2342 (Інструменти підтримки платоспроможності та ліквідності комерційного банку (на прикладі АКБ "Приватбанк")), страница 3

(А) Стратегія трансформації активів.

Сутність цього підходу полягає в нагромадженні високоліквідних активів, які повністю забезпечують потреби ліквідності банку. У разі виникнення попиту на ліквідні засоби активи продаються доти, доки не будуть задоволені потреби у грошових коштах. Отже, відбувається перетворення (трансформація) активів у форму резервів. За такого підходу ліквідність характеризується як запас. Водночас активи повинні мати таку властивість, як стабільність цін (тобто можливість продажу значної їх кількості без суттєвого зниження ціни), а також мати ліквідний вторинний ринок для швидкого перетворення на гроші. При використання стратегії трансформації активів необхідно:

визначити оптимальне для банку співвідношення високоліквідних і загальних активів з урахуванням стабільності ресурсної бази;

здійснювати порівняльний аналіз цінової динаміки на ринках, придатних для реалізації активів (якщо такий вибір існує).

Управління ліквідністю через управління активами - традиційний і найпростіший підхід. Здебільшого таку стратегію використовують невеликі банки, які не мають широких можливостей запозичення коштів і доступу на грошові ринки. Стратегія трансформації активів оцінюється як менш ризикова порівняно з іншими, але водночас і досить дорога з погляду вартості. Продаж активів супроводжується певними витратами (комісійні, брокерські, біржові внески та ін), а також призводить до погіршення стану балансу, оскільки продаються низькоризикові активи. Крім того, банк втрачає майбутні доходи, які могли б бути згенеровані такими активами. Іноді банк змушений продавати активи за зниженими ринковими цінами, якщо виникає нагальна потреба у грошових коштах. Підтримка великого запасу ліквідних коштів у цілому знижує показники прибутковості банку.

(Б) Стратегія запозичення ліквідних коштів.

Зміст цього підходу полягає в запозиченні коштів у кількості, достатній для повного покриття потреб у ліквідних засобах. Позики здійснюють лише після виникнення попиту на грошові кошти, щоб уникнути нагромадження високоліквідних активів, які приносять низькі доходи. Якщо попит підвищується, банк запозичує кошти за вищою ставкою, доки повністю не задовольнить потребу в ліквідних засобах. За такого підходу до управління ліквідність характеризується як “потік”, а не як “запас". Необхідною умовою застосування стратегії запозичення ліквідності є досить високий ступінь розвитку фінансових ринків, які дають змогу в будь-який час і в будь-яких кількостях позичати ліквідні кошти. У міжнародній практиці цей підхід застосовується з 60-х років. Саме на цей період припав бурхливий розвиток міжнародних ринків грошей і міжбанківських ринків. Основними джерелами запозичення ліквідних коштів для банків є міжбанківські позики, угоди РЕПО, депозитні сертифікати, позики в євровалюті та механізм рефінансування операцій комерційного банку центральним банком.

Стратегія запозичення ліквідності потребує адекватної аналітичної підтримки, яка включає:

прогнозний аналіз потреби банку у ліквідних коштах через порівняння вхідних і вихідних грошових потоків;

прогнозування стану фінансових ринків і прогнозний аналіз вартості підтримки ліквідної позиції;

інваріантний аналіз різних джерел запозичення ліквідних коштів за такими параметрами, як доступність, відносна вартість, відповідність строків залучення та тривалості потреби в ліквідних коштах, правила регулювання, обмеження на використання;

вибір оптимального варіанта підтримки ліквідної позиції та обгрунтування управлінських рішень.

Великі міжнародні банки найчастіше використовують таку стратегію у процесі управління ліквідністю, іноді повністю задовольняючи потребу в ліквідних засобах саме в такий спосіб. Управління ліквідністю через управління пасивами оцінюється як найбільш ризикова стратегія, оскільки супроводжується підвищенням ризику зміни відсоткових ставок і ризику доступності запозичених коштів. Це означає, що вартість підтримки ліквідності таким способом може бути і нижчою, ніж у разі застосування інших методів, і набагато вищою. Часто банки змушені робити позики за невигідною ціною або в період, коли зробити це непросто. Крім того, банкові, який має проблеми з ліквідністю, важче знайти кредитора, а вартість позики відчутно зростає.

(В) Стратегія збалансованого управління ліквідністю.

Згідно зі збалансованим підходом до управління ліквідністю частина попиту на ліквідні засоби задовольняється за рахунок нагромадження високоліквідних активів, а решта - за допомогою проведення операцій запозичення коштів. Для зниження ризиковості банки часто укладають попередні угоди про відкриття кредитних ліній з імовірними кредиторами, що допомагає вчасно забезпечити непередбачені потреби в ліквідних коштах. Через високу вартість стратегії трансформації активів і ризиковість стратегії запозичення більшість банків зупиняють свій вибір на компромісному варіанті управління ліквідністю - стратегії інтегрованого управління активами і пасивами.

Аналітична підтримка цієї стратегії управління ліквідністю найскладніша і включає цілий комплекс завдань:

аналіз стабільності ресурсної бази банку з урахуванням диференціації джерел фінансування;

визначення за результатами аналізу оптимального для банку ступеня відповідності джерел фінансування та напрямів розміщення активів;

аналітичне обгрунтування оптимального співвідношення між накопиченням високоліквідних активів і можливостями їх запозичення на ринках;

прогнозний аналіз потреби у ліквідних коштах і прогнозування стану грошових ринків і з погляду динаміки відсоткових ставок, і з погляду доступності джерел поповнення ліквідності;

інваріантний аналіз напрямів підтримки ліквідної позиції банку;

аналітичне обгрунтування доцільності укладання попередніх угод про відкриття кредитних ліній з імовірними кредиторами для зниження ризику незбалансованої ліквідності.

Перевагою цієї стратегії є гнучкість, яка дає змогу менеджменту вибирати найвигідніше поєднання різних джерел поповнення ліквідних коштів залежно від економічних умов і змін у ринкових цінах.

Питання вибору раціональної стратегії управління ліквідністю залишається дискусійним вже принаймні впродовж двох століть. Традиційно вважалося, що строки розміщення активів і залучення зобов'язань мають збігатися, що дає змогу досягти рівноваги між попитом ліквідних коштів та їхньою наявністю. У банківській практиці цей підхід (стратегія мінімізації ризику незбалансованої ліквідності) отримав назву "золотого банківського правила".

З розвитком фінансових ринків теорія повної збалансованості активів і пасивів для підтримання ліквідності втратила свою актуальність, адже банки здобули широкі можливості у будь-який час поповнювати ліквідні кошти через їх запозичення на ринку, завдяки чому ризик втрати ліквідності суттєво знизився. Проте на відміну великих міжнародних банків, які надають перевагу саме стратегії запозичення ліквідних коштів, далеко не всі банківські установи мають необмежений доступ до джерел поповнення ліквідності і серед них банки, які працюють на ринках, що розвиваються (до них належать і українські). Тому в процесі створення системи управління ліквідністю перед більшістю вітчизняних банків постає завдання пошуку оптимального поєднання "золотого банківського правила" зі стратегією запозичення ліквідних коштів.

Для ефективного вирішення дилеми "ліквідність - прибутковість" потреби банку в ліквідних коштах мають постійно аналізуватися для уникнення і надлишків, і дефіциту. Загальна потреба банку в ліквідних коштах визначається як сума очікуваної потреби в коштах для обслуговування депозитних і недепозитних зобов'язань і потреби в наданні ліквідних кредитів. У практичній діяльності менеджмент банків застосовує кілька методів оцінювання потреб банку в ліквідних засобах (інструментів управління ліквідністю банку):

метод фондового пулу (оцінювання надходжень і платежів);

метод структурування фондів (поділу джерел фінансування);

метод показників ліквідності.

Кожний з методів базується на певних припущеннях і дає лише наближену оцінку суми ліквідних коштів, необхідних банку на певний момент часу. Виконувати таку роботу можна лише за умови існування відповідного оперативно-інформаційного забезпечення, яке містить дані про наявні ліквідні кошти, очікувані надходження та майбутні платежі. Інформацію доцільно надавати у вигляді графіків вхідних і вихідних грошових потоків на відповідний період - декаду, місяць, квартал. Менеджер з управління ліквідністю має постійно оцінювати потребу в ліквідних коштах на основі наданої інформації.

Зрештою, дії менеджменту щодо управління ліквідністю великою мірою грунтуються на результатах оцінювання потреб у ліквідних засобах на певний період, а ефективність процесу управління визначається точністю та реалістичністю одержаних прогнозів. Тому обраний керівництвом метод оцінювання потреб у ліквідних засобах має важливе значення під час вирішення проблем ліквідності. На практиці більшість банків створюють резерви ліквідних засобів, які складаються з двох частин [37]:

операційних резервів для підтримки потреб ліквідності за короткостроковими прогнозами;

планових резервів для забезпечення довгострокових прогнозів попиту на ліквідні засоби.

Операційні резерви можуть перевищувати або дорівнювати реальній потребі в ліквідних засобах залежно від того, якої загальної стратегії управління банком дотримується керівництво і який ступінь ризику (імовірність залишитися без ліквідних коштів) прийнятний для цього банку.

Сутність методу фондового пулу полягає у зіставленні загальної потреби в ліквідних засобах з наявними джерелами їх надходження, які перебувають у розпорядженні банку. Особливістю підходу є те, що всі надходження банку розглядаються як єдиний пул без диференціації за джерелами фінансування.

Метод фондового пулу доцільно застосовувати, коли ресурсна база банку достатньо однорідна, а можливості використання недепозитних джерел поповнення ліквідних коштів обмежені. У вітчизняній практиці такий метод можна використовувати як допоміжний, оскільки ліквідність регулюється за методом показників.

Завдання ефективного управління ліквідністю ускладнюється, якщо банк використовує принципово різні джерела залучення коштів. У такій ситуації обгрунтованим стає застосування методу структурування фондів (поділу джерел фінансування). Сутність методу полягає у встановленні відповідності між конкретними видами джерел і напрямами використання ресурсного потенціалу. Частина ресурсів, сформована за рахунок мінливих джерел, таких як вклади до запитання, залишки на розрахункових рахунках клієнтів, вкладається в короткострокові кредити та цінні папери. Кошти, одержані з порівняно стабільних джерел (строкові вклади, депозити), можуть бути спрямовані на видачу довгострокових кредитів і придбання облігацій.

Метод показників ліквідності застосовує менеджмент банку для контролю за її рівнем. Органи банківського нагляду встановлюють нормативи ліквідності, дотримувати яких зобов'язаний кожний банк. Практика управління ліквідністю за методом показників діє і в Україні, таку оцінку застосуємо в якості основного інструменту управління ліквідністю і в даному дипломному дослідженні, інструмент структурування активів - як допоміжно-аналітичний.

1.2 Комплексні інструменти управління загальною ліквідностю та ліквідаційною платоспроможностю банку

Регулятивний капітал є одним з найважливіших показників діяльності банків, основним призначенням якого є покриття негативних наслідків різноманітних ризиків, які банки беруть на себе в процесі своєї діяльності, та забезпечення захисту вкладів, фінансової стійкості й стабільної діяльності банків [35].

З точки зору забезпечення платоспроможності банку регулятивний капітал виступає як гарант ліквідаційної платоспроможності банку, тобто виконання всіх зобов’язань перед клієнтами банку в умовах втрат при перетворенні коштів, вкладених в активні доходні операції банку, в високоліквідні платіжні засоби повернення залучених та запозичених коштів.

Комплексними інструментами управління загальним рівнем платоспроможності банку є контроль стану виконання нормативів Н1, Н2 та Н3 [22]:

Мінімальний розмір регулятивного капіталу (Н1)

Норматив адекватності регулятивного капіталу/платоспроможності (Н2)

Норматив адекватності основного капіталу (Н3)

Банки з метою визначення реального розміру регулятивного капіталу з урахуванням ризиків у своїй діяльності зобов'язані постійно оцінювати якість усіх своїх активів і позабалансових зобов'язань (здійснювати їх класифікацію, визначати сумнівні та безнадійні щодо погашення); здійснювати відповідні коригування їх вартості шляхом формування резервів для покриття очікуваних (можливих) збитків за зобов'язаннями контрагентів³. Банки формують резерви за такими активними операціями: кредитними операціями; операціями з цінними паперами; дебіторською заборгованістю; простроченими понад 31 день та сумнівними до отримання нарахованими доходами за активними операціями; коштами, розміщеними на кореспондентських рахунках у банках (резидентах і нерезидентах), які визнані банкрутами або ліквідовуються за рішенням уповноважених органів, або які зареєстровані в офшорних зонах.

Регулятивний капітал банку складається з основного (1-го рівня) капіталу та додаткового (2-го рівня) капіталу.

Основний капітал уважається більш незмінним, то і таким, що не підлягає передаванню, перерозподілу та повинен повністю покривати поточні збитки.

Додатковий капітал має менш постійний характер та його розмір піддається змінам.

Основний капітал (капітал 1-го рівня) складається з таких елементів:

а) фактично сплачений зареєстрований статутний капітал.

За підсумками року на основі фінансової звітності розмір статутного капіталу коригується на індекс девальвації чи ревальвації гривні за рахунок і в межах валових доходів або валових витрат банку відповідно до методики, визначеної Національним банком.

б) розкриті резерви, що створені або збільшені за рахунок нерозподіленого прибутку (резерви, що оприлюднені банком у фінансовій звітності):

дивіденди, що направлені на збільшення статутного капіталу;

емісійні різниці. Емісійні різниці (емісійний дохід) - сума перевищення доходів, отриманих підприємством від первинної емісії (випуску) власних акцій та інших корпоративних прав над номіналом таких акцій (інших корпоративних прав);

резервні фонди, що створюються згідно із законами України;

загальні резерви, що створюються під невизначений ризик при проведенні банківських операцій.

Ці складові частини включаються до капіталу 1-го рівня лише за умови, що вони відповідають таким критеріям:

відрахування до резервів і фондів здійснено з прибутку після оподаткування або з прибутку до оподаткування, скоригованого на всі потенційні податкові зобов'язання;

призначення резервів та фондів і рух коштів по цих резервах і фондах окремо розкрито в оприлюднених звітах банку;

фонди мають бути в розпорядженні банку з метою необмеженого і негайного їх використання для покриття збитків;

будь-яке покриття збитків за рахунок резервів та фондів проводиться лише через рахунок прибутків та збитків.

в) загальний розмір основного капіталу визначається з урахуванням розміру очікуваних (можливих) збитків за невиконаними зобов'язаннями контрагентів та зменшується на суму: