25342 (Картографічний документ: історія, сучасний стан, перспективи розвитку), страница 2

Інтенсивний розвиток російської картографії розпочинається на зламі XVII-XVIII ст. з реформаторської епохи Петра І. У цей час починається укладання перших навігаційних карт Азовського і Чорного морів та гідрографічних карт судноплавних рік, на основі визначення астрономічних координат проводяться напівінструментальні зйомки у межах полків. Значний розвиток у Росії одержує військове картографування – створення карт укріплених ліній, прикордонних територій, планів міст із фортифікаційними укріпленнями. Українські землі відображені на окремих картах „Атласа Российського” (1745), який став підсумком першої державної зйомки Росії 1715-1744 рр. Більшість російських карт XVIII ст. рукописні.

Три поділи Речі Посполитої (1772, 1793, 1795) змінили політичну карту території України: більша частина Правобережжя перейшла до складу Росії, до Австрії у 1772 р. увійшла Галичина, а пізніше – Буковина і Холмщина. Кінець XVIII ст. характеризується експансією Росії на південь до Чорного моря, що знайшло своє відображення у створенні численних карт і планів міст Причорномор'я.

Картографування території України наприкінці XVIII - на початку XIX століття пов'язане із започаткуванням топографічних зйомок на основі побудови тріангуляційної мережі. Тріангуляційні роботи проводились на території України австрійськими топографами з 1772 р. і російськими топографами з 1825 р. [13, 58].

Топографічне картографування здійснюється передусім для військових потреб в основному військово-топографічними службами Австро-Угорської та Російської імперій. Велике значення для виконання картографічних робіт мало створення та діяльність Корпусу військових топографів у Росії (топографічне картографування) і Військово-географічного інституту в Австрії (топографічні й довідкові карти). Протягом XIX ст. проводяться широкомасштабні роботи з топографічного знімання і укладаються карти щоразу у більшому масштабі, з більшою точністю та детальністю.

Таким чином на кінець ХІХ - початок ХХ ст. українські землі були покриті російськими, австрійськими і частково німецькими топографічними картами [13, 62]. У зв'язку з військовими інтересами Росії, Австро-Угорщини, Німеччини топографічна забезпеченість території України західніше Дніпра була кращою від східноукраїнських земель. Заслуговують на увагу більші масштаби, вища періодичність оновлення та перевидання австрійських топографічних карт, що не в останню чергу пояснюється меншою порівняно з російською територією картографування.

Із розвитком і диференціацією географічних, природничих і соціально-економічних наук започатковується тематичне картографування (геологічне, кліматичне, демографічне, етнографічне, промисловості, сільського господарства, транспорту тощо). Тематичне картографування українських земель здійснювали державні відомства та наукові установи Росії і Австро-Угорщини невтомною працею українських, російських, польських, австрійських вчених і спеціалістів. Значного розвитку досягло геологічне картографування. Відзначимо тут детальні геологічні зйомки Донецького кам'яновугільного басейну та видання „Геологічного атласу Галичини” масштабу 1:75 000. Із ХІХ ст. бере початок використання топографічних карт в якості географічної основи для створення геологічних карт відповідного масштабу.

Поодинокі видання з другої половини ХІХ ст. українських тематичних і навчальних карт були підготовчим етапом до зародження української національної картографії. Її становлення пов'язане з діяльністю академіка С.Л. Рудницького.

За короткий період державного відродження України в 1918-1919 рр. для картографічного забезпечення держави було створено Головну геодезичну управу у складі Військового Міністерства. Головна геодезична управа перевидала низку карт, що раніше були укладені Військово-топографічною службою Росії (найвідоміша десятиверстна Спеціальна карта України є стереотипним виданням відповідних аркушів Спеціальної десятиверстної карти Європейської Росії І.П. Стрельбицького) Розпочалось укладання топографічної карти України масштабу 1:1 000 000, назріла проблема оновлення застарілих триверстних військово-топографічних карт. Планувалось створення Корпусу українських геодезистів як загальнодержавного картографічного органу. Проте історичний розвиток подій в Україні не дозволив реалізувати ці задуми [13, 59].

До середини 30-х рр. топографічне картографування в СРСР проводилось в старих верстових масштабних рядах. Проте з 20-х рр. поступово вводяться метричні ряди масштабів топокарт, які остаточно були затверджені в1934 р. (1:10 000, 1:25 000, 1:50 000, 1:100 000, 1:200 000, 1:500 000, 1:1 000 000). У 1928 р. було прийнято рішення про введення в СРСР єдиної системи прямокутних координат Гаусса-Крюгера. Західноукраїнські землі спочатку були покриті польськими топографічними картами масштабу 1:100 000, створеними на основі австрійських, німецьких і російських карт. Також як тимчасові були створені карти масштабів 1:300 000 і 1:750 000. Із 1931 р. почалось укладання нового типу карти масштабу 1:100 000, якою була покрита вся територія Західної України. У цей час удосконалюються методи топографічної зйомки, значне поширення одержує аерофотознімання, яка почала використовуватись ще в роки першої світової війни.

Хоча у 20-і - 30-і рр. виходить друком багато тематичних карт і атласів, проте для довоєнного періоду картографування території України відзначимо дві головні обставини. Перша – картографічна діяльність Степана Рудницького, який розробив методологічні основи української картографії, обґрунтував методику створення географічних карт (передусім навчальних), розробив основи транскрипції географічних назв українською мовою. Велике значення для організації картографічних досліджень і видавничої справи в Україні мала організація та діяльність Українського науково-дослідного інституту географії і картографії, який очолював С. Рудницький. Проте і вчений, і діяльність інституту були розчавлені невблаганними колесами сталінських репресій.

Другою визначною обставиною цього періоду було видання у 1937 р. „Атласу України й суміжних країв” за редакцією професора Володимира Кубійовича. Фундаментальний науково-довідковий атлас давав комплексну характеристику України в її етнічних межах (природа, населення, господарство, історія), незважаючи на перебування тоді українських земель у складах сусідніх держав. Видання атласу було визначною подією української картографії. Хоча пізніше В. Кубійович видав цілу низку картографічних творів, проте атлас України залишився найбільш значним його доробком на ниві картографії.

Післявоєнний період характеризувався подальшим розвитком топографічного і тематичного картографування. Удосконалюються методи і технології створення топографічних карт. Топографічне картографування здійснювалось централізовано Головним управлінням геодезії та картографії за єдиними інструкціями. Математичною основою топографічних карт стала система координат 1942 р. на основі референц-еліпсоїда Ф. Красовського. Для висот була прийнята Балтійська система висот 1946 р. Послідовно територія України була забезпечена топографічними картами масштабів 1:1 000 000, 1:500 000, 1:200 000, 1:100 000, 1:50 000, 1:25 000 і 1:10 000, а міста – топографічними планами масштабів 1:10 000, 1:5 000 і 1:2 000.

На ниві тематичного картографування значні роботи були виконані у рамках загальносоюзних програм по створенню геологічних, сільськогосподарських і ґрунтових карт. Особливо відзначимо різноманітні та багаточисленні видання геологічних карт – найпотужнішого напряму тематичної картографії. З кінця 50-х рр. видано цілий ряд тематичних науково-довідкових атласів. Вершиною розвитку української картографії та географії був вихід у 1978 р. „Атласу природних умов і природних ресурсів Української РСР”. У 1980-1991 рр. виходить із друку низка шкільно-краєзнавчих атласів окремих областей. Традиційно видаються політико-адміністративні та загально географічні карти республіки і окремих областей. З середини 70-х рр. значний розвиток одержує випуск туристичних карт і планів міст, а з середини 80-х рр. – видання туристичних атласів регіонів і міст.

Розроблення „Атласу природних умов і природних ресурсів Української РСР” сприяло формуванню української наукової картографічної школи. Основними напрямами досліджень стали проблеми системного комплексного картографування, сільськогосподарського і агропромислових комплексів, промислового і виробничо-територіальних комплексів, природоохоронного і раціонального природокористування, медико-географічне і екологічне картографування.

Суттєвий вплив на розвиток картографії до кінця 80-х рр. мали надмірна засекреченість картографічної інформації та централізованість виконання картоукладальних і картовидавничих робіт. Створення карт на спотворених географічних основах обмежувало їхні споживчі якості, а засекреченість топографічних карт зменшувала коло користувачів. У другій половині 80-х рр. відбулися певні зрушення у розсекреченні картографічної інформації.

1 листопада 1991 р. Постановою Кабінету Міністрів України № 306 було створено Головне Управління геодезії, картографії та кадастру при Кабінеті Міністрів України, на яке покладено завдання по забезпеченню України топографо-геодезичними матеріалами, картографічною продукцією та створенню основи Державного кадастру. Створення Укргеодезкартографії фактично співпало з проголошенням незалежності нашої держави.

У перші роки незалежності виконувались значні обсяги робіт з видання і перевидання топографічних карт, але з другої половини 90-х рр. у зв'язку з різким зменшенням бюджетного фінансування видання та оновлення топокарт дуже скоротились. Старіння картографічної інформації на топографічних картах стало найважливішою проблемою національної картографо-геодезичної служби.

Проте, не дивлячись на скрутну ситуацію в економіці, Україна займає на пострадянському просторі одне із провідних місць щодо розвитку картографії.

Сучасний етап розвитку картографування характеризується інтенсивним впровадженням ГІС-технологій, цифрових методів створення карт. Розроблено цифрові карти України масштабів 1:500 000 і 1:200 000, які з позицій сьогоднішнього дня, однак, вимагають суттєвого доопрацювання.

Справжній прорив здійснено у технології створення карт за допомогою цифрових методів. Масове впровадження технологій комп'ютерного укладання карт і ГІС-картографування дозволило зробити кардинальні зрушення у забезпеченні широких верст населення картографічною продукцією масового споживання. Розпочато випуск електронних карт і атласів.

Виданням карт в Україні нині займаються багато організацій. Провідне місце належить державному науково-виробничому підприємству „Картографія”, тематика видань якого охоплює практично всі види картографічної продукції, у тому числі глобуси та рельєфні карти. Київська військово-картографічна фабрика спеціалізується передусім на виданні топографічних карт областей масштабу 1:200 000, а також топографічних карт масштаб 1:100 000 відкритого користування. Видавцями карт є державні підприємства "Аерогеодезія", "Східгеоінформ" та ін. Вже має свою історію приватне картографічне видавництво "Мапа", яке готує картографічні твори різного призначення. Утверджує себе на ринку ЗАТ "Інститут передових технологій". Багато організацій видають рекламну продукцію з елементами картографічного зображення.

У найближчі роки основною роботою українських картографів має стати розроблення та видання Національного атласу, концепцію якого розробив Інститут географії НАН України.

РОЗДІЛ ІІ. КАРТА В СИСТЕМІ ЗНАНЬ ПРО ДОКУМЕНТ

2.1 Специфіка карт як документів

Карта – математично визначене умовно-знакове генералізоване зображення поверхні. Карта відрізняється від інших зображень такими ознаками:

1. використання умовних позначень;

2. картографічна проекція (використовується сітка координат);

3. генералізація (чим менший масштаб, тим більший процент викривлення.

Використання умовних знаків дозволяє:

• зменшити зображення у кілька разів з метою охоплення необхідної території ;

• показати рельєф;

• показати розповсюдження явищ, які не сприймаються на чуттєвому рівні, дозволяє виключити малозначущі явища, а показати лише їх загальні якості;

• умовні позначення дозволяють відображувати на карті об’єкти не лише зовнішнього, а й внутрішнього виду;

Карти діляться за тематичним змістом. До інших картографічних документів належать глобуси, рельєфні моделі місцевості, блок діаграми, карти Місяця, зоряні карти та ін.

Особливе місце в географічних дослідженнях належить картографічному методу. Ще М.М. Баранський писав про те, що “... карта - альфа і омега географії, початковий і кінцевий момент географії; карта - стимул до заповнення порожніх місць; карта – засіб до виявлення географічних закономірностей; карта – необхідний посередник між крайнє обмеженою в обхваті свого безпосереднього спостереження людиною і величезним за своїми розмірами об’єктом географічного дослідження – поверхнею земної кулі; карта – друга мова географії; карта – один із критеріїв географічності” [11, 271].

Картографічний метод дозволяє використовувати карти для пізнання зображених на них об’єктів та явищ. Широке застосування знаходить картографічний метод в соціально-економічній географії: для одержання кількісних характеристик різних об’єктів за допомогою оціночних карт, виділення і оцінки основних факторів розміщення таких об’єктів, вивчення динаміки розвитку та тенденцій розміщення, оцінки та виявлення взаємозалежностей, забезпечення районного планування і соціально-економічного прогнозування, створення “портрету території”. Картографічний метод дуже важливий у соціально-економічній географії. Карта виконує інформаційну, пізнавальну, пояснювальну, інтеграційну функції. Можливості картографічного методу в наш час значно розширюються через застосування аерокосмічних зйомок, які дають змогу складати динамічні карти про зміни просторових співвідношень у розподілі природно-антропогенних систем та процесів, які в них відбуваються.

2.2 Класифікація картографічних документів