", протистояти монополії впливу на владу з їхнього боку, професійно володіти політичною ситуацією, повинен знайти оптимальне вирішення проблеми, щоб не допустити фрагментації політичного процесу і порушення процедури прийняття рішення, що відповідає стратегічним цілям. Важливу роль у цьому відіграє політична культура суб'єкта політики, володіння ним інформацією з певного питання.
Політичні рішення приймаються у певних формах, які відображають силу впливу того чи іншого акта. Основні форми політичних рішень:
а) право (закони, укази, розпорядження, постанови, резолюції);
б) рішення, норми статутів політичних партій;
в) рішення громадських організацій.
Політичні рішення містять у собі норми, що забезпечують організацію політичного життя суспільства, надають політичним зв'язкам визначеності й усталеності. В системі соціальних норм — правових, партійних, корпоративних, моральних, традицій, звичаїв — особливе місце посідають політичні норми — принципи.
Політичні норми — правила поведінки, що складаються у сфері політики і виражають політику класу, соціальної групи, нації, народу. Політичні норми цементують усі елементи політичної системи. Як самостійний елемент суспільного регулювання вони є складовою частиною конституцій, партійних документів (директив) та ін. Це такі норми, як закріплення народовладдя, демократизму, самоуправління та ін.
Політичні норми у політичних рішеннях часто пов'язані з організаційними нормами.
Організаційні норми — це правила поведінки, що регулюють організаційні відносини в усіх сферах суспільного життя, в тому числі політичного.
Підкреслимо, що рішення всеохоплюючого характеру і високого політичного впливу приймаються повноважними зборами представників народу — парламентами, конгресами, національними зборами та ін. Це правові акти. Серед правових актів найбільшу силу мають закони.
Закон — нормативний правовий акт, який приймається у конституційному порядку найвищим органом державної влади, має найбільшу юридичну силу стосовно інших нормативних актів і регулює найважливіші суспільні відносини.
Основним Законом держави є Конституція. Саме конституційні норми мають найбільш виражений політичний характер.
Сучасні конституції досить різноманітні в історичному, формальному і в змістовному плані. Так, перша писана Конституція США 1787 p. і досі залишається в країні основним законом, хоча і має 26 поправок. У Франції було прийнято 16 конституцій. У ряді країн (Велика Британія, Нова Зеландія, Ізраїль) немає єдиної писаної конституції, її заміняє сукупність різних законів. У Великій Британії, наприклад, до таких законних актів належать Велика хартія вольностей (1215 p.), Білль про права (1689 р.), акт про престолонаслідування (1701 p.), закони про парламент 1911 і 1949 pp. та ін. При тиранічних режимах можуть проголошуватися демократичні конституції. Однак вони мають декоративний характер. Значною мірою до них можна віднести конституції тоталітарних країн, які ще зовсім недавно називалися соціалістичними.
Попри все своє розмаїття, реальні, "живі" конституції виходять з народного (національного) суверенітету, забезпечують громадянські права і свободи та регламентують діяльність державних і в цілому політичних інститутів.
На ґрунті конституцій як основних законів приймаються всі інші правові акти.
Закон може бути прийнятий також прямим волевиявленням громадян, тобто через референдум. Закони є основою для прийняття указів, розпоряджень, постанов, резолюцій та інших політико-правових і правових актів.
Юридичну силу закону мають також декларації, що приймаються вищим органом державної влади. Декларація — це заява від імені вищого органу влади, уряду або партії, в якій урочисто проголошуються основні політичні принципи, а також документ, де вони викладені.
У Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою 16 липня 1990 p., проголошувався "державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах". У Декларації викладено основні політичні принципи самовизначення української нації, народовладдя, державної влади, громадянства, територіального верховенства, економічної безпеки, міжнародних відносин та ін.
Декларації як політичні рішення з будь-якого питання міжнародної політики можуть прийматися однією або кількома державами.
Прийняття рішень представницькими органами влади у "відкритому" суспільстві має характер відкритості. Відкритий характер прийняття рішень через систему представницької демократії є формою легітимації політичної влади, подолання відчуження від неї громадян, формою контролю безпосередньо над бюрократією та обранцями народу.
Прийняття політичних рішень потребує від суб'єкта політики переконаності у доцільності втілення визначеної політики. Вона має бути заснована на правильно зрозумілих законах суспільного розвитку, усвідомленні необхідності втілення їх у політичних рішеннях. Та все ж при прийнятті таких рішень присутній і політичний ризик.
Розвинені суспільство і держава при певному рівні політичної культури здатні приймати вагомі, конструктивні рішення на основі пізнаних й осмислених законів суспільно-політичного розвитку. Проте в будь-якому суспільстві діє стихійний чинник. Не завжди знаходяться сили, які здатні усвідомити об'єктивні політичні процеси. Деякі процеси взагалі не лежать на поверхні, а мають глибинний і часто прихований характер. Політична історія наповнена прикладами швидких і непередбачуваних дій, що застають суб'єкта політики несподівано.
Надзвичайно високим є ступінь ризику при прийнятті політичних рішень при переході до якісно нового стану суспільства. Політичний ризик має об'єктивний і суб'єктивний компоненти. Як об'єктивний компонент ризик відображає певну невизначеність у середовищі, де суб'єкт політики виявляє свою активність. Ризик як суб'єктивний компонент — це поведінкова готовність суб'єкта приймати рішення, враховуючи характер, масштаб і динаміку об'єктивної невизначеності.
Під невизначеністю розуміють неможливість точно спрогнозувати оптимальний вектор розвитку складної системи, певну реакцію на багатоваріантність, неоднозначність суспільних процесів. Рівень політиків визначається тим, наскільки вони здатні "зняти" невизначеність, знизити її гостроту, передбачити можливі негативні й позитивні наслідки розвитку цієї невизначеності для певного суб'єкта і його стратегії.
Прийняття рішення в умовах невизначеності і просте, і складне. Це не тільки відповідальне завдання, особливо коли йдеться про діяльність суб'єкта у незнайомому, специфічному середовищі, воно пов'язане також із значними втратами або, навпаки, досягненнями економічного і політичного характеру.
Ризик — це діяльність, пов'язана з подоланням невизначеності у ситуації неминучого вибору, в процесі якої існує можливість кількісно і якісно оцінити вірогідність досягнення мети, відхилення від мети або невдачі. Політичний ризик може охоплювати одночасно мікро-, макро- і мегарівні. Політичний ризик у прийнятті політичних рішень може зменшуватися або збільшуватися. Це залежить від того, наскільки суб'єкт політики поінформований, обізнаний з методами аналізу потенційних політичних змін, блокування їх або, навпаки, прискорення.
На Заході створено служби інформаційного забезпечення, що знижують обсяг ризику. Це авторитетні консультативні фірми, які готові оцінити міру політичного ризику щодо будь-якої країни, у тому числі й України. У США існує Рада з управління політичним ризиком міжнародного бізнесу. У Швейцарії діє фірма "БЕРІ", яка дає оцінки "індексу політичного ризику". При їх визначенні стосовно кожної країни або її регіону звертають увагу на такі чинники, як ступінь етнічних та релігійних відмінностей, соціальна нерівність у розподілі доходу, ступінь політичного плюралізму, вплив лівих радикалів, рівень корупції й націоналізму, роль примусу при утриманні влади, масштаб антиконституційних дій, вплив порушень правопорядку (демонстрації, страйки) та ін. За методикою "БЕРІ" до загального показника поряд з оцінками політичного ризику входить "індекс ризику операцій". При його визначенні крім економічних обов'язково враховують соціально-політичні чинники: наступність у політиці, ступінь бюрократизації, рівень націоналізації, співвідношення вартості робочої сили і продуктивності праці, рівень політичного безпорядку та ін. Врахування всіх чинників, у тому числі й політичних, при прийнятті рішень на рівні країни, регіону, міжнародних відносин робить оцінку реалій більш повною та адекватною, що, у свою чергу, сприяє досягненню поставленої мети. На жаль, цих служб в Україні досі немає.
Об'єктивна оцінка розвитку політичної ситуації зменшує показники ризику. Політичний ризик особливо збільшується при організації виконання політичного рішення, під час контролю за ним.
Отже, процес прийняття рішень, як і будь-яка політична діяльність, за умов багатомірності й багатоваріантності сучасної історії відіграватимуть дедалі активнішу роль. Від них багато в чому залежать темпи історичного розвитку, розтягування або спресування політичного часу, самовдосконалення суб'єктів політики, політична культура їх, оптимальний розвиток всього світоустрою. Політична наука напрацювала низку загальновизнаних теорій прийняття політичних рішень. Однією з перших можна вважати концепцію соціальної дії М. Вебера, яка зорієнтована на свідомість, раціональність й ефективність. Великий внесок у розвиток теорії політичних рішень зробив американський політолог Г. Саймон. Він сформулював її в таких працях, як "Адміністративна поведінка" (1947), "Нова наука управлінських рішень" (1960). На думку Г. Саймона, прийняття політичних рішень визначає характер організаційної структури суспільства. Він виділяє рішення програмовані, тобто шаблонні, які повторюються, і непрограмовані, які базуються на оцінці нових явищ і фактів та розв'язують невідомі раніше завдання. Програмовані рішення, на його думку, дають більше можливостей для прогнозів, ніж спонтанні. Г. Саймон у своїх працях вирізняє такі стадії прийняття рішень: по-перше, пошук і формулювання проблеми; по-друге, вироблення шляхів прийняття рішень; по-третє, оцінка й вибір конкретного варіанта рішення. Вчений вважав, що найкращим є рішення, відправним пунктом якого є конкретні дії. Д. Істон наголошував, що політика є процесом ієрархізації цінностей, яка досягається прийняттям рішення. На його думку, техніка прийняття рішень передбачає: умови прийняття рішень, організаційний контекст, можливі наслідки рішень. С. Лассуел виділяє сім етапів прийняття рішень:
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
