58536 (762790), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Одним із напрямів щодо реалізації цього плану стало формування регулярного військового українського відділу, до якого спрямовували військово підготовлених членів ОУН(б) і колишніх вояків Карпатської Січі. Формування цього підрозділу відбувалося за допомогою німецьких старшин. Так виник новий український легіон, що складався з батальйонів "Нахтігаль" і "Роланд", які спільно з німецькими військами взяли участь в поході на СРСР. Українці називали ці батальйони "Дружинами українських націоналістів" (ДУН) [52, с.13-14].
30 червня 1941 р. представники ОУН (б) разом із німецькими військами та батальйоном "Нахтігаль" увійшли до Львова й не очікуючи на підтримку ОУН(м), а, можливо, намагаючись їх випередити, без узгодження з німецьким командуванням вирішили проголосили у Львові "Акт відновлення Української держави" [53, с.76].
З цією метою ОУН (б) скликала представників міста, передовсім інтелігенцію, на "законодавчі збори західноукраїнських земель", де Ярослав Стецько за дорученням Степана Бандери зачитав текст "Акту відновлення Української держави". Документ закликав населення "не складати зброї доти, доки на всіх українських землях не буде створена суверенна українська влада" [54, с.36]. Національні збори уповноважили Я. Стецька створити "Управління для організування Української влади й державного життя на звільнених від більшовиків теренах", до якого увійшли: "Ярослав Стецько - прем'єр, Всеволод Петрів - військові справи, Володимир Стахів - ресорт Заграничних справ, Микола Лебедь - безпека, д-р Володимир Горбовий - тимчасовий голова Українського державного правління на виїмковий час та ін." [55, с.13]. Покликаний до життя уряд - Українське державне правління - звернувся до Німеччини "як рівноправний суб'єкт міждержавних відносин" [56, с.56].
"Акт відновлення української держави" сколихнув не лише галичан, але й всіх українців, став важливою віхою в державотворчому процесі української нації [57, с.V-ХLІV]. Адже, як зазначає професор Ю. Ю. Сливка, "Це був, по суті, перший вияв готовності українства засвідчити, що Україна не може бути тільки об'єктом, а прагне відіграти роль суб'єкта міжнародної політики" [58, с.22]. Однак на його проголошення вкрай негативно відреагували в Німеччині. Уже на початку липня 1941 р. фашисти розпочали масові арешти діячів українського незалежницького руху. 5 липня 1941 р. в Кракові гестапо заарештувало С. Бандеру і в той же день запропонувало українському державному правлінню та лідерам ОУН відкликати "Акт відновлення Української Держави", а після відмови це зробити в Україну, за особистим наказом Гіммлера, було введено спеціальну каральну групу "СС" для "наведення порядку" [59, с.10], й Галичину приєднали до окупованих польських земель, так званого Генерального губернаторства [60, с.26], де проживало майже 4,5 мільйона українців [61, с.4]
Репресії проти ОУН (б) постійно посилювалися: 25 листопада 1941 р. німецька влада видала наказ про арешти бандерівців і їх таємні страти без суду. Лише за причетність до ОУН (б) або за самостійницькі погляди людей знищували. Так, після тривалих допитів і катувань було страчено керівника ОУН (б) Житомирського району, розстріляно деяких активних учасників похідних груп ОУН (б) тощо [62, с.194].
Стало очевидним, що у Другій світовій війні українська справа опинилася в дуже важкому становищі. Всі українські землі окупували два ворожі українському народові імперіалістичні режими, а "війна між ними точилася по суті за Україну, за її багатства, за її людські та природні ресурси. Кінцева мета того гігантського протиборства була ясна: "німці прагнули перетворити Україну в колонію так званої вищої німецької раси, а Москва хотіла назавжди забезпечити за собою панування над українською провінцією" [63, с.54].
Цим ще раз було підтверджено, що ніколи жоден народ не дістав незалежності від рук загарбників.
Однак і на цей раз українська державотворча ідея не була знищена. Так, восени 1941 р. у Києві представники ОУН (б), "не питаючи дозволу німців, розвісили по місту великі заклики українською мовою, у яких було сказано, що велика визвольна ідея не вмерла в серці волелюбного українського народу. Боротьбу … проводить тепер Організація Українських Націоналістів, яку очолює Степан Бандера" [64, с.95]
Зрозумівши, що Німеччина не вбачає в Україні союзника, а лише свою майбутню колонію, ОУН знову переходить у підпілля і обирає нові форми боротьби. Однак щодо масових збройних акцій, то провід ОУН і надалі дотримується вичікувальної позиції, яка мала з’ясуватися в ході боротьби між двома агресорами - німецьким і більшовицьким - про що, зокрема, було задекларовано і в рішеннях Другої конференції ОУН, яка відбувалася у квітні 1942 р. Тим не менше було підтримано рішення Першої конференції ОУН про те, що в очікуванні масової збройної боротьби треба проводити збір та складання зброї, організовувати вишкіл нових провідних кадрів для визвольної боротьби. Для здійснення цих завдань у військовій галузі військова референтура проводу ОУН утворила окремий Краєвий Військовий штаб під керівництвом пор. Дмитра Грицая-Перебийноса [65, с.26].
Однак у низових структурах усе частіше лунали вимоги переходу до збройного спротиву окупантам. Зрештою, в окремих регіонах України почали самочинно організовуватися озброєні загони, які діяли самі по собі і в різних формах. Так, на північно-західних українських землях із метою оборони від грабіжницьких нападів німецьких військ, польської поліції і радянських партизан була розгорнута мережа самооборонних кущових відділів від роя до чоти на село, які почали вести розгорнуту боротьбу проти окупантів, ліквідовували жандармів і поліцаїв, вряди-годи нападали й на каральні німецькі загони [66, с.11]. Окрім того, виникало й чимало різних за чисельністю озброєних формувань, а це призвело до того, що на початках цієї боротьби в таборі українських національно-визвольних сил панували хаос і отаманщина. Чисельні партизанські загони об'єднувалися, розпадалися, ворогували між собою, вели переговори, підписували декларації і меморандуми. Треба було покінчити з такою ситуацією і об'єднати усі партизанські загони в єдину армію. Здійснити це могла лише така організаційно могутня, авторитетна сила, як ОУН (б).
До того ж, члени ОУН розуміли потребу створення власних збройних сил і виходили при цьому з вчення М. Грушевського, який твердив, що "демократична держава повинна мати демократичну армію, а громадянству такої держави необхідно дбати про те, щоб її склад завжди був готовий навіть віддати своє життя в ім'я сповнення найвищого громадянського обов'язку - захисту своєї Вітчизни" [67, с.173-174].
Очевидно саме виходячи з того, у вересні 1942 р. провід ОУН (б) під керівництвом Миколи Лебедя (Максима Рубана) розпочав створювати мобільні збройні відділи розмірами сотень для постійної допомоги місцевим сільським боївкам (СКВ). Першу таку сотню зорганізував військовий референт Крайового проводу ОУН Сергій Качинський - "Остап" у жовтні 1942 р. у Дивинському лісі на Берестейщині. У листопаді цього ж року другу сотню організував поблизу Луцька пор. Іван Перегійняк, а згодом виникли й інші сотні УПА [68, с.15]. Окрім того, ще з 1941 р. на Волині і Поліссі існували збройні відділи під командуванням отамана Тараса Бульби-Боровця, які отримали назву "Поліська Січ". Загони цієї Січі проводили воєнні операції проти німців, однак, з лютого 1942 р. змушені були перейти в підпілля, хоча й там не припинили чинити збройного опору окупантам і водночас розширювали як терени своєї діяльності, так і самі зростали чисельно [69, с.75].
Зрештою, ОУН поширила свою діяльність на всю окуповану територію України [70, с.6]. Так, із березня 1942 р. у Дніпропетровську базувався потужний Південнокрайовий провід ОУН, який поширював свій вплив на Запорізьку, Дніпропетровську, Харківську, Херсонську і Миколаївську області, на Донбас, Крим і Кубань. Його активісти старанно працювали з кадрами, тримали під контролем їхню розстановку, намагались робити все, щоб представники ОУН працювали у найвпливовіших органах влади тощо. Коли ж до міста підходила Червона армія, з Центрального Проводу дніпропетровським оунівцям надійшла директива вливатись в УПА або залишатись у підпіллі й протидіяти Радам. Тоді ж в області почали створюватись склади боєприпасів - на той випадок, що оунівцям довелося б вступити у відкриту сутичку з представниками неприйнятої націоналістами московсько-радянської системи [71]. Тому можна стверджувати, що з перших днів свого зародження УПА мала не регіональний, а всеукраїнський характер, що випливало з політичної програми ОУН - боротьби за відновлення Самостійної Соборної Української Держави. І ця мета поєднала в рядах УПА, окрім членів ОУН, вояків УНР, бійців і командирів Червоної армії, які виривалися з німецького полону, представників різних національностей більшовицької імперії: 20 % повстанців УПА становили росіяни, білоруси, узбеки, грузини, вірмени, азербайджанці та ін. [72, с.177].
Щодо соціально-класової приналежності учасників УПА, то про це, наприклад, свідчать матеріали судових процесів, які відбувалися в Станіславській області над 416 учасниками ОУН і УПА: 28 з них були вихідці з сімей куркулів, 150 осіб - із середняків, біля 30 - бідняки [73, с.87]
Тому саме з організації першого загону, сформованого С. Качинським 14 жовтня 1942 р. у день Покрови Святої Богородиці - покровительки Війська Запорізького - почалася боротьба проти отаманщини і об'єднання усіх партизанських загонів під проводом ОУН (б), а день 14 жовтня визнано згодом днем створення Української Повстанської Армії (УПА).
У грудні 1942 р., після ув'язнення німцями начальника крайового військового штабу Д. Грицая, військовим референтом Проводу ОУН став сотник Роман Шухевич. Незабаром (лютий, 1943 р.) відбулася Третя конференція ОУН, після якої Провід ОУН призначив командиром УПА Полісся і Волині, Крайового провідника ОУН Дмитра Клячківського - Клима Савура, а шефом штабу УПА сот. Василя Сидора - Вишитого - Шелеста. У травні 1943 р. сот. Роман Шухевич замінив Лебедя на посту провідника ОУН і негайно розширив Крайовий Штаб ОУН до розмірів Головного Військового Штабу (ГВШ), який сам і очолив. ГВШ ОУН був зорганізований на такій основі, як і державні військові штаби з відділами пропаганди, розвідки, організаційно-мобілізаційним, політично-виховним [74]. З цього часу організаційно-військова структура УПА вважається завершеною [75, с.24].
Наближення кінця війни створювало на українських землях нову політичну ситуацію. Події на фронті вимагали формування єдиного політичного керівництва збройною боротьбою на фронті і в тилу. За цих умов влітку 1943 р. відбувся Надзвичайний Збір ОУН, який визначив такі програмні вимоги, як право кожного народу на створення своєї держави, рівність усіх громадян України незалежно від національної приналежності, свобода друку, совісті та світогляду. Було також підкреслено, що ОУН бореться проти імперіалізму як СРСР, так і Німеччини й ще раз чітко задекларовано, що мета ОУН - створення Української Самостійної Соборної Держави [76, с.17].
Відповідно до рішень Збору командувач УПА Клим Савур віддав наказ про встановлення Повстанської адміністрації: "Терени України під оглядом адміністративним діляться на 1) села й міста; 2) райони; 3) повіти (округи); 4) області… Органами адміністративної влади є 1) у селі: а) сільська рада; б) сільська управа; 2) місті: а) міська рада; б) міська управа; 3) у районі - районова рада; районова управа; у повіті - а) повітова (окружна) рада; б) обласна управа [77, с.3]
Водночас УПА збільшувала масштаби боротьби як проти більшовиків, так і проти німців. Однак у міру того, як в Україні слабнула міць німецького війська, головний удар спрямовувався проти більшовицьких загарбників, які у 1945 р. у західних областях зосередили сотні загонів НКВС, десятки полків Червоної армії, сотні провокаторів та спецагентів [78, с.614-646]. Гинули повстанці, провідники, але УПА не здавалася. Межевою датою в боротьбі УПА стала загибель головного командира генерала Тараса Чупринки (Романа Шухевича) 5 березня 1950 р. біля Львова, арешт у 1954 р. його наступника Василя Кука ("Коваля"), але повстанці і далі тримали в напрузі окупанта, хоча і їхні сили танули. Тому в червні 1950 р. Конференція Проводу прийняла рішення про децентралізацію, тобто перетворення УПА на невеликі збройні відділи. Ці переорганізовані осередки УПА ще до початку 60-х років чинили опір загарбникам. Звичайно, без всенародної підтримки проти такого гіганта, як СРСР, повстанці стільки часу не вистояли б.
Отже, Л. Шанковський цілком слушно зазначав, що "УПА - це неминуча ланка в історичному ланцюгу подій, закономірний етап у житті українського народу…" [79, с.486]. УПА не була якимось штучним витвором, а виникла з волі народу як єдиноправний власник славних традицій збройної боротьби козацької демократичної республіки, визвольних змагань 1917-1921 рр., на які вона опиралася у своїй боротьбі за Незалежну Соборну Самостійну Українську Державу. Її кадри формувалися на основі ідеології ОУН, із найсвідоміших патріотів-українців та представників інших національностей. Виникла УПА без будь-якої допомоги чи підтримки ззовні, тобто її створив сам український народ для захисту своїх національних і економічних інтересів, тому й підтримували її усі верстви української нації і тому такою вона була міцною.
Література:
1. Регіональні умови формування системи української преси під чужоземним гнітом// Крупський І.В. Нац. - патріотична журналістика України. Друга половина ХІХ - перша чверть ХХ ст.).-Львів: Світ, 1995.- С.7-8
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
