61212 (762828), страница 5

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 5)

Хоч і школи множились і все ж у 1897 році в Умані було 63,1 % дорослого населення неписьменних. А в селах майже всі були неписьменні та малописьменні. В кінці ХІХ століття на всю Уманщину, тобто майже на 300 тисяч душ, було близько 700 школярів. Навчання скрізь велось російською мовою, а в єврейських школах – і єврейською.

Важливим історичним моментом є розвиток хасидизму. Більшість населення в цей період складали євреї. Єврейська громада мала у місті синагоги, громадську школу (Талмуд-Тору), школи грамоти (хедери), приватне чоловіче та два жіночих училища, безліч крамничок і бібліотеку. На початку ХХ століття їх кількість зросла, з’явилися також єврейські лікувальні заклади. Тому і не дивно, що місто стало осередком поширення хасидизму. У 1810 році на старому єврейському цвинтарі було поховано рабі Нахмана (1772-1810) із Брацлава (Бреслава), більш відомого як цадик Нахман. Правнук рабина Ізраїля бан Еліезера (1700-1760), відомий також під іменем Баал Шем Тов (Власник Доброго Імені), був одним із фундаторів хасидського руху. Хасидизм (хасид - благочестивий) – це містичний релігійний напрям іудейського віросповідання, започаткований у 30-х роках XVIII століття на Поділлі у середовищі єврейської бідноти. Благочестивий Нахман, місце якого так і не посів жоден з наступників, заповідав відвідувати його могилу на єврейський Новий рік (Рош ха-Шан). До нього, великого хохема (мудреця) приїздили євреї за порадою. Сутність хасидизму полягає у тому, що вся земля наповнена Богом, а тому весь світ є втіленням Божества. Відповідно вчинки і слова людини мають значний вплив на дійсність. Найбільше на небо діє молитва, яка є звільненням людини від матеріальних кайданів і сприяє злиттю з Богом. Роль найважливішого посередника у цьому процесі відіграє цадик, який рятує душі євреїв на Землі. Цадик був не просто нащадком Баал Шев Това (це звання було спадковим), він був духовним суддею і наставником єврейської громади.

Умань у 1900 році.

Населення_______ 29895 чол.

Чоловіків_______ 14694

Жінок__________ 15201

Православних____ 7235

Капимів___________ 5

Католиків_______ 1028

Розкольників______ 10

Лютеран___________ 39

Євреїв__________21560

Магометан________ 18

Місто володіє 1487 десятинами 1427 сажнями землі. Із них 76д. 2390 саж. - під шляхами., 4д. 1900 саж., - під ріками, озерами і ставками., 14д. 899 саж., - під чагарниками та заростями., 819д. 1567 саж., - під вигонами, випасами, площами.

Місто займає простір в 15 кв. верст.

В місті числиться:будинків - 2737, із них кам’яних - 279, дерев’яних - 2458, не житлових - 1106.

Учбові заклади: Чоловіча гімназія, училище землеробства та садівництва, духовне училище, міські двохкласні чоловіче і жіноче училища, пансіон Левицької. 4 церковно-приходських школи 4 єврейських приватних училища.

2 соборні церкви2 приходські церкви1 римсько-католицький костел13 єврейських молитовних будинків3 єврейські синагоги.

Театрів - 1, бібліотеки для читання - 7, клубів - 2,лікарень: 1 міська і 1 приватна.

Богадільня - 1 Готелів - 6 Трактирів - 2Винних погребів – 7 Постоялих дворів - 20Ресторанів - 2 Пивних лавок – 5.

1. Уманщина за трьох революцій

На початку ХХ століття в Уманському повіті жило понад 300 тис. душ, більше 80 % становило селянство. Господарювали селяни в селах, містечках і в передмістях, здебільшого неграмотні, малограмотні і далекі від політики. Тільки окремі хлопці і дівчата переходили з села в місто – служити панам або здобувати освіту. В Умані жили переважно євреї (майже 75 %), росіяни і поляки. Євреї займались кустарними виробництвами, створювали все нові й нові «заведения».

Працювали тоді в Умані і великі виробництва: на чавунному заводі було до 90 робітників, на гільзовій фабриці – 50, на тютюновій – 30 і т. д. Працювати робітникам доводилось по 12-18 годин на добу, а заробляли по 2-4 крб. на місяць. Народжувався пролетаріат. Звичайно, розвиток промисловості на Уманщині не можна геть і порівнювати з тим, що відбувалось тоді на Донбасі та інших промислових регіонах. Але політичні ідеї доходили і сюди.

Політику царя-батюшки в Умані проводили здебільшого російські чиновники, які ратували за «единую неделимую» і вважали, що ніякої української мови і української нації «нет, не было и быть не может». Більшість євреїв не схвалювали політику шовіністів, були інтернаціоналістами. Поляки тримались окремо, організовували групи жіноцтва, гарцерів, скаутів, культурно освітні школи. Інтереси польських, російських, єврейських інтелігентів не співпадали. А української інтелігенції тоді майже не було. Вона тільки зароджувалась, зокрема і в уманських навчальних закладах.

В 1902 році в Умані організовано групу РСДРП. В 1903 році створено друкарню для передруку газети «Искра». Розгорнули діяльність представники й інших політичних партій. В березні 1905 року застрайкували робітники, в жовтні стало настільки неспокійно, що в Умані оголосили військовий стан. На перехрестях вулиць поставили солдатів з кулеметами. В училищі землеробства і садівництва припинили заняття, виключили з нього 70 активніших учнів. А дехто закликав і селян іти до міста і бити євреїв і поляків. В 1906 році уже весь Уманський повіт був у воєнному стані. А включав наш повіт тоді 18 волостей.

Революція 1905-1907 років зазнала поразки. Але слід залишила великий. Стара імперія хоч встояла на ногах, але чи надовго? В 1910 році в Умані працювало 3 гімназії, 5 середніх училищ (два комерційні, землеробства і садівництва, будівельно-технічне, духовне). В них навчалось близько 2,3 тисячі душ, переважно юнаків. Діяли також 8 початкових шкіл на 700 дітей і 3 вищих початкових на 474 учні. Розвивалась освіта і в селах: станом на 1913 рік «в Уманском уезде, за исключением города Умани, в настоящее время числится детей школьного возраста (то есть 8,9,10,11 лет) 34 827 человек, из которых в настоящее время обучается в школах 15 822. Остальное количество детей (19 005), то есть 50,4 % общего числа остаётся за бортом школы» [12]. Хоча фактично школу відвідували не всі записані. Дівчатка здебільшого ходили тільки у першу групу і то тільки взимку, коли дома роботи було менше. Навчання в усіх школах велось тільки російською мовою. В 1913 році від училищ вимагалось, щоб всі книги, які написано на «малорусском наречии» були вилучені із використання та відіслані в Управу, незалежно від їх змісту. В доданому до наказу списку книжок крім творів Грінченка, Нечуя-Левицького, Котляревського, Глібова, Тобілевича, Коцюбинського, перераховувались також брошури: «Розмова про сільське господарство», «Як вибирати коня», «Про городину» та інші. Не дозволялось українським людям читати українські тексти. Але такі дії викликали ще більшу протидії. Українська нація, яка досі майже вся була в селах далеко від освіти і політики, поволі пробуджувалась, вчилась читати і писати, проникала в училища, в міста.

Важким тягарем лягла на плечі уманчан перша світова війна. Німеччина оголосила війну Росії 19 червня 1914 року. Від цього дня почались лихоліття. Багато чоловіків мобілізовано і відправлено на фронти, значно погіршилось економічне становище, різко підвищились ціни. Незадоволення людей зростало з кожним днем. Наближалась революція.

У липні 1917 року, через декілька днів після Києва, в Умані на площі перед військовим собором і школою-гімназією було виголошено текст Першого Універсалу Української Центральної Ради. Його після молитви зачитала Надія Суровцова. У лютому 1918 року в місті вперше було встановлено радянську владу, але вже у березні до міста увійшли німецькі війська. Кайзерівська армія надавала допомогу Центральній Раді за Брестськими домовленостями. Описувати той період складно: безлад, злочинність, анархія, громадянська війна. У 1918-1919 роках Умань переходила з одних рук до інших не менше 15 разів. В навколишніх селах – ще частіше, бо в них часто заходили різні банди, які не визнавали ніякої влади. Нерідко в ті неспокійні дні і брат проти брата виступав, , і син проти батька, Така вона – громадянська війна. Сотні тисяч дітей зробила сиротами, безпритульними. Особливо жорстокою вона була на Уманщині. Не випадково тоді зачастили сюди найвищі воєначальники і політичні діячі: М.В. Фрунзе, Г.І. Котовський, Я.В. Гамарник, Й.Е. Якір, М.І. Калінін, В.П. Затонський, Г.І. Петровський, С.В. Косіор, П.П. Постишев та багато інших. Остаточно радянська влада в Умані була встановлена у січні 1920 року.

Після закінчення громадянської війни місто розвивалось як промисловий центр великого сільськогосподарського району. Будуються нові промислові підприємства: будівельних матеріалів, легкої, харчової, текстильної промисловості. Відкриваються нові учбові та лікувальні заклади. Проведені значні роботи по благоустрою міста. З січня 1920 року по січень 1923 року Умань була повітовим містом Київської губернії, а з січня 1923 року по жовтень 1930 року в зв’язку з адміністративною реформою – окружним центром Уманського округу. До складу округу входило 17 адміністративних районів. З жовтня 1930 року Умань стала районним центром, спочатку Вінницької, а частина історико-географічної Уманщини (Бабанський, Тальнівський райони) входили до складу Київської області. Умань тільки у 1932 р. ввійшла до складу Київської області УСРР.

1. Сталінщина та Друга світова

Після кількох років громадянської війни Уманщина, як весь Радянський Союз, опинилась «в імлі». Очікуваної всесвітньої пролетарської революції не сталось. Від соціалізму країна ще більше віддалилась, ніж була до революції. Заводи зупинились, села захиріли. Наближався голод. І тоді була запропонована нова економічна політика – неп. Одержавши трохи волі люди оклигали, наїлись, почали працювати, господарювати. Але Леніна скоро не стало і за кермо взявся Сталін. Метою Сталіна було – встановлення диктатури пролетаріату у всіх країнах, а ще простіше – завоювання всього світу. Досягнення такої мети можна здійснити тільки методами і засобами, якими користувався Сталін. Він ще за 15 років до другої світової війни розумів, що вона неминуча. А щоб вистояти в тій війні треба мати гармати, танки, літаки, кораблі, снаряди, бомби, а для цього потрібні сталь, алюміній, мідь. Щоб мати все це в достатніх кількостях, потрібно збудувати десятки нових доменних печей, мартенів, бесемерів, машинобудівних заводів тощо. Потрібна індустріалізація країни. Для її здійснення потрібні десятки тисяч робочих рук. Вони є тільки в селян, бо країна аграрна. А як відірвати селян від землі і послати копати шахти чи будувати заводи там, де ще й людська нога не ступала? Великими грішми? Їх немає держава. Залишається одне – сила. Тільки силою можна розв’язати і іншу болючу задачу. Селяни – елемент ненадійний: захочуть і не дадуть хліб державі. За таких умов не набудуєш і не повоюєш. То ж треба зробити так, щоб не держава просила в селян, а навпаки – щоб селяни просили в держави. Отже потрібно починати з села. Потрібен великий перелом.

Переважна більшість селян Уманщини не хотіла колективізації. Найбідніші, звичайно, стояли за СОЗ, а заможнішим та спільна обробка землі боліла, як болячка. Працьовитіші і вмілі не хотіли впрягатись в одну упряжку з ледачкуватими, п’яницями і невмілими. Перші сози на Уманщині організовувались в 1927 році. Але вони не витримували конкуренції навіть з середняцькими господарствами. Так було скрізь. Тому в Кремлі вирішили позбутись одноосібних господарств, щоб колективні не мали конкуренції. Запропонували знищити куркульство. На Уманщині загонити людей в колгоспи почали в 1930 році. Трохи раніше організовувалось розкуркулення і масові репресії селян. В созі селяни не мали ні своєї землі, ні коней, ні інвентаря. Якщо колгоспник на своєму полі зрізав кілька колосків, його за це жорстоко судили, як за крадіжку державної власності.

Найважчими видався 1933 рік. Той голод штучний був спеціально організований для зламу та покори українського селянства. На даний час данні про кількість загиблих від голоду різняться – від 4 млн. до 10 млн. селян, але скільки б людей не загинуло то є страшною трагедією для всієї України.

Наслідки Голодомору ми відчуваємо і зараз: криміналізація суспільства, втрата моральних нормами, що створювались тисячоліттями, байдужість до лиха інших людей, поява «слухняної, покірної, невимогливої» нації.

В передвоєнні роки селяни жили дуже бідно, але були задоволені бо з кожним роком їх життя поліпшувалось. Хоча, зрозуміло, порівняння проводилось не з нормальним людським життям, а з тим, що було у 1933 році.

Сама Умань в передвоєнні роки майже не змінилась. Нічого не будувалось, окрім військового аеродрому. Все було спрямовано на підготовку до війни. Сталін знав, що основна війна буде з Німеччиною. Готувались до тієї війни, як тільки могли: для неї здійснювали індустріалізацію, запроваджували наджорстку дисципліну. А ще створювали відповідний настрій, майже щодня співали «Если завтра война».

Розпочалась війна. Гітлер розпочав бліц-кріг – блискавичну війну. Але в Кремлі розуміли, що встрявати в блискавичну війну ризиковано, тож нав’язали напасникам свою стратегію – затяжну війну. Величезної кількості людських життів коштувала та стратегія але в результаті бліц-кріг провалився. Особливо видно це стало взимку, коли в німецьких вояків навіть на Уманщині відмерзали вуха. Бо морози настали 30-градусні, а німецькі солдати навіть шапок не мали, ходили в пілотках.

Німецькі армії не йшли широким фронтом, а вбивали клини, оточували радянські армії, брали їх в «котли». Недалеко від Умані під селом Підвисоке німцям вдалось зробити найбільший на всій правобережній Україні «котел». В ньому опинились: 20 дивізій 6-тої і 12-тої армій, в тому числі генерали-лейтенант І.М. Музиченко, генерал-майор П.Г. Понєдєлін, командир 49-го стрілкового корпусу С.Я. Огурцов, командир 8-го стрілкового корпусу М.Г. Снєгов, Я.І. Тонконогов, В.І. Чистяков. Опинилась в оточені і прославлена 99-та Червонопрапорна стрілецька дивізія. Гітлеровці повідомляли, що в районі Умані вони взяли в полон 103 тис. радянських бійців, 317 танків, 858 гармат. Про число вбитих можна тільки здогадуватись; очевидці розповідали, що вода в р. Синюсі у ті дні стала рудою від крові.

В кар’єрі Уманського цегельного заводу окупанти влаштували концтабір «Уманську яму» (додаток 1), де розмістили, за даними німецького командування, 14 августа 1941 року знаходилось близько 50 тыс. російських військовополонених. Російський поет Є. Долматовський, який пройшов страхіття німецького полону, у своїй книзі «Зелена брама» розповів про уманський табір. Під пекучим сонцем, або під дощовою зливою постійно знаходилися близько 80 тис. військовополонених. Для того, щоб врятуватися від дощу, полонені будували собі «помешкання» у глиняних стінах кар’єру. Ці нори, по іншому їх важко назвати, часто обвалювалися, і це призводило до загибелі людей. У таборі постійно відчувалася нестача води та їжі.

Характеристики

Список файлов статьи