Прийнято вважати, що художньому осмисленню життя обов'язково має передувати вивчення, глибоке знання його. Чи думав про це І. Вишенськии, сказати важко. Біографам не відомі його ранні "життєві університети", але можна з певністю твердити: він мав високу для свого часу освіту і дуже добру пам'ять, якщо в ізольованих від світу афонських келіях оперував найширшими знаннями про людський світ. Років через двісті після І. Вишенського німецький мислитель Й. Ріхтер скаже: "Пам'ять — єдиний рай, з якого нас не можуть вигнати". І. Вишенськии почувався в цьому раю справжнім господарем. Як художнику, йому вдається свою пам'ять покласти на образи і з їх допомогою проникнути в найглибшу таїну людського життя. В одному з ранніх своїх творів ("Писання до всіх, у Лядській землі живущих", 1588) і в пізнішому — " ...до втеклих від православної віри єпископів" (1598) він акцентує, що найбільша біда в "земному раю" — людська нерівність. Панство і холопи — це два полюси, які однаково віддалені один від одного І в Україні, і в Білорусі, і в латинізованій Польщі. Письменник закликає бідноту не сподіватись на допомогу від панства, бо в ньому немає порятунку, а самому панству — і духовному і світському — докоряє за постійне зневажання братів своїх нижчих. Слово художника при цьому стає пристрасним, багатим на емоційні вирази, сповненим великої внутрішньої енергії. "Питаю отож тебе, огуднику імені, — звертається автор до вищого класу духовних і світських святош, -— чим ти ліпший від хлопа? Чи не такий самий хлоп, скажи мені? Чи ти не та ж матерія, глина й порох — скажи мені? Чи ж ти не те саме тіло й кров? Чи не та ж сама жовч, харкотиння, слина і тлінь? Чи, може, ти з каменю витесаний і не маєш у собі кишок та хлопської слини — ознаймуй мені?.. А коли показати не можеш, що ти нам 'яний, кістяний чи навіть і золотий, а такий самий гній, тіло і кров, як і будь-яка людина, то чим ліпшим викажеш себе від хлопа?...А коли ти показати того не можеш, що ти ліпший од хлопа, а сам гордяком чинишся, то як же ти духовним чи навіть простим християнином можеш зватися?.. І хто б вас хотів звати, той не є християнином також"¹¹. Іншого разу перо письменника торкнулося гріховності всього людства, яке — від пана до холопа, від чиновника, священика і до простолюдина —- вкрилося струпом гріха. Щоб бути переконливим у своїх судженнях, письменник удається до риторичного переліку всіх гріховних ознак людства, яке постає перед ним як поспіль зранене тіло: "...Все струп, усе рана, все пухлина, все гнилизна, все вогонь пекельний, все хворість, усе гріх, усе неправда, все лукавство, все хитрість, усе ошуканство, все підступ, все лжа, все мана, все тінь, усе пара, все дим, усе суєта, все марнота, все привиддя — а сущого нічого нема! Ніде плястря прикласти, щоб зцілити якусь частину. Все смертоносний гріх, усе смердить пеклом, адом і вічною гієною!".

У радянському літературознавстві нанизування таких асоціативних рядів до зла іменувались класовим чи соціальним протестом письменника. Від них, мовляв, залишався один крок до революційних закликів і т.ін. Насправді йшлося про суто християнську непокору, про жадання християнського ідеалу, який І. Вишенському бачився, сказати б, у всесвітньому чернецтві: запровадьмо всюди монастирську послушність і смиренність—і запанує повсюдний рай. На такій утопії вже в наші часи трималися (а подекуди—й тримаються) так звані комуністичні ідеали¹². Зазнають вони краху тепер і недосяжними були в епоху І. Вишенського. Коли він у 1605—1606 роках, повернувшись із Афону, побував в Україні, його приголомшили активні зрушення в бік латинізованого уніатства і йому здалося, що диявол над Богом здобуває остаточну перемогу. Могутність того диявола письменник запідозрював ще в 1599—1600 роках, коли писав "Розвінчання диявола-вседержителя". Але там вище євангельського мотиву безуспішної спокуси дияволом Христа І. Вишенський не піднявся. Нині ж, прибувши знову на Святу Гору, він пише "Послання Іову Княгиницькому" (1610) та "Ганьбу мислену" (1616), намагаючись зануритись у проблему глибше, побачити її в філософському аспекті. Слово письменника стає спокійнішим, але вагомішим. Святу Гору він продовжує вважати раєм, ідеалом, акцентуючи, проте, не на зовнішньому, а внутрішньому (душевному) русі людини до Бога. Визначальною його ідеєю стає ідея каяття, самоочищення і просвітлення. Щоб удосконалитись, вважає І. Вишенський, треба позбутись несправедливостей, відкинути всілякі пишноти, бути в усьому праведником. Від таких поглядів повіває, звичайно, містицизмом; він не узгоджувався з ренесансними проривами до наук, йшов ніби врозріз із модерними спробами оновити життя та віру, однак у найзагальнішому розумінні він над ними підносився, бо тримався за головну цінність буття—людську душу. Розглянувши видану в 1614 році книгу Іоанна Златоуста "Про священство", І. Вишенський у згаданій "Ганьбі мисленій" по-своєму пристає до заклику відроджещів поширювати освіту серед людей, "підносячи вагу вищих теологічних студій'^,13.

Стиль бароко спадок ренесансу сприйняв, тобто, орієнтації на античність не відкидав; щоправда, бароко сприймає античність по-іншому, намагаючись поєднати та примирити античну спадщину і християнством. Як наслідок, у бароковій літературі жаходимо імена античних героїв та богів, навіть — у релігійних творах. Антична міфологія також постачає письменникам свої образи та символи. Гротеск представляє рідкісне переплетення християнських уявлень із античними тощо". Такі особливості бароково- стилю виявляються, що характерно, і в професійній, і в фольклорній літературі цього часу. В козацьких думах, наприклад, фінали обов'язково звернені своїм змістом до слухача, а в текстах інколи трапляються античні аксесуари. Щоправда, античність ця переважно вітчизняна: відлунюють у думах або язичницькі голосіння, або давньо-київські билини.

ВИСНОВКИ

Постійно підносив І.Вишенський і вагу свого риторичного стилю, який став принциповою рисою ренесансної літератури. Він долучався своїм голосом до загальнослов'янського письменства, разом із чеськими (Жаланський, Коменський та ін.), польськими (Рей, Вуйко та ін.) літераторами він удосконалював художню мову прози, переростав обмежені стильові можливості свого часу, який поступово набував нових, барокових ознак. Особливу роль у них відігравали іронія, сатира І. Вишенського.

В суто богословській полемічній літературі до цих засобів ніхто не вдавався. Збереглася з тих часів одна світська промова "каштеляна Смоленського Мелешка" (1589), що нібито виголошена в польському сеймі І пройнята наскрізь іронічним, пародійним елементом. Для послань І. Вишенського сатирично-пародійні засоби були своєрідним стильовим шармом, завдяки якому слово письменника ставало жвавішим, переконливішим і в певному розумінні — народнішим. Напрошується навіть паралель Із фольклорним листом запорозьких козаків турецькому султану. Це було теж своєрідне "послання", а витримане воно в цілком іронічному, сміховинному ключі.

Адресати в козаків та І. Вишенського, звичайно, різні, але зближує їх саме іронічний, сатиричний контекст. Та й писалися ці твори фактично в одну епоху ( "В літо тисяча шістсоте ", — як скаже С. Руданський, "переспівавши" козацьке послання²². Жанрова і стильова традиція послань, виявляється, залишалася живою не лише в колах релігійних полемістів, бо ж стояла вона на народному фундаменті.

Наведемо один лише приклад. Стилістичний прийом повтору означень-характеристик в І. Вишенського ("куроїд ", "свиноїд", "звіроїд" та ін.) такий же, як і в козацькому старою книжною, в якій елементи народної залишалися тільки вкрапленнями. Та й у мотивах творчості барокові автори нібито далекими були від народу, хоч насправді вони підходили до народу значно ближче, ніж їхні попередники з епохи ренесансу. Вони всього лише витримували певну дистанцію щодо посполитого люду. І це спостерігалося не лише серед письменників із священницьких, "панських" кіл, а й у козацькому середовищі. Будь-який козак, що побував у Запорозькій Січі, почувався "вищим" серед народу, не кажучи вже про козацьку старшину, яка склала в майбутньому специфічний прошарок українського населення. Специфіка ця виявлялася переважно в майнових відносинах, але ще й сьогодні можна почути "позитивну" самохарактеристику деяких хвалькуватих осіб, що вони "з козацького села" чи з "вільних козаків"...¹⁴

Нарікання на барокову літературу й культуру загалом ішло ще й від того, що бароко суттєво змінило свою ідейну орієнтацію в ставленні до ренесансу. Дослідники відзначають, що замість гармонійної прозорості ренесансу в бароко з'являється заплутана різноманітність, яка передусім характеризувала пізню готику; замість далекойдучої ренесансної простоти — складність, яка покриває кожну просту лінію великою кількістю "барвистих" елементів, що відволікають увагу десь убік; замість ренесансного антропоцентризму — а це, мабуть, найголовніше — в центрі бароко стоїть не людина, а Бог; це схоже на повернення до "геоцентризму", який нагадує середньовіччя; замість світського характеру далекойду-чої "секуляризованої" культури, нова культура постає знову в релігійному забарвленні; замість людини, звільненоївід усяких зобов'язань, у бароко нас зустрічає людина, яка визнає соціальні та релігійні норми. Відповідно до таких ідеалів створюється самобутня полімічна література.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Возняк М. Історія української літератури. Кн. 1. - С. 281.

2. Вишенський І. Твори. Переклад з книжної української мови Валерія Шевчука.-К„ 1986.-С. 200-201.

3. Вищенський І. Твори. - С. 87.

4. Григорович-Барський В. Мандри по святих місцях сходу з І723 по 1747 рік.-К., 2000.

5. Довженко О. Україна в огні. - К., 1990. - С 270.

6. Краткая литературная энциклопедия в 9-ти томах.– М.:Советская энциклопедия..– М., 1964.

7. Микитась В. Українська література XIV-XVІ ст. Передмова до кн.: Українська література XIV-XVI ст. - К., 1988. - С. 20

8. Надьярных Н. Кониепция личностного сознания в диа гностике литературного развития... У кн.: ХІІІмежду народний съезд славистов... – Москва, 2003. -С. 231

9. Наливайко Д. Очима Заходу. Рецепція України є Західній Європі XI-XVIIIст.К., 1998--С. 121.

10. РусинП. Похвала поезії. У кн.: Українські гуманісти епохи Відродження Частина 1.-К,, 1995.-С. 19

11. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. У виданні: Зібрання творів у 50 т. -Т, 41. —С. 238.

12. Хрестоматія давньої кукраїнської літератури.–К., 1994.–С.216

13. Чижевський Д. Український літературний барок.// Нариси історії української літератури й критики–Мюнхен, 1994.–С.48

14. ЯковенкоН. Паралельний світ... К.,2002.-С. 170.

1 Возняк М. Історія української літератури. Кн. 1. - С. 281.

2 Наливайко Д. Очима Заходу. Рецепція України є Західній Європі XI-XVIIIст.К., 1998--С. 121.

3 Микитась В. Українська література XIV-XVІ ст. Передмова до кн.: Українська література XIV-XVI ст. - К., 1988. - С. 20

4 Краткая литературная энциклопедия в 9-ти томах.– М.:Советская энциклопедия..– М., 1964.

5 Довженко О. Україна в огні. - К., 1990. - С 270.

6 Григорович-БарськиЙ В. Мандри по святих місцях сходу з І723 по 1747 рік.-К., 2000.

7 Хрестоматія давньої кукраїнської літератури.–К., 1994.–С.216

8 Надьярных Н. Кониепция личностного сознания в диа гностике литературного развития... У кн.: ХІІІмежду народний съезд славистов... – Москва, 2003. -С. 231

9 Вищенський І. Твори. - С. 87.

10 РусинП. Похвала поезії. У кн.: Українські гуманісти епохи Відродження Частина 1.-К,, 1995.-С. 19

11 "Вишенський І. Твори. Переклад з книжної української мови Валерія Шевчука.-К„ 1986.-С. 200-201.

12 ЯковенкоН. Паралельний світ... К.,2002.-С. 170.

13 Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. У виданні: Зібрання творів у 50 т. -Т, 41. —С. 238.

14 Чижевський Д. Український літературний барок.// Нариси історії української літератури й критики–Мюнхен, 1994.–С.48