54152 (Релігійний фактор в історії Росії), страница 4

Декрет також “відокремлював школу від церкви”. У школах заборонялося викладання Закону Божого.

Крім того, декрет позбавляв церкву, і різні релігійні суспільства права мати власність. Усе їхнє майно повинне було перейти в розпорядження держави. Декрет, особливо останню його частину, духовенство сприйняло як гоніння на церкву. Помісний собор Російської Православної церкви помітив це: “Доселе Русь была святой, а теперь хотят сделать её поганой”.²⁵

Після перемоги Жовтневої революції протягом жовтня — грудня 1917 р. Раднарком прийняв ряд декретів, звертань і постанов («Про землю», «Декларація прав народів Росії», «До всіх працюючих мусульман Росії і Сходу», «Про розірвання шлюбу» і т.д.), які стосувалися національно-державного, соціально-економічного і культурного будівництва. У них одночасно дозволялися і деякі з питань діяльності релігійних організацій. Передбачалося більш докладно розглянути державно-церковні проблеми в спеціальному декреті. З метою підготовки його проекту в грудні 1917 р. створюється особлива комісія. «Нові початки», що вводяться в державне і громадське життя країни, уже змінювали становище віруючих різних конфесій, релігій і релігійних суспільств: одні втрачали колишню економічну могутність, становище що першенствує і привілеї, інші здобували «волі і права». Але усі вони з пильною увагою стежили за діями радянського уряду, очікуючи його подальших кроків, що торкалися сфери їх інтересів. Багато в чому характер нових державно-церковних відносин, що формуються, залежав від того, як складуться відносини між радянською державою і колишньою державною церквою - Російської православної.²⁶

2 грудня 1917 р. на засіданні Помісного собору був прийнятий спеціальний акт - «Про правове становище Російської православної церкви». Він став одним з основних підсумків першої сесії Помісного собору, що засідав у Москві ще із серпня. Хоча в центрі уваги собору були питання власне «церковного відновлення», але в міру загострення ситуації в країні його діяльність здобувала усе більш політизованого характеру. З літа й особливо восени 1917 р. на сторінках церковної преси, у проповідях духівництва наростає хвиля «викриття» і «спростування» соціалізму; більшовиків обвинувачують у «шкідництві», «зрадництві Батьківщини» і т.п.²⁷

Приступаючи до обговорення законопроекту «Про правове становище Російської православної церкви», члени Собору виходили з припущення, що «нинішні влади» не протримаються більш одного-двох місяців. А тому пропонували зберегти «головне становище» православної церкви серед інших релігійних об'єднань; оголосити церковний календар державним, а церковні свята вихідними днями; установити порядок, при якому «глава держави», міністри освіти і сповідання повинні бути в обов'язковому порядку православного сповідання; запровадити у всіх навчальних закладах викладання закону божого; відчисляти щорічно на нестатки православної церкви кошти з державного бюджету. Іншими словами, орієнтир був на збереження «союзницьких відносин» православної церкви з державою і її «особливого» становища в суспільстві, на розширення, насамперед для неї, «волі дій».

31 грудня есерівська газета «Справа народу» повідомляє про намір уряду найближчим часом розглянути проект декрету про відділення церкви від держави, і тут же викладається його зміст: релігія оголошується «приватною справою громадянина», визнається право кожного сповідати або не сповідати релігію, забороняється яке-небудь обмеження «волі совісті», не допускаються церковні обряди і викладання «релігійних предметів» у державних установах і навчальних закладах, «церковні і релігійні суспільства» позбавлялися прав володіння власністю і прав юридичної особи, а майно їх надходить у власність держави», як майно приходів, так і церковні будинки передавалися у відання «волосних, земських і міських самоуправлінь», скасовувалися і релігійні клятви і присяги, а «духовні особи» відсторонялися від записів актів цивільного стану.²⁸

Цілком або у викладі проект декрету опублікувала і церковна преса. Таким чином, віруючі і невіруючі, релігійні організації одержали уявлення про спрямованість державної «церковної політики» і можливість висловити свою думку про неї.

Серед ієрархії і духівництва православної церкви превалювало негативне відношення до проекту, що розглядався як акт, що узаконює «гоніння» на релігію і церкву, як «погроза» усякому вільному волевиявленню в питаннях релігії. Саме тому перше ж засідання другої сесії Помісного собору, що відкрилася 20 січня 1918 р., було присвячено виробленню заходів «протиборства» діям влади і захисту «церкви Божої». Тоді ж було оголошено на Соборі і патріарше послання до духівництва і віруючим. У ньому через біблійні алегорії мову проглядає відвертий заклик до невизнання і непокорі радянській владі, відкиданню всіх її актів, що стосується церкви. Тихон анафемствував (проклинав) і владу, і тих, хто проводив і виконував її постанови або хоча б співчував їй. І на Соборі і поза ним послання було сприйнято як антибільшовицьке, антиурядове.²⁹

Звістка про патріаршу анафему «ворогів церкви і держави» повідомляється віруючим через посланників Собору. Вони зачитували його в храмах, тлумачили зміст алегорій, призивали до згуртування «воєдино» заради підтримки патріарха і захисту церкви. До вечора про послання Тихона стало відомо в Петрограді. Ближче до ночі скликається засідання Раднаркому. На ньому нарком юстиції І.3. Штейнберг (лівий есер) і завідувач відділом Наркомюста М. Рейснер представили проект декрету «Про волю совісті, церковних і релігійних товариствах». З урахуванням ряду ленінських виправлень і доповнень декрет приймається, а ранком, 21 січня, текст його публікується в газетах «Правда» і «Известия».³⁰

Прийнятий декрет підтверджував вірність принциповим становищам «церковної політики» Радянської держави, проведеної з Жовтня 1917 р., і разом з тим він ставав «інструментом», за допомогою якого суспільство «очищалося» від феодально-буржуазних обмежень, які ще зберігалися, волі совісті, коли, за словами В. И. Леніна, «церква була у фортечній залежності від держави, а російські громадяни були у фортечній залежності у державній церкві, коли існували і застосовувалися середньовічні, інквізиторські закони, переслідування за віру або за невір'я, що насилували совість людини...».

Декрет скасовував усяку дискримінацію громадян у зв'язку з їхнім відношенням до релігії, проголошував світськість держави і школи; усував розподіл релігійних організацій на «пануючі», «терпимі» і «гнані» — усі вони ставали рівноправними «приватними товариствами», що утворяться на добровільних початках і утримуються за рахунок віруючих; створював правові, організаційні і матеріальні умови, коли кожен громадянин міг вільно визначити своє відношення до релігії і робити згідно своїх переконань. Можна сказати, що в січні 1918 р. Росія встала урівень з найбільш передовими буржуазними державами того часу, що у своїх конституційних актах закріплювали принцип волі совісті. Але не тільки. Вона зробила ще один і дуже принциповий крок уперед, гарантуючи не тільки право на віру, але і право не мати релігійних переконань, бути атеїстом.

Звертаючи сьогодні до осмислення декрету як частини ленінської спадщини, варто враховувати конкретно-історичні умови, у яких він був прийнятий. В. И. Ленін вважав, що необхідність декретів цього періоду викликалася потребою намітити шляхи соціалістичного будівництва, причому він допускав, що щось у них може виявитися нездійсненним, помилковим, не витримає іспиту часом. Відповідно декрет про відділення церкви від держави не ставив задачі розв'язати всі проблеми, зв'язані з правовим становищем релігійних організацій у соціалістичному суспільстві. І це розуміли, і про це говорили ті державні діячі, що мали безпосереднє відношення до реалізації декрету в життя, і в ті роки ніхто не помишляв про його «непогрішність» і «непорушність».

Конкретно-історична обстановка визначала необхідність уведення деяких тимчасових обмежень у діяльності релігійних об'єднань. Це в першу чергу відноситься до питання про церковну власність і надання релігійним суспільствам прав юридичної особи. Однак наступні події в країні відсунули надовго процес демократизації норм і становищ декрету, «зняття» його жорстко обмежувального характеру.

І послання патріарха Тихона, і декрет «Про волю совісті, церковних і релігійних товариствах» відразу ж виявилися в центрі уваги Помісного собору.

У постанові Собору декрет був розцінений як «злісний замах на весь лад життя православної церкви й акт відкритого проти неї гоніння». Під страхом відлучення від церкви заборонялося віруючим яку-небудь участь у проведенні цього декрету в життя. У звернені ж до «православного народу» віруючі призивалися об'єднуватися навколо храмів, «становити» союзи для захисту «заповітних святинь», і якщо прийдеться, то і «кров свою пролити й удостоїтися вінця мученицького, чим допустити віру православну ворогам на наругу».³¹

Послання патріарха, постанова і звернення Собору широко поширювалися по країні. У січні — квітні 1918 р. по Росії прокотилася хвиля опору спробам увести декрет у життя. Організовувалися масові хрещені ходи і богослужіння на площах і в громадських місцях у підтримку церкви. Подекуди відбувалися акти насильства у відношенні представників органів влади. На адресу уряду направлялися колективні петиції з вимогою відмовитися від відділення церкви від держави і школи від церкви, з погрозами «народного опору» при його реалізації. У березні 1918 р. делегація Помісного собору відвідала Раднарком і від імені «ста мільйонів російського населення» зажадала, по суті в ультимативній формі, скасування декрету й інших розпоряджень, що стосується діяльності релігійних товариств. Російська православна церква демонструвала політичну непокору і відмовлялася виконувати вимоги держави. Ситуація погіршувалася і тим, що церква зайняла відверто негативну позицію не тільки у відношенні «церковної політики» держави, але й у відношенні всієї її внутрішньої і зовнішньої політики.³²

І все-таки події зими — весни 1918 р. були у певній мірі несподіваними для більшовиків, що розраховували на швидке і відносно безболісне введення декрету. Заставою тому були впевненість у повній дискредитації «політичного обличчя» духівництва й органів церковного управління, ріст антиклерикальних настроїв у масах, у тому числі й у селі, у часи правління Тимчасового уряду і широка підтримка нею вимог РСДРП (б) (російської соціал-демократичної партії) провести рішуче відділення церкви від держави і школи від церкви.

Але провести в життя декрет, що називається, з ходу виявилося неможливим. До політичної протидії органів церковного управління і керівників релігійних організацій приєднувалося прикровенне, а де і відверте невдоволення з боку багатомільйонного селянства. Якщо воно в цілому підтримувало міри експропріації церковно-монастирської власності, проголошення рівності громадян поза залежністю від їх відношення до релігії, розірвання «союзу» церкви і держави, то у відношенні запровадження цивільної метрикації, позбавлення приходу власності, усунення в школи Закону Божого і деяких інших подібних заходів його позиція була не настільки однозначною. І було би спрощенням стверджувати, що на сторону церковного керівництва встали лише представники «скинутих класів» так окремі «віруючі-фанатики». Селянство виступило проти, як йому здавалося, «обмирщення» свого традиційного укладу життя, проти ламання «непорушних», у тому числі й у силу «освячення» їхніми православними канонами і догматами, підвалин «життя по вірі» у російському селі.³³

Заважало проведенню декрету і відсутність на місцях підготовлених працівників і спеціальних державних органів, що займалися «церковною політикою», непослідовність місцевої влади, «ухили» убік «революційного натиску»; неясності і суперечливість деяких норм декрету; різне їхнє розуміння і навіть тривіальне незнання.

Життя наполегливо вимагало освіти спеціального органу державного управління, який би взяв на себе проведення в життя декрету. Спочатку ним стала Міжвідомча комісія, утворена при Наркомюсті з представників комісаріатів: внутрішніх справ, освіти, піклування й ін. Для участі в її роботі запрошені були представники православної, старообрядницької, римсько-католицької, греко-католицької й іншої церков. Однак швидко з'ясувалося, що в такому вигляді комісія не може бути дієздатною, оперативно відгукуватися на нестатки дня, залишалося неясним питання про її статус і повноваження, місце в системі центральних органів.

8 травня 1918 р. за пропозицією Наркомюста Раднарком розпускає Міжвідомчу комісію і доручає проведення в життя декрету «особливому відділу Наркомюста». Цей відділ одержав порядковий номер VIII (з 1922 р.—V), за ним закріпилося найменування «ліквідаційний». Планувалося при відділі зберегти консультативну комісію з представників релігійних організацій. На чолі відділу встав член колегії НКЮ П.А. Красиков.³⁴

Знову створений VIII відділ відразу ж активно включився в діяльність по проведенню в життя декрету про відділення церкви від держави. Його співробітники виїжджають на місця, виступають на численних мітингах і зборах, зустрічаються з духівництвом і віруючими, розбирають скарги і конфліктні ситуації, ведуть велике переписування з провінцією. Формуються і місцеві органи відділу - при губісполкомах (у губерніях) утворюються відділи або підвідділи по проведенню в життя декрету про відділення церкви від держави, а в деяких губерніях - комісаріати з церковних справ. Роз'яснення і указівки відділу аж до вересня 1918 р. були єдиними правовими документами, що регламентують порядок вирішення практичних питань.³⁵

В Конституції РСФСР, стаття про волю совісті була в наступній редакції: