32972 (761886), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Чи може категорія «спір про право» бути критерієм для виключення адміністративної юрисдикції? Ось приклад з життя: місцева рада приймає рішення про надання у власність особі земельної ділянки. Невдовзі виявляється, що є інша особа, яка вважає себе власником частини цієї ділянки. Яким чином діяти такій особі, щоб захистити своє право власності на частину ділянки? Оскаржувати рішення місцевої ради, звертатися з позовом про визнання права власності чи одночасно з обома вимогами? І який суд компетентний розглядати цей спір: адміністративний чи той, що вирішує цивільні справи?

Верховний Суд України віднедавна почав орієнтувати судову практику у тому руслі, що там, де є спір про право, адміністративним судам робити нічого. При цьому Верховний Суд закрив провадження у подібній адміністративній справі щодо оскарження рішення суб’єкта владних повноважень, посилаючись на наявність спору про право [1]. Таким чином, Верховний Суд застосував категорію «спір про право», яка раніше (до 1 вересня 2005 року – дня набрання чинності новими процесуальними кодексами) слугувала для розмежування провадження у справах, що виникають з адміністративних правовідносин (глава 31-А Цивільного процесуального кодексу України), а також позовного провадження. Раніше, якщо у першому провадженні виявлялося, що у справі вбачається наявність спору про право, то скарга залишалася без розгляду і особі роз’яснювалося право звернутися за вирішенням спору в порядку позовного провадження.

На мій погляд, сьогодні використання категорії «спір про право» для розмежування адміністративних і цивільних (господарських) справ є недостатньо обґрунтованим. По-перше, провадження в адміністративних справах стало позовним, а самі адміністративні справи (п. 1 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства) визначаються через категорію «спір». Це раніше вважалося, що справи, що виникають з адміністративних правовідносин, мають безспірний характер. У них навіть не було сторін – позивача і відповідача, а лише скаржник та заінтересовані особи. Уже цього аргументу достатньо, щоб зробити висновок, що наявність спору про право не може бути критерієм для вилучення справи з адміністративної юрисдикції.

По-друге, закриття провадження в адміністративній справі, де предметом оскарження є рішення суб’єкта владних повноважень, на тій підставі, що справу начебто не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, як зробив це Верховний Суд, викликає здивування і нерозуміння, оскільки п. 1 ч. 1 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства прямо відносить такі справи до компетенції адміністративних судів. За суттю, це є відмовою у праві на розгляд справи у тому суді, до компетенції якого її віднесено законом. Фактично, всупереч закону, відбулося значне звуження адміністративної юрисдикції, адже справи щодо оскарження рішень суб’єктів владних повноважень, які у той чи інший спосіб стосуються цивільних прав, складають значну частку у структурі адміністративних справ.

По-третє, позиція Верховного Суду суттєво звужує процесуальні механізми захисту прав особи. Вона позбавляє особу захищати свої цивільні права в адміністративному суді, навіть якщо ці права порушено суб’єктом владних повноважень у публічно-правових відносинах. Цивільне ж судочинство не пристосовано до розгляду справ проти суб’єктів владних повноважень. Там немає спеціальних критеріїв для оцінки рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень, не діє принцип офіційності, немає презумпції вини суб’єкта владних повноважень тощо, тобто відсутні ті процесуальні гарантії захисту порушених прав, які є в адміністративному судочинстві.

У справі про виділення у власність земельної ділянки особа, яка претендує на частину цієї ділянки, на мій погляд, можливі два способи судового захисту. Перший – подати адміністративний позов до адміністративного суду з вимогою скасувати рішення місцевої ради про виділення земельної ділянки. Відповідачем у цій справі буде місцева рада, що ухвалила рішення, а особу, якій виділено земельну ділянку оскарженим рішенням, належить залучити як третю особу, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, оскільки рішення суду може вплинути на її права та інтереси. Предметом судового розгляду буде правомірність діяльності ради при вирішенні цього питання, зокрема, чи взяла вона до уваги всі обставини, з‘ясування яких вимагає закон, тощо. Якщо адміністративний суд встановить, що суб’єкт владних повноважень не допустив порушень при прийнятті такого рішення, то у задоволенні адміністративного позову належить відмовити. У разі ж скасування адміністративним судом рішення місцева рада змушена буде переглянути питання про виділення земельної ділянки і уникнути порушення закону, встановлені судом.

Потрібно мати на увазі, що цей спосіб захисту може бути неефективним тоді, коли орган влади не допустив порушень, – йому було надано всю необхідну інформацію, яка вимагається законом, і на її підставі законно прийнято рішення. Тоді особа може обрати інший варіант: звернутися з цивільним позовом про визнання за нею права власності на відповідну частину земельної ділянки. Відповідачем у цій справі буде особа, якій рішенням місцевої ради було виділено земельну ділянку. Предметом судового розгляду буде спір про право власності між двома рівними за правовим статусом особами. Місцеву раду доцільно залучити третьою особою на стороні відповідача, оскільки у разі задоволення цивільного позову, вона повинна буде привести свої рішення у відповідність до правовідносин, встановлених судом (зокрема скасувати своє рішення і прийняти нове).

Таким чином, у подібних випадках вид юрисдикції – адміністративна чи цивільна (господарська) – визначатимуть характер позовних вимог і те, до кого вони спрямовані. Слід звернути увагу на те, що вимоги до суб’єкта владних повноважень про скасування рішення суб’єкта владних повноважень і вимоги до особи про визнання права власності не можуть бути об’єднані в одній позовній заяві. Якщо це сталося, залежно від того, чи подано позов за правилами адміністративного або цивільного судочинства, суд повинен відмовити у відкритті провадження за вимогами, які не можна розглядати в порядку відповідного судочинства.

Як зазначає Жушман М., аналіз юридичної літератури дає підстави стверджувати, що серед вчених-процесуалістів немає єдиного підходу до визначення юридичної природи спору про право цивільне. Одні автори вважають, що спір про право є категорією матеріально-правовою, інші — процесуальною. Крім цих поглядів на юридичну природу правового спору, є й інші судження, згідно з якими спір про право в одному випадку визначається як явище, яке розвивається, тобто перетворюється з матеріально-правового в процесуальне, в іншому випадку виділяють два самостійних поняття спору про право в процесуальному та матеріально-правовому його розумінні. На думку вченого, спір про право є категорією процесуально-правовою.

Взагалі процесуальна категорія «спір про право» є універсальною категорією, яка притаманна як цивільному, так і господарському, і адміністративному судочинству. Цей висновок грунтується на тому, що об'єктом судового захисту в цивільному судочинстві є суб'єктивне право або охоронюваний законом інтерес. При цьому в позовному провадженні предметом судового захисту є спір про право цивільне, а в провадженні у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин, предметом судової діяльності є спір про право публічне (адміністративне, конституційне тощо). Це дає підстави стверджувати, що спір про право, як процесуальна категорія, в повній мірі може бути застосоване і у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин. І. Жероуліс вважає, що між справами цивільними (господарськими) і справами, які виникають з адміністративно-правових відносин, немає суттєвої різниці. Основним аргументом прирівнювання справ цивільних (господарських) і з адміністративно-правових відносин є їх спірність, і предметом спору в обох видах провадження саме і є спір про право.

Висновки

Підсумовуючи, хотілося б наголосити на основних висновках. По-перше, вирішення проблеми розмежування судових юрисдикцій можливе в процесі напрацювання судової практики, переважно без втручання законодавця. По-друге, при вирішенні питання про належність справи до предмету адміністративної юрисдикції необхідно пам’ятати, що:

1) адміністративні суди можуть надавати захист не лише публічним, а й цивільним правам, якщо їх було порушено суб’єктом владних повноважень у публічно-правових відносинах;

2) категорія «спір про право» не повинна бути підставою для звуження на практиці компетенції адміністративних судів, що визначена Кодексом адміністративного судочинства;

3) договори з фізичними чи юридичними особами щодо розпорядження державним чи комунальним майном, навіть якщо вони укладаються на підставі рішення суб’єкта владних повноважень, за логікою законодавця, не слід вважати адміністративними, а тому спори щодо них сьогодні не належать до юрисдикції адміністративних судів, за винятком спорів щодо оскарження владних рішень, дій чи бездіяльності адміністративного органу, що пов’язані з процесом укладання чи виконання цих договорів. Однак таку позицію, зважаючи на досвід інших європейських держав, з часом може бути переглянуто українським законодавцем.

Список використаних джерел

Література

1. Межі адміністративної юрисдикції: спірні питання / Роман Куйбіда / Юридичний вісник України. – 2007. - №25 (624)

2. К дискуссии о сущности спора о праве Ненашев М.М.

3. Жушман М., Предмет судової діяльності у справах про захист виборчих прав

4. Проблемы разграничения юрисдикции. Как разрешить коллизии между КАС и ХПК Украины / Валерий Николаенко / Юридическая практика №13 (431) от 28/03/06

5. Чи забезпечить вітчизняне адміністративне судочинство верховенство права / Вадим Авер'янов, Дмитро Лук'янець, Юрій Педько / Журнал ВІЧЕ

Законодавство

1. Кодекс Адміністративного судочинства

2. Господарський процесуальний кодекс

Характеристики

Список файлов статьи