64652 (Українські легенди та перекази про диких птахів), страница 2

Сорокопуда (сірий — Lanius excubitor; малий — Lanius minor) гріх "драть" із суто практичних міркувань: він "тягне за курами" — б'є кібця (Київський повіт).

Щодо солов'я (справжній — Lusciola; курський — Lusciola philomela; різноголосий — Lusciola hubrida; степовий — Lusciola Golcii) у Проскурівському повіті твердять, ніби в нього зовсім немає задньої частини — її відірвав у солов'я кліщ. Ось чому соловей, боячись, аби кліщ не відірвав у нього й ще чогось, не спить тепер цілими ночами і весь час співає: "кум кліщ".

Про походження солов'я знаходимо у П. Куліша таку легенду-казку. Одна дівчина дуже запала в серце вужеві. Та й сама закохалася в нього. Він і повіз її до себе в палац. А в нього палац був увесь із кришталю. Стояв він під землею, в якійсь могилі, абощо. Ну, звісно, старенька мати попервах побивалася за донькою. Та й як, насправді, не побиватися?.. А донька — чи спізналася вона там з вужем, чи не спізналась, але, як би там не було, завагітніла і, коли настав час, розродилася близнятами — хлопчиком і дівчинкою. Обоє — як з воску вилились, у матір. А вона з себе була така гарна, мов квітка. Ось, коли Бог дав діток, вона й каже:

"Як вже наші діти людьми народилися, то ми їх у людей і перехрестимо". Сіла в золоту карету, поклала діток собі на коліна й поїхала в село до священика. Ще карета не докотилася до царини, а матері вже хтось доніс про це. Стара зчинила галас на все село, схопила косу та й до царини. Бачить дочка неминучу смерть, та як заголосить до діток; а тоді й каже: "Літайте ж ви, дітки, пташками по світу: ти, синку, соловейком, а ти, донечко, зозулею". Випурхнули — соловейко у праве, а зозуля — в ліве віконце карети. А карета, коні та інше все — не знати де й поділися. Не стало й доньки, тільки понад шляхом на тому місці виросла глуха кропива.

Про походження зозулі є й докладніша легенда-казка, яка в цілому дещо нагадує щойно наведену. Купались якось у ставку дівчата. Виходять з води, і кожна стала брати своє плаття. Одна дівчина — до свого плаття, аж дивиться, а в нього забрався вуж. Лежить, згорнувшись у клубок — ніяк не можна тій дівчині взяти плаття. Що тут робитимеш? Нема в що їй вдягатися!.. Тоді раптом вуж і каже дівчині: "Я вилізу, та тільки за умови, щоб ти була моєю, а то не віддам плаття". Як тут — за вужа заміж іти?! Стоїть бідолашна дівчина біля води; стояла вона там доти, доки череда пішла в село. Нарешті, взяла вона своє плаття у вужа й каже до нього: "Піду за тебе, присилай сватів". Старости не примусили себе довго чекати. Подала їм дівчина рушники. Ось відгуло й весілля. Чоловік не бере її до себе додому, а каже: "Поживемо поки що у твого батька".

Чи довго, чи недовго так вони жили, тільки якось чоловік заявляє їй, що піде на те саме місце, де вона тоді купалася: "Піду, — каже він, — а коли дуже вже засиджуся там, то прийдеш туди й гукнеш: ку-ку! ку-ку! ку-ку! — я зразу ж і явлюся до тебе. А тепер іду: треба зі своїми рідними побачитися. Бачиш, — каже, — ти не схотіла в моїх рідних жити, а мені без них сумно". Пішов. Нема його й нема. Пішла жінка на те місце, де вона колись купалася з подругами. Приходить і гукає: "Ку-ку! ку-ку! ку-ку!" Виплив її чоловік, і зажили вони знову разом, як і раніш... Через якийсь там час чоловік знову збирається йти до своєї рідні, а жінці наказує викликати його з води, якщо він часом надто вже засидиться у своїх. Тоді зібрався і втретє провідати їх. "І цього разу мене так само викликатимеш; прийдеш до води й скажеш: "Ку-ку! ку-ку! ку-ку!" Може трапиться, що тепер я й не випливу до тебе. Та коли сам не випливу, то пришлю свого приятеля. Схочеш зі мною побачитися, сідай на нього, коли він випливе, — приятель цей і відвезе тебе до моїх рідних. Не бійся сідати на нього: він мій щирий товариш... Отож приїзди, благаю тебе, до мене. А коли не приїдеш, то не будеш мені за жінку й не повернешся вже до своїх рідних, а перекинешся на птаха".

Не схотіла вона їхати до вужаки, який був її чоловіком, — й відразу ж перекинулася на птаха, полетіла, й тепер "кукає".

У Літинському повіті зозулю вважають перевертнем князівни. Закохавшись в якогось молодика, князівна довго приховувала кохання своє від батька, який чомусь ненавидів цього молодика. Одного разу закохані сиділи десь разом, і князівна, в пориві ніжного почуття, яке охопило її, сказала обранцеві свого серця: "Ах ти, моя зозулько!" Батько князівни випадково почув ці слова і в страшному гніві на доньку промовив: "То ж будь ти зозулею!" Князівна в ту ж хвилину й перекинулася на зозулю.

В Ушицькому повіті кажуть, що зозуля й чайка походять від дівчат, які здумали було полякати Спасителя. Спаситель, аби покарати їх, вирік, щоб одна з них кукала, а друга кигикала, поки світ сонця.

В Олександрівському повіті зозулю вважають переверненою на птаха вдовою, через що вона й гнізда собі іноді не в'є. Нарешті, є ще вірування, начебто зозуля стала з жінки, яка вбила свого чоловіка й була засуджена за те Богом не мати пари й поневірятися по лісах.

У Галичині зозулю вважають дівчиною, проклятою матір'ю й перетвореною на птаха за те, що вона, бажаючи налякати матір, заховалася якось за комин й почала кувать. У тій же Галичині записано цілком тотожну з ушицькою легендою оповідь про перетворення на зозулю проклятої батьком князівни й дуже перероблений варіант цієї легенди, за яким на зозулю перекинулася князівна, проклята матір'ю за те, що не схотіла вийти заміж за багатого князя.

Легенди про те, що зозуля пішла з людини-чоловіка (у німців der kuckuk — чоловічого роду) або жінки, й досі живі й у західноєвропейських народів. Так, французи кажуть, що в зозулі був батько — чоловік дуже бідний; коли він через страшні нестатки вирішив повіситися, зозуля кинулась шукати його. А знайшовши, коли він повісився, дуже тужила. І тепер вона не співає далі того часу, коли батько її наклав на себе руки.

З усіх птахів зозуля є одним з найпророчіших. Спочатку вона була тільки доброю віщункою як провісниця весни й літа, найкращих пір року. При цьому, значення доброї віщунки зозуля значно іншою мірою втримала в народній літературі західноєвропейській, аніж в українській та південнослов'янській. А втім, на Україні скрізь заведено в народі питати зозулю, коли хтось уперше почує її кування, скільки років він проживе: скільки разів зозуля прокує, стільки років — передбачається — проживе той, хто запитує. Коли зозуля кує, то з волечка в неї в цей час випадає зернятками "намисто", яке вона й нанизує на гілочку (всім відомі яєчка гусіні — кільцепряда). Якщо в того, хто почує вперше кування, виявляться в кишені гроші, то вони не переводитимуться в нього цілий той рік. Ось чому дехто навесні зав'язує шага (гріш) у сорочку, щоб завжди бути при грошах.

Частіше в українській народній поезії — і незрівнянно рідше в поезії народів західноєвропейських — зозуля є злою віщункою. В українських піснях про смерть козака його мати, сестра й кохана, тужачи, прилітають до нього на могилу зозуленьками. Кування зозулі в заспіві вже зарані вказує на сумний зміст пісні. За українськими й польськими народними повір'ями, крик зозулі в саду віщує погану погоду, а трикратний над оселею — смерть господаря. Тривале кування провіщає поганий рік та хвороби людей і скотини.

Зозуля незвичайна ще й тим, що на зиму начебто вона не сама відлітає у вирій, а несе її на собі одуд (Ушицький повіт). Повір'я це є нічим не пояснимим і принаймні дивним: порівняно маленька пташка — одуд — має нести на собі досить велику — зозулю. Чи не можна вбачати в цьому повір'ї видозміненого літературного запозичення з наведеної Потаніним монгольської казки про переліт птахів? Журавель побив маленького богоргоно й вивихнув йому ноги. Коли птахи зібралися в певний час для перельоту на північ, богоргоно звертається до них з такою промовою: "Ви зараз відлітаєте, а де я подінуся, хворий і до того із сім'єю? Без громади я тут лишуся на вірну загибель. Погляньте на мене теплим оком, батьки-добродії, й вирішіть мою долю, поки не відлетіли". "Еге ж, він правду каже, — погодилися всі птахи... Оскільки в його безпорадності винен журавель, то він і має нести покарання: нехай він однині й довіку тягає до півночі й назад на собі птаха богоргоно". І звідтоді при перельоті на північ і назад богоргоно сідає журавлеві на спину. А журавель через те рідко долітає до далекої півночі, тому що раніш за інших птахів утомлюється, бо летить з вантажем на спині.

Літературне запозичення вказаного вище українського повір'я з наведеної монгольської казки доволі ймовірне, оскільки й сама монгольська назва журавля — лег-лег проникла в Південну Росію у формі лелека, що позначає, втім, собою чорногуза.

Деякі повір'я про одуда загалом більш чи менш схожі з повір'ями про зозулю. Проте одуд є багато зловіснішим птахом, ніж зозуля: на чиєму дворі сяде одуд, особливо якщо при цьому ще й довбатиме носом і кричатиме, там неодмінно станеться лихо (крик одуда дещо схожий на слова "лихо тут"), або хтось помре. Крім того, одуд — птах мстивий. Якщо розорити гніздо його, то він полетить у поле, вкраде в кашоварів вогню, принесе його, покладе на хату й підпалить її (Старобільський повіт).

Зозуля не гине, а восени, чи через два-три роки, через сім років, перетворюється або на яструба, або в крагульця, тобто кібця, інакше — місера, або навіть на орла. Звичайно говорять так, що на крагульця зозуля перекидається через рік, на яструба — через два, а через три роки — на орла, так що птахи ці не народжуються, а походять шляхом перетворення від зозулі. Цілком імовірно, звідси бере свій початок і відоме російське прислів'я: "проміняти зозулю на яструба".

За іншим віруванням, зозуля на сьомому році свого життя перетворюється на крагульця, стає ворогом людини, ховається під стріхою хат і нападає на свійську птицю. У вигляді крагульця зозуля проникає в гнізда ластівок і горобців, тому ластівки й горобці, тільки угледять зозулю, відразу ж збираються в зграю, летять за нею і мстяться їй. Дивовижно, що саме таке повір'я було і в античному світі. У Плутарха ("Vita Arati") зозуля питає інших птахів: чом вони відлітають усі при її появі, тоді як вона — зовсім не хижий птах? Птахи відповіли, що вони бояться в її особі майбутнього яструба.

Втім, у Літинському повіті прямо заявляють, що походження яструба — невідоме. В Ушицькому повіті щодо яструба розповідають таке. Яструб поклав знесене ним яйце під ворону. Ворона висиділа яструба, дбайливо годувала його й, милуючись, весь час кричала: "пан! пан!" Коли ж ворона, полетівши якось за кормом, довго не поверталася, а виведений нею яструб дуже зголоднів і, схопивши потім ворону, яка прилетіла, почав шарпати її, та вирвалася й закричала: "кат! кат!".

Яструбові в перший день Петрового посту жінки, збираючись до корчми, обіцяють відому десятину курчат; при цьому запрошують одна одну до корчми так: "Ходімо на шуляка". Такого звичаю дотримуються для того, щоб зберегти курчат од надто зірких очей яструба, який, у противному разі, всіх їх поб'є й поїсть. З цією метою будь-яка жінка, яка виносить уперше на двір курчат, неодмінно мусить зав'язати собі очі і, випускаючи курчат на землю, промовити: "Як не бачу я, де випускаю курчат, так щоб не бачив їх шуляк" (Літинський повіт).

Легенди про походження лелеки (гайстер, бусол, бусля, боцян, чорногуз; справжній — Сісопіа; білий — Сісопіа alba) мають виключно християнський апокрифічний характер, і намагання деяких вчених, приміром, Де-Губернатіса, оточити їх міфічним ореолом є явно силуваними й нічим не обґрунтованими. В етнографічній літературі відомо дві основні українські легенди про походження лелеки. Перша, записана в декількох варіантах, подає це так. Коли Бог пересвідчився, що гадюки, вужі й усі отруйні комахи завдають надто багато шкоди людям, то зібрав їх усіх в один лантух і доручив якомусь чоловікові кинути в море.

"Візьми ось цей мішок, — каже Бог чоловікові, — віднеси його на море й кинь у воду. Але, коли нестимеш, не розв'язуй й Не заглядай ^у мішок; неси собі так, щоб і не знав зовсім, що там є". Йде собі той чоловік з мішком до моря, і так йому кортить його розв'язати; "Як же це отак можна — несу на собі, та щоб я й не знав навіть, що несу? Чого, справді, боятися? Загляну!" Розв'язав мішок, а ґади так і поповзли, так і поповзли з нього. Бог і каже тоді тому чоловікові: "Не схотів Мене послухатися, випустив гадів по всіх усюдах, — іди-но тепер сам їх збирай..." І став той чоловік з того часу буслом (лелекою).

За другою легендою, Пресвята Богородиця дала одного разу Свою сорочку служниці, щоб та пішла на море й випрала її, а до того суворо заборонила дивитися на саму сорочку. Служниця не послухалася, а коли подивилася, то побачила безліч різних гадів. Тоді Пресвята Богородиця мовила: "Якщо ти така, то будь чорногузом і їж цих гадів". Звідтоді й досі чорногузи ходять і збирають всіляких гадів (Ушицький повіт).

До лелеки на Україні ставляться майже як до священного птаха. Двір, де є гніздо лелеки, вважається щасливим, саме село, в якому є хоч одне гніздо лелеки, — застрахованим від "великої тучі з бурею" (мабуть, тому, що лелека мостить своє гніздо на високому й зовсім відкритому і не захищеному місці). Не тільки розорити гніздо лелеки — великий гріх, а навіть полохати їх. За розорення гнізда лелека мститься тим, що приносить вогняну головешку й підпалює хату. Таке ставлення до лелеки, яке багато в чому нагадує ставлення до ластівки, пояснюється, з одного боку, тим, що він знищує різних гадів, а з другого — і лелека, й ластівка є радісними вісниками наближення весни.