142991 (Молодіжна субкультура в соціологічному вимірі), страница 3

2.1 Витоки та історичний розвиток неформального руху, причини виникнення

За період з 80-х років ХХ століття – початку ХХІ століття кількість неформальних об’єднань зросла з 8% до 78% тобто в сім разів. Неформальний рух має глибокі історичні корені До неформалів можна віднести середньовічних вагантів, блазнів при королівських дворах, перших царських дружинників, тощо.

Історичний аспект виникнення неформальної групи

Багато хто не зовсім розуміють поняття „неформальна група” і цей вираз асоціюється в них з патлатими хлопцями в шкіряних куртках і ланцюгах. Це не зовсім вірно, хоча в середовищі неформалів зустрічається й такий типаж.

Насамперед важливо відокремити „неформальний рух” від „сусідів” по історичній епосі: дисидентського й демократичного рухів. На перший погляд, ці три рухи вибудовуються в ряд, подібний знаменитим ленінським трьом поколінням визвольного руху. ХХ з’їзд розбудив дисидентів, дисиденти розбудили Ошибка! Закладка не определена.неформалів, неформали „розкрутили” демократичний рух. На практиці процес розвитку „визвольного” руху не був лінійним. Ерозія тоталітарного режиму привела до утворення неформального середовища раніше, ніж дисидентської. Уже наприкінці 50-х – початку 60-х рр. виникли недисидентські суспільні рухи, що існують дотепер і вважаються класичними зразками неформальних – екологічне (дружини охорони природи) і педагогічне (комунари). Дисиденти, неформали й демократи являють собою три хвилі суспільного руху, які характеризуються різними рисами. Дисидентів відрізняє пріоритет правозахисної тематики й „табу” на співробітництво із владою, застосування насильства. Демократів характеризував більш широкий спектр політичних інтересів і орієнтація на співробітництво й навіть підпорядкування тієї частини правлячої еліти, що привселюдно розділяла ідеологічні постулати демократії (часто негативні – антибюрократичні й потім антикомуністичні, антишовіністичні). Незважаючи на первісну нелюбов до насильства, демократи швидко позбулися від успадкованих із часів початку Перебудови ненасильницьких „забобонів”. Незважаючи на те, що кожна неформальна група мала свої міфи, стереотипи й обмеження, загального ідеологічного контуру практично не існувало. У неформальному середовищі досить спокійно спілкувалися демократи, патріоти, анархісти, монархісти, комуністи, соціал-демократи й ліберал-консерватори різних відтінків. Іноді групування неформалів відбувалося зовсім не по ідеологічним принципам, а по напрямкам діяльності – захисники пам’ятників, педагоги, екологісти й ін. Проте неформалів нескладно відокремити як від дисидентського, так і від загальнодемократичного руху. На відміну від дисидентів неформали спокійно ставилися до взаємодії із владою, входженню в державні й офіціозні структури. Вони без особливих мук совісті висловлювали лояльність до пануючої ідеології, методично руйнуючи підвалини режиму (іноді, до речі, несвідомо). На відміну від “демократів” неформали скептично ставилися до визнаного „виконробами перебудови” і „демократичними лідерами” зі старої правлячої еліти, віддавали перевагу малим групам, раз у раз розколюючи „демократичний фронт”. Неформали воліли ставити в центр своєї активності конкретну соціальну діяльність, незважаючи на те, що майже всі неформальні групи мали власну, часом досить екзотичну ідеологію. Все це, укупі із тривалістю існування неформального руху (як мінімум з кінця 50-х рр.), змушує припустити, що неформали – це не просто покоління суспільного руху, що існувало з 1986р. до нині, а більш широке соціально – політичне явище.

Основні риси тогочасного неформального середовища:

• переважно зв’язки обрієвого характеру (на відміну від демократичного – популістського руху й партійних структур більше пізнього часу);

• прихильність соціальної творчості, схильність до пошуку нових соціальних форм, альтернативізму, „конструктивного утопізму”;

• органічний демократизм, прагнення до самоврядування, внутрішньої антиавторитарності, „колективного керівництва”;

• слабка артикулярованість, „прописаність” формальних відносин, формування внутрішньої структури організацій під впливом реальних особистісних зв’язків, прагнення до створення власного мікросередовища, стилю життя (як і дисиденти, але не демократи, що здебільшого розділяють життя й „суспільну діяльність”);

• відсутність твердих обмежень на співробітництво, наприклад, із владою (на відміну від дисидентів і, скажемо, народовольців);

• відсутність чітких ідеологічних „рамок” при високій ідеологізованості кожної групи окремо (на відміну від дисидентів);

• прагнення „мислити глобально, а діяти локально”, мати конкретні соціально – орієнтовані (тобто спрямовані на одержання соціального ефекту, а не прибутку) проекти, що підтверджують ідеї або сприяють їхньому втілення в життя.

Все це різноманіття ознак можна звести до декількох простих – соціальна творчість, самоврядування, „обріїзм”, орієнтація на співробітництво, конкретну соціальну дію при радикалізмі ідей. Неважко помітити, що таке середовище могло виникнути (і виникло) відразу після відмови влади від тотального контролю за суспільством (тобто в 50-ті рр.).

З цього випливає, що неформали – найбільш стійкий і довгостроково існуючий стрижень цивільного суспільства нашої країни (у всякому разі на сьогоднішній момент), його сполучний елемент. У зв’язку зі сказаним виникає ще одне питання: а чим неформали відрізняються від масонської ложі й мафії? Адже деякі зовнішні ознаки збігаються – здатність проникати в будь-яке середовище, розгалуженість, приватний характер зв’язків. Але сутність принципово різна – неформали не визнають владної й тим більше насильницької ієрархії, їхні зв’язки переважно горизонтальні, а авторитет як правило носить особистий характер. До того ж діяльність неформалів переважно гласна, у той час як масони й мафія культивують таємність. По цих параметрах до мафії й масонства ближче партійні й державні інститути. Згадані вище риси неформалів не носять абсолютного характеру. Для спілкування із зовнішнім миром іноді видумується досить квітчаста титулатура, а в конфліктах зрідка використається й формальне право більшості, що вподібнює неформалів партійним структурам. Іноді під час соціальних акцій діє тверда дисципліна, заснована на формальному підпорядкуванні заздалегідь призначеному командирові (координаторові й ін.), влада якого по закінченні акції розчиняється. Неформали – громадські працівники як явище не мають чітких меж і частково змішувалися й з дисидентами, і з демократичними рухами, і з середовищем офіційних організацій (партій, профспілок, суспільств і т.д.).

Найбільш помітні сплески виникнення неформальних організацій в історії були:

1. Хвиля неформалітету в післяреволюційні роки.( Контр культурні угруповання молоді).

2. Хвиля 60-х років, в період Хрущовської відлиги. Це перші симптоми розкладання адміністративно-командної системи. (Художники, Барди, Стиляги).

3. Хвиля. 1986 рік, коли існування неформальних груп було визнано офіційно. Неформалів стали визначати по різним соматичним ознакам (одяг, сленг, атрибутика, манери, мораль і .т.д.) За допомогою яких молодь відгороджувалась від дорослого співтовариства. Відстоюючи своє право на внутрішнє життя.

4. Хвиля 90-х років ХХ століття – „Перебудова” дала очікувану свободу, ефект відсутності заборон зробив поштовх до самовираження.

Найбільш масовим і помітним молодіжним рухом з кінця 70-х до початку 90-х років XX століття була так звана «Система» — контркультурний, демонстративно-карнавальний рух, субкультура якого була заснована на двох контркультурних стилях: хипповському і панковському. Представники «Системи» вели підкреслено асоціальний спосіб життя, обов’язковими елементами якого були: сейшени (від англ. session) — «квартирні» або підпільні концерти; автостоп — подорожі на попутному транспорті; сквоти — самовільне захоплення покинутих будівель і створення комун; тусовки — традиційні місця зустрічей. Характерними аксесуарами неформалів (хіппі) вважаються фенечки (браслети з ниток або бісеру), бандани, рвані джинси. Окрім «Системи», до «неформалів» відносили і близькі по духу рухи — КСП (клуби самодіяльної пісні), «Фендом» (КЛФ — клуби любителів фантастики), рокерів. Зухвалий зовнішній вигляд і походження переважно з сімей інтелігенції викликало жорстке неприйняття у представників специфічної субкультури робочих кварталів — так званих «качков» або «гопніков». «Неформали» і гопніки відносилися один до одного украй вороже, що часто виливалося в сутички і бійки³. Системщики⁴ – молоді люди які часто привертали увагу перехожих. Хто екстравагантною зачіскою, хто розмальованою джинсовою курткою, хто сережкою в усі, і не однією. Вони стояли біля входів у популярні молодіжні кафе, юрбились біля входів у метро, сиділи на газонах міських скверів, тинялися з відстороненим виглядом по вулицях міст. Себе вони називали „піплами”, „хайрастами” і вважали себе вільними людьми, незалежними від батьків і суспільства. Це їх „система”. Погляди „системних” на життя багато в чому допомагали зрозуміти позицію неформалів того часу в цілому.

Різні погляди на одну „систему”. Тогочасне телебачення, обговорюючи “систему”, надало слово тим хто знає про неї з власного досвіду. Ось деякі вирізки із цих передач, що дозволяють скласти досить ясну картину про “систему”.

В. Нікольский, “системна” кличка Юфо:

„Ми здатні підійти на вулиці до якогось „патлатого”. Я не разу не бачив його, я просто підходжу й кажу: “Привіт!” І він відповідає мені тим самим... Говорять: ви якісь дивні люди. Хіба ви один одного знаєте? Ви довіряєте людям. Вони ж можуть вас пограбувати, вони можуть обікрасти, „розвести” й так далі – розумієте?

... Це говорить тільки про те, що ми – паросток майбутнього в нашому суспільстві, тому-що от те злодійство, прагнення „стягти”, обікрасти – це, очевидно, належить минулому й повинне зникнути. Я думаю, що в цьому саме відмінна властивість „патлатих”... Ми думаємо, що вже зараз “волосаті” вплинули на еволюцію суспільства. Зокрема радянська рок-музика, про яку тепер так багато говориться, по більшою мірою створена „патлатими”. Ці люди здатні жертвувати останнім. Останніми „шмотками” й іншим заради того щоб створити в країні культуру істинно молодіжну.

Я піднімаю свій голос за систему „хіпі” – за рух який дає кожній людині можливість зрозуміти іншу людину, що шукає взаєморозуміння, і дозволяє йому всебічно вдосконалюватися. Люди, які входять у цей рух, це люди різних вікових категорій, різних національностей, вони належать різним культурам, різним віросповіданням. Я думаю, що це дійсно рух, якому належить майбутнє...

„Система” – це не організація й не партія, тому кожний може залежати тільки від себе. „Система” – це суспільство в суспільстві... Ніяких законів тут бути не може, кожний живе тільки за законами своєї совісті”.

На початку 90-х «Система» розпалася на декілька незалежних субкультур (панки, металісти, фолкери, рольовіки і т. д.) і перестала існувати, як цілісний рух⁵.

Помітимо що бажання „пооригінальничати”, яким грішать багато юнаків і дівчини, має свою історію. Багато хто схоже, давно забув, а молодь 80-х, напевно ніколи не знала про те, що французький поет Шарль Бодлер фарбубвав волосся у фіолетові кольори. Однак це не заважало йому писати прекрасні вірші.

Принциповий антиестетизм був узятий на початку 20-го століття на озброєння „футуристами”. Пропонуючи у своєму маніфесті “кинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого й інших з пароплава сучасності”, В. Хлебников, В. Маяковський, Д. Бурлюк і А. Кручених свідомо кидали грубий виклик суспільству й панувавшому в той час в літературній течії – символізму. В. Каменський згадував: “От вони всі троє з’являються в переповненії аудиторії політехнічного музею, сідають за стіл із двадцятьма склянками гарячого чаю: Маяковський у циліндрі на потилиці й жовтій кофті, Бурлюк у сюртуку,з розмальованим обличчям, Каменський – з жовтими нашивками на піджаку й намальованому на чолі аеропланом ...Аудиторія шумить, репетує, свистить, аплодує – їй весело. Міліція в розгубленості”.⁶

Олександр Шубін⁷, сам колишній неформал, згадує свою першу групу неформалів. Група, провела в 1986 – 1988 р. кілька акцій, що шокують незвичайністю для того часу: страйк на сільгоспроботах, „театралізована дискусія”, у якій учасники відверто викладали опозиційні погляди, вечір пам’яті жертв сталінізма, перша в 80-ті рр. масова демократична демонстрація 28 травня 1988 р. Й кожна така акція приводила до припливу в рух десятків, а потім і сотень людей, готових витрачати час і кошти заради ще смутно усвідомлюваних цілей руху. Це було незвичайно, „уперше” (важливий мотив участі в соціальній творчості), це було „дієво”, це було „разом” (подолання відчуження, ізоляції особистості, характерних для індустріального суспільства). Від можливості закріпити цей ефект залежала можливість довгострокової реалізації особистості в русі. Але сам її напрямок (незалежно від продуктивності) визначав перший крок.

Причини виникнення.

1) Виклик суспільству, протест.

2) Виклик родині, нерозуміння в родині.

3) Небажання бути як усі.

4) Бажання затвердиться в новому середовищі.

5) Звернути на себе увагу.

6) Не розвинена сфера організації дозвілля для молоді в країні.

7) Копіювання західних структур, течій, культури.

8) Релігійні й ідейні переконання.

9) Данина моді.

10) Відсутність мети в житті.