56628 (Архівні фонди НАН України як джерело з вивчення розвитку української академічної історичної науки (1944–1956)), страница 3

Не менш важливою є архівна спадщина відомих учених, які працювали в системі Академії наук у досліджуваний період. Так, в Інституті архівознавства НБУВ зберігаються фонди особового походження таких істориків, як акад. М.І. Супруненко (ф. 248); чл.-кор. К.Г. Гуслистий (ф. 32); чл.-кор. І.О. Гуржій (ф. 72); чл.-кор. С.В. Юшков (ф. 221); чл.-кор. М.Н. Петровський (ф. 230); чл.-кор. В.І. Клоков (ф. 350). Також вивчався особовий фонд відомого економіста-статистика, акад. М.В. Птухи (ф. 22), який очолював Відділ суспільних наук у перші повоєнні роки.

В Інституті рукопису НБУВ зберігаються фонди особового походження відомих істориків – чл.-кор. Ф.П. Шевченка (ф. 349) та археолога, д. і. н. М.Ю. Брайчевського
(ф. 320). В архіві Інституту археології НАН України зберігаються особові фонди археологів – чл.-кор. Л.М. Славіна (ф. 17); д. і. н. М.Я. Рудинського (ф. 10); д. і. н. В.М. Даниленка (ф. 26).

Наприклад, у складі особового фонду М.В. Птухи відклались стенограми його доповідей щодо роботи історичних установ, а також плани та звіти про роботу Інституту історії України за 1940–1950 рр. Архівна спадщина М.Н. Петровського представлена значною кількістю рукописів, машинописних текстів та друкарських відбитків монографій, брошур та наукових статей, над якими працював учений у рамках виконання тематичних планів Інституту історії України. В окрему справу виділено список наукових праць вченого за 1920–1940-і роки. В особовому фонді К.Г. Гуслистого зберігається значна кількість зібраних ним праць інших авторів, в т. ч. газетні статті та доповіді за 1946–1972 рр. щодо українського національного питання, наукові праці з історії України XVI–XVII ст., бібліографічні картки з посиланнями на журнальні статті та виписки щодо історії України XVII–ХІХ ст. Всі ці матеріали дали додаткову можливість з’ясувати тематику науково-дослідної роботи Інституту історії у досліджуваний період.

Окремо слід розглянути архівну спадщину відомого українського історика акад. І.П. Крип’якевича, що зберігається у родинному архіві Крип’якевичів. Це архівне зібрання містить документи, які стосуються виступів І.П. Крип’якевича на вченій раді Інституту суспільних наук у період його роботи на посаді директора Інституту. Також науковий інтерес має значна за обсягом епістолярна спадщина вченого, зокрема його листи до співробітників Інституту історії України Ф.П. Шевченка, А.О. Введенського, В.А. Дядиченка, О.К. Касименка та М.Н. Петровського з приводу підготовки до видання наукових праць, у т. ч. збірника документів “Возз’єднання України з Росією”. В особовому фонді С.В. Юшкова відклались документи (листування) службового характеру за 1945–1949 рр., адресовані вченому директорами Інституту історії України М.Н. Петровським та О.К. Касименком стосовно підготовки таких монографій, як “Руська Правда” і “Київська Русь”, а також написання окремого розділу до 5-томної “Історії України”. Документи такого характеру дають можливість більш докладно вивчити науково-видавничу діяльність Інституту історії у повоєнний період. Не менш важливою є документальна спадщина Ф.П. Шевченка, зокрема, копії витягів із протоколів засідань Президії АН УРСР про затвердження положення про вчену раду Комісії по історії Вітчизняної війни на Україні.

Наукову цінність мають документи фондів особового походження відомих учених-археологів. Так, у фонді Л.М. Славіна зберігається низка рукописних і машинописних варіантів неопублікованих наукових праць, у переважній більшості присвячених історії античних міст-держав Північного Причорномор’я. Також у фонді вченого відклались плани науково-дослідної роботи Державного історичного заповідника “Ольвія” за 1946–1953 рр. В особовому фонді М.Я. Рудинського в окрему справу виділено фотоальбом археологічних пам’яток, виконаний у ході Дубно-Кременецької експедиції (1948), безпосереднім учасником якої був фондоутворювач. Разом з тим, у цьому фонді зберігаються креслення і рисунки розкопів поховань, щоденники експедицій, фотознімки знахідок, а також естампи зображень на стінах археологічної пам’ятки “Кам’яна могила” (1949–1952), які значною мірою доповнюють інформацію щодо експедиційної діяльності Інституту археології. Великий за обсягом масив епістолярію відклався у фонді М.Ю. Брайчевського, зокрема листи фондоутворювача до представників редколегій наукових журналів, таких як: “Вісник АН УРСР”, “Вопросы истории”, “Краткие сообщения ИИМК АН СССР”, які містять додаткову інформацію щодо науково-видавничої діяльності Інституту археології в післявоєнний час.

Третій розділ “Організація наукової діяльності історичних установ АН УРСР”, що складається з трьох підрозділів, присвячений вивченню сутності повоєнної організації наукової діяльності історичних установ, зокрема впливу ідеологічної політики держави на ці процеси, а також з’ясуванню рівня їх фінансового та кадрового забезпечення.

Висвітлення організації наукової діяльності Інституту історії, Інституту археології, Комісії по історії Вітчизняної війни на Україні, відділів історії України і археології Інституту суспільних наук та Державного історичного заповідника “Ольвія” забезпечив масив документів організаційно-розпорядчого характеру вищих партійних органів та Президії АН УРСР.

На підставі виявлених документів з’ясовано, що новий статут АН УРСР, прийнятий 6 лютого 1945 р., не сприяв децентралізації Академії наук у часи повоєнної відбудови. За документами вищих партійних органів встановлено, що з кінця 1944 р. поновилась практика систематичного їх втручання в роботу історичних установ задля відстеження та контролювання їх наукової роботи. З цією метою було штучно створено міф про небезпеку поширення так званого українського буржуазного націоналізму, в т. ч. в українській науці. Вже у 1945 р. вищі партійно-радянські органи висловили недовіру директору Інституту археології Л.М. Славіну, якого невдовзі було звільнено з цієї посади. У 1946 р. із розгортанням наступу на історичну школу М.С. Грушевського було ліквідовано Львівський відділ Інституту історії України.

За директивними документами вищих партійних органів встановлено, що своєрідним апогеєм партійного диктату в академічній історичній науці стало прийняття постанови ЦК КП(б)У від 29 серпня 1947 р. про незадовільну роботу Інституту історії України, в якій у брутальній формі піддавались критиці наукові праці співробітників установи. Даною постановою вищі партійні органи визначили напрям роботи академічних історичних установ на наступні роки. Готувалась подібна постанова ЦК КП(б)У, проект якої зберігається в ЦДАГО України і щодо діяльності Інституту археології. Впродовж 1945–1947 рр. ЦК КП(б)У провів 5 спеціальних нарад істориків, на яких здійснювалось ідеологічне “перевиховання” співробітників Інституту історії України.

Аналіз виявлених в архівах установ НАН України документів дає підставу стверджувати, що Президія АН УРСР в цей час регулярними доповідними записками інформувала ЦК КП(б)У про внесення будь-яких, навіть незначних, змін до структури історичних установ, їх тематичних планів, про проведення конференцій, а також стан підготовки наукового кадрового складу.

Внаслідок політичного тиску у 1947 р. з посади директора Інституту історії України було усунуто чл.-кор. М.Н. Петровського як такого, який “…не здатний мобілізувати колектив на виконання постанов ЦК КП(б)У”. У 1954 р. з політичних мотивів були звільнені директор Інституту археології П.П. Єфіменко та завідуючі відділами первісної археології та слов’янської археології – В.М. Даниленко та В.А. Богусевич. Комісію по історії Вітчизняної війни на Україні у зв’язку з виконанням важливих завдань, зокрема партійних, очолювали співробітники апарату ЦК КП(б)У К.З. Литвин та І.Д. Назаренко. Інститут суспільних наук, починаючи з 1951 р., постійно піддавався критиці у зв’язку з недостатнім контролем над структурними підрозділами, в т. ч. відділом історії України та відділом археології.

Смерть Сталіна у 1953 р. стала поштовхом для розгортання нових досліджень з історії України, проте ідеологічний диктат в історичній науці залишався значним. Так, ЦК КПРС схвалив прийняття “Тез про 300-річне возз’єднання України з Росією (1654–1954 рр.)” – спеціальної директиви, яка своїм змістом була покликана показати історичну спільність українського та російського народів.

Документи науково-організаційного характеру свідчать про те, що до ускладнення роботи академічних історичних установ, особливо у 1940-х роках, спричинило їх скрутне матеріальне становище, а саме: гостра нестача наукового обладнання, робочих приміщень та житлових помешкань для наукових співробітників. Досить часто у перші повоєнні роки за рахунок установ суспільно-гуманітарного профілю відбувалось додаткове фінансування тих установ, які відігравали важливу роль у відбудові народного господарства республіки. Так, у 1945 р. річний бюджет Інституту історії України складав лише 566,6 тис. крб., Інституту археології – 593,6 тис. крб., Комісії по історії Вітчизняної війни на Україні – 638,1 тис. крб., в той час як бюджет Фізико-технічного інституту був на рівні 1678,6 тис. крб. Всі перелічені чинники часто ставали причиною реорганізації та реструктуризації окремих історичних установ. Так, у 1946 р. через нестачу коштів та відсутність матеріально-технічної бази не змогли налагодити повноцінну наукову роботу і тому були ліквідовані Одеський та Харківський відділи Інституту археології. У 1952 р. через недостатнє фінансування втратив статус самостійної наукової установи Державний історичний заповідник “Ольвія”, і його було повторно включено до Інституту археології. Лише у середині 1950-х років рівень фінансування академічних установ історичного профілю досяг належного рівня. Приміром, річний кошторис витрат Інституту історії на 1956 р. вже складав 1958,5 тис. крб.; втім, він все ще значно поступався за обсягом кошторисам академічних інститутів природничого або технічного профілю.

Завдяки порівняльному аналізу документів директивного та науково-організаційного характеру вдалось встановити, що у перші повоєнні роки доволі гострим було питання підготовки та забезпечення науковими кадрами історичних установ. Низька чисельність вчених-істориків серед загальної маси науковців АН УРСР у перші повоєнні роки пояснюється низкою причин. По-перше, дались взнаки довоєнні репресії представників суспільних наук; по-друге, значна кількість вчених-гуманітаріїв загинули в роки війни; по-третє, багатьох учених-істориків у перші повоєнні роки було звільнено з наукових посад внаслідок звинувачень ідеологічного характеру. З’ясовано, що у 1944–1956 рр. кількість наукових відділів у структурі Інституту історії складала 5–7 одиниць, серед яких: відділи історії феодалізму, історії капіталізму, історії радянського періоду, відділ археографії, відділ історії СРСР та загальної історії, відділ історіографії і фондів, відділ історії країн народної демократії та ін. До структури Інституту археології в цей час входило від 4 до 9 підрозділів, зокрема: відділ первісної археології, відділ скіфо-сарматської археології, відділ слов’янської археології, Кримський відділ давньої і середньовічної археології тощо. У складі Комісії по історії Вітчизняної війни на Україні впродовж 1945–1947 рр. діяли 6 відділів, а у 1947–1950 рр. – 4 відділи та 3 сектори, зокрема: відділ окупаційного режиму та воєнної економіки, військово-партизанський відділ, відділ хроніки і бібліографії, воєнний сектор, партизанський сектор та сектор персоналій героїв. В Інституті суспільних наук у 1951–1956 рр. історичними дослідженнями займались лише відділ історії України та відділ археології. Державний заповідник “Ольвія”, що в 1946–1951 рр. існував у статусі самостійної установи, не мав структурного поділу.

За виявленими в архівах установ НАН України документами встановлено, що сукупна кількість докторів наук, які працювали в історичних установах у досліджуваний період, не перевищувала 10 % від загальної чисельності наукових працівників, а кількість кандидатів наук була у межах від 30 % у 1940-х рр., до 70 % у 1950-х рр. Аспіранти та молодші наукові співробітники профільних установ, які працювали над кандидатськими дисертаціями, досить часто не захищались у встановлені терміни. Крім того, історична наука за кадровим складом на той час порівняно з іншими комплексними науками була найгірше представлена в Академії наук. Все ж, незважаючи на кадрові скорочення в Академії наук на початку 1950-х рр., окремим історичним установам впродовж досліджуваного періоду вдалось збільшити свій науковий кадровий склад щонайменше втричі. Внаслідок реструктуризації та розширення тематики наукових досліджень Інститут історії України за постановою Ради Міністрів УРСР від 2 березня 1953 р. було перейменовано в Інститут історії. Загальна ж кількість науковців Інституту історії та Інституту археології за 1944–1956 рр. зросла відповідно з 19 до 61 та з 22 до 43 співробітників. У цей період в історичних установах працювали такі відомі історики, як: чл.-кор. М.Н. Петровський, чл.-кор. С.В. Юшков, К.Г. Гуслистий, І.П. Крип’якевич, Ф.П. Шевченко, а також археологи: акад. П.П. Єфіменко, чл.-кор. Л.М. Славін, М.Я. Рудинський та інші, які збагатили історичну науку своїми дослідженнями.

Четвертий розділ “Науково-дослідна робота академічних історичних установ”, що складається з чотирьох підрозділів, присвячений вивченню напрямів науково-дослідної роботи історичних установ на основі документів, які утворились в результаті їх діяльності та відклались в архівах НАН України.

Завдяки аналізу наукової документації з’ясовано, що кількісні показники виконання історичними установами наукових досліджень (кількість виконаних тем, проведених експедицій, опублікованих наукових праць) у перші повоєнні роки були незначними. Так, спільний науковий доробок установ історичного профілю у 1945 р. складав близько 90 опублікованих праць – здебільшого науково-популярних статей. Нестача науковців, слабка матеріально-технічна база та надмірний ідеологічний контроль не дозволяли повноцінно забезпечити виконання низки наукових завдань. Свідченням цього є доволі часті випадки затримки виконання наукових тем та їх зняття з річних тематичних планів історичних установ. Поряд з цим відбулось різке згорання тематики щодо вивчення яскравих сторінок української національної історії, яка була актуальною в часи Другої світової війни. Інститут історії України вже в перші повоєнні роки остаточно перетворюється на своєрідний “рупор” марксистсько-ленінського тлумачення української історії.

Документи науково-організаційного та науково-дослідного характеру свідчать про те, що починаючи з 1947 р. перед науковцями історичних установ було поставлено завдання щодо розробки синтетичних наукових робіт (курсів), в основу яких покладалась марксистсько-ленінська методологія історичної науки. Так, впродовж 1947–1953 рр. провідною для Інституту історії була тема з підготовки “Короткого курсу історії УРСР”; Інститут археології у 1947–1956 рр. працював над виконанням теми “Підсумки історико-археологічного дослідження на території УРСР”; Комісія по історії Вітчизняної війни на Україні у 1945–1950 рр. виконувала тему “Україна в період Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу (1941–1945)”. Втім, жодна з названих наукових тем не була виконана у запланований термін внаслідок тривалого рецензування та постійного втручання вищих партійних органів у роботу цих установ.

Окрім узагальнюючих курсів, структурні підрозділи історичних установ паралельно працювали над створенням спеціальних наукових розвідок. За документами архівних фондів установ НАН України з’ясовано, що досить важливим моментом науково-дослідної роботи Інституту історії в цей час було вивчення проблем формування давньоруської народності, історії суспільно-політичних рухів та класової боротьби, історії робітничого класу, доведення провідної ролі Комуністичної партії у досягненні перемог на воєнному, господарчому та культурному фронтах. З цією метою Інститут історії розробляв наукові теми для підготовки відповідних монографій, брошур та збірників документів. На початку 1950-х років актуальним стає питання з’ясування взаємозв’язків братніх російського та українського народів у визвольній війні проти Польщі, у боротьбі проти самодержавства, у боротьбі з нацизмом, а також здійснення науково-дослідної роботи “у світлі геніальних праць товариша Сталіна”. Перед колективом відділу історії України Інституту суспільних наук, починаючи з 1951 р., були поставлені “почесні” завдання вести непримиренну боротьбу з проявами буржуазного націоналізму і “безрідного” космополітизму, широко вивчати минуле, показати соціальні перетворення, розквіт радянської української культури і підйом добробуту трудящих західних областей УРСР. Водночас історики в умовах ідеологічного диктату зовсім не мали змоги вивчати такі теми, як формування української державності за часів Української Народної Республіки, опір українського народу насильницькій радянізації України тощо.