35485 (Сімейне право), страница 2

15. Родство і свояцтво у сімейному праві України

В основі великої групи сімейних прав і обов'язків лежить родство учасників сімейних правовідносин.

Родство — це кровний зв'язок осіб, які походять один від одного або від спільного пращура.

Особами, які походять один від одного, вважаються пращури і їхні нащадки чоловічої та жіночої статі, наприклад прадід, дід, мати, син, онуки, правнуки і т.д.

Особами, які походять від спільного пращура, вважаються рідні і двоюрідні брати і сестри, дяді (тьоті) і племінники (племінниці) тощо.

Лінія родства може бути прямою і боковою. Якщо родство засноване на походженні однієї особи від іншої, то така лінія родства називається прямою. Вона може бути низхідною (від пращурів до нащадків) і висхідною (від нащадків до пращурів).

Якщо родство засноване на походженні осіб від спільного пращура, то така лінія називається боковою. Спільним пращуром для рідних братів і сестер буде мати (батько), для двоюрідних братів (сестер) — дід (баба).

Рідні брати і сестри, що походять від спільних батька і матері, називаються повнорідними, а від різних батьків або матерів — неповнорідними.

Неповнорідні брати і сестри називаються єдиноутробними, якщо вони походять від спільної матері, а якщо від спільного батька, але різних матерів, то — єдинокровними.

Неповнорідних братів і сестер потрібно відрізняти від зведених братів і сестер. Такими є діти, що входять в одну сім'ю, у яких немає ні спільної матері, ні спільного батька.

Ступені родства характеризують близькість родинних відносин, яка визначається шляхом відрахування кількості народжень, які пов'язують двох родичів, при якому народження пращура до уваги не приймається. Наприклад, мати і син — родичі першого ступеня, рідні брат і сестра — родичі другого ступеня.

Закон визначає, який ступінь родства може мати правове значення і який обсяг прав і обов'язків між цими родичами. Як правило, близькі родичі мають більш широкі взаємні права і обов'язки, ніж особи, які знаходяться в більш віддалених ступенях родства.

Законодавство України наділяє взаємними правами і обов'язками родичів першого ступеня (батьки і діти) і другого ступеня (рідні брати, сестри, дід і баба, внуки).

В певних випадках законодавство забороняє вступати в правовий зв'язок особам, які знаходяться в родстві.

Ступінь близькості родства враховується законом при встановленні черговості притягнення родичів до виконання обов'язків по утриманню дітей. Так, батьки несуть цей обов'язок в першу чергу, тоді як дід і баба, брати і сестри — в другу) за умови, що аліменти не можна отримати з батьків.

Усиновителі і усиновленні не є кровними родичами. Але так як усиновителі замінюють батьків, то усиновлення за своїми юридичними наслідками при цьому прирівнено до кровного походження, тому що між усиновленим і родичами усиновителя також встановлюються правовідносини.

Від відносин родства потрібно відрізняти відносини свояцтва. Свояцтвом називаються відносини між родичами одного з подружжя і іншим подружжям (вітчим, теща, зять, свекруха і т.д.), або відносини між родичами обох з подружжя (наприклад, між дітьми, братом дружини і дітьми). Свояцтво не засноване на кровній близькості, на походженні. Воно має в своїй основі шлюбний союз. При припиненні шлюбу припиняються відносини свояцтва. Однак деякі права і обов'язки, в основі яких лежить свояцтво, оберігаються законом і на період після припинення відносин свояцтва (наприклад, права на матеріальне утримання у пасинка до вітчима і навпаки).

Чоловік і дружина не є ні родичами, ні свояками. Вони знаходяться в шлюбі, на основі якого виникають особливі правовідносини, які називаються подружніми.

Шлюб і сім’я за сімейним законодавством.

Особливості правового регулювання шлюбу

Шлюб — добровільне укладення подружжям (жіночої й чоловічої статі) договору про одруження, внаслідок чого у них виникають взаємні права та обов'язки.

Сім'я — первинна ланка громадянського суспільства, в якій реалізується дітородна, виховна та інші функції суспільного життя.

Шлюбно-сімейне законодавство передбачає умови й порядок одруження. Шлюб реєструється в державних органах запису актів громадянського стану в урочистій обстановці, за згоди осіб, що одружуються.

Крім того, звертає на себе увагу зміна порядку визнання шлюбу недійсним та правових наслідків такого визнання. Згідно з Кодексом про шлюб та сім’ю, шлюб міг бути визнаний недійсним за будь-яких умов лише в судовому порядку. Чинне сімейне законодавство визначає підвідомчість справ з визнання шлюбу недійснім, а також порядок їх вирішення залежно від характеру обставин, що перешкоджали укладенню шлюбу.

Згідно зі ст. 39 СК України, орган державної реєстрації актів цивільного стану анулює у безспірному порядку актовий запис про укладання шлюбу в таких випадках:

реєстрації шлюбу з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі;

реєстрації шлюбу між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом та сестрою;

реєстрації шлюбу з особою, яка визнана недієздатною.

При цьому зазначається, що в разі припинення попереднього шлюбу до анулювання актового запису щодо повторного шлюбу такий шлюб стає дійсним з моменту припинення попереднього шлюбу.

За рішенням суду шлюб визнається недійсним, якщо він був укладений без вільної згоди жінки або чоловіка, а також у разі його фіктивності. Але шлюб, відповідно до СК України, не може бути визнаний недійсним, якщо на момент розгляду судом відпали обставини, які засвідчували відсутність згоди особи на шлюб або її небажання створити сім’ю.

Необхідно зауважити, що при встановленні в судовому засіданні факту фіктивності шлюбу або відсутності згоди на його укладення суд має визнати такий шлюб недійсним.

СК України передбачає також підстави, за наявності яких суд може прийняти рішення про визнання шлюбу недійсним з урахуванням інших обставин, що мають істотне значення для справи. Такими підставами є реєстрація шлюбу:

між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною, якщо до укладення шлюбу не було скасовано рішення про усиновлення;

між двоюрідним братом та сестрою, між тіткою, дядьком та племінником, племінницею;

з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя або їхніх нащадків;

з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб.

При розгляді справ про визнання шлюбу недійсним з перелічених підстав суд має брати до уваги, наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість спільного проживання подружжя, характер їхніх взаємин та інші обставини.

Недійсним може бути визнаний також шлюб, укладений з особою, яка хоча й не була визнана недієздатною, але за станом здоров’я не розуміла значення своїх дій і не могла виразити свідомої згоди на шлюб. Наприклад, жінка укладає шлюб з чоловіком похилого віку, який страждає на гострі розлади душевної діяльності, створюючи видимість його добровільної згоди на одруження з метою формального отримання права на спадщину. Верховний Суд України роз’яснює, що при встановленні факту нездатності особи розуміти значення своїх дій та керувати ними в момент укладення шлюбу такий шлюб має бути визнаний судом недійсним (Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України” від 12 червня 1998 р.).

Недійсний шлюб не створює для осіб прав та обов’язків, передбачених законом. Але закон захищає права та інтереси того з подружжя, який не знав і не міг знати про наявність перешкод для укладення шлюбу. Наприклад, реєстрація шлюбу з жінкою, якій чоловік не повідомив про те, що він уже знаходиться в зареєстрованому шлюбі. В таких випадках особа має право вимагати поділу майна, яке було набуто за час існування недійсного шлюбу на умовах спільної сумісної власності, залишити за собою прізвище подружжя, а також вимагати виплати аліментів.

Слід зазначити, що російське сімейне законодавство дещо інакше вирішує питання, пов’язані з визнанням недійсності шлюбу. Сімейний кодекс Російської Федерації передбачає виключно судовий порядок визнання шлюбу недійсним. Крім того, згідно із сімейним законодавством Російської Федерації, встановлення факту реєстрації шлюбу між особами, забороненого ступеня споріднення, а також шлюбу з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано право на шлюб, є достатньою підставою для визнання шлюбу недійсним. Саме в цьому полягає одна з відмінностей між Сімейними кодексами України та Російської Федерації.

Характерною новацією СК України є інститут заручин, покликаний урегулювати відносини між жінкою та чоловіком, які публічно оголосили про своє одруження та подали заяви про реєстрацію шлюбу. Передбачається, що заручини не створюють обов’язку вступу до шлюбу, але відмова зарученого від одруження за певних обставин може потягнути для нього несприятливі наслідки. СК України захищає майновий інтерес того із заручених, хто поніс матеріальні витрати для приготування до реєстрації шлюбу та зазнав збитків у зв’язку з відмовою іншого зарученого. Однак СК України спеціально застерігає, що такі витрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, приховуванням обставин, що можуть вплинути на бажання одружитися. Запроваджуючи інститут заручин, законодавець надав офіційний статус уже існуючій культурній традиції і встановив охорону прав та інтересів, що виникають у зв’язку із зарученням.

Слід зазначити, що звичай заручення як форма публічної обіцянки одружитися існує в багатьох капіталістичних країнах. У деяких з них заручення регулюється нормами права. Зокрема, згідно з цивільним кодексом Туреччини, після обіцянки одружитися в заручених з’являється обов’язок одружитися, не зраджувати і ставитися з повагою один до одного. Також цивільне законодавство Туреччини зобов’язує того із заручених, який відмовився від шлюбу, повернути подарунки, що були подаровані у зв’язку із зарученням, та відшкодувати витрати, понесені у зв’язку із приготуванням до реєстрації шлюбу. Таким чином, не можна виключати того, що поширення практики заручення в Україні призведе до подальшого привнесення у шлюбні стосунки рис матеріального розрахунку.

Норми СК України, якими регламентовані порядок та умови укладання, виконання та припинення шлюбного договору, зібрані в окремому розділі. Це свідчить про те, що законодавець відводить цьому правовому інституту більш значне місце в житті суспільства. На це також вказує розширення сфери застосування шлюбного договору: СК України встановлює, що шлюбний договір може бути укладений як між подружжям, так і між особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Визначено, що шлюбним договором може регулюватися майнові відносини подружжя, їх права та обов’язки по відношенню до дітей. Однак предметом шлюбного договору не можуть бути особисті взаємини між подружжям та їхніми дітьми.

Сторони шлюбного договору можуть домовитись про непоширення на майно, набуте ними під час шлюбу, режиму спільної сумісної власності, і вважати його спільною частковою або особистою приватною власністю кожного з них. Проте слід зауважити, що шлюбний договір може поширювати свою дію як на майно, яке є об’єктом спільної сумісною власністю подружжя на момент укладення цього договору так і на майно, що буде набуте дружиною або чоловіком в подальшому. Цей аспект можна обумовити в самому шлюбному договорі. Наприклад, у договорі встановлюється, що квартира, придбана під час шлюбу залишається в особистій приватній власності чоловіка, автомобіль переходить до власності дружини, а гараж, що може бути придбаний у майбутньому, розподіляється в певних частках. Подружжя та наречені також можуть домовитись про можливий порядок поділу майна, в тому числі і в разі розірвання шлюбу, а також включати до шлюбного договору будь-які інші умови, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

СК України встановлює, що укладення шлюбного договору, його подальша зміна, а також припинення має посвідчуватись нотаріально. Крім того, СК України передбачає можливість розірвання шлюбного договору за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання. Однак у випадку встановлення судом режиму окремого проживання подружжя права та обов’язки, передбачені шлюбним договором, який не втратив чинності, не можуть бути припинені, про що спеціально зауважено у ст. 120 СК України.

Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або, особи права та інтереси якої порушені цим договором, може бути визнаний недійсним з підстав, встановлених ЦК України. Таким чином, на шлюбні договори поширені загальні правила визнання недійсності правочинів.

Правовий інститут шлюбного договору існує в українському законодавстві з 1992 р., але до теперішнього часу він не набув рис масового застосування. Це можна пояснити як відсутністю відповідної правової культури, так і низьким життєвий рівнем більшості населення України, що робить недоречним укладання шлюбного договору. Тому закріплення в СК України можливості укладання шлюбного договору зі зміною правого режиму майна розраховано саме на верстви населення з високим рівнем доходу, для використання цього інституту як способу запобігання розтрати сімейного майна внаслідок шлюбу та зміни поколінь. Але можна сподіватися, що з подальшим зростанням добробуту населення поширюватиметься і практика укладання шлюбних договорів.

Метою регулювання особистих немайнових відносин є: зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; побудова сімейних відносин на паритетних засадах та почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки в різноманітних життєвих ситуаціях.
Загальними засадами регулювання особистих немайнових відносин між подружжям згідно зі ст. 7 СК є те, що воно здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя подружжя, права кожного з них на особисту свободу та недопустимість свавільного втручання будь-кого у їх сімейне життя, відсутності привілеїв чи обмежень кожного із подружжя за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Як бачимо, в основу регулювання особистих немайнових відносин покладено принцип рівності при набутті та здійсненні особистих немайнових прав та обов'язків жінки та чоловіка у шлюбі та сім'ї.

Необхідно також звернути увагу на те, що широка царина особистих немайнових відносин подружжя лежить поза межами права. В силу своєї делікатності та інтимності вони не піддаються зовнішньому впливу, а відтак - і правовому регулюванню. Закон може захистити того, кого скривдили, але не може повернути дружину чоловікові чи чоловіка дружині. Закон не в змозі повернути щастя в дім.

До особистих немайнових прав подружжя СК відносить: