185304 (745317), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Самовиховання, оскільки воно залежить від способу життя певної спільноти, системи суспільного виховання і виховання у сім'ї, є відносно самостійним процесом і за певних умов може мати асоціальну спрямованість. Суперечливі впливи соціального макросередовища та різних його елементів, а також мікросередовища та вихователів можуть створювати суперечність між вихованням та самовихованням. Великою мірою це залежить від рівня педагогічної та загальної культури різних суб’єктів виховання, включаючи й саму особистість.
На єдність суспільного виховання і самовиховання можуть впливати світогляд індивіда, слабкість або бездіяльність вольового чинника. Без волі перетворення бажаного у дійсність неможливе. Слабкість волі – от основна або одна з основних причин поразки особистості у самовихованні, що призводить її до внутрішнього розладу. Така неспроможність виявляється у невмінні концентрувати свої зусилля для вироблення й удосконалення у себе фізичних, психічних властивостей, соціальних та моральних характеристик. Крім цього, можлива неспроможність працювати над собою, здійснювати самовиховну діяльність. Цій діяльності, як і будь-який інший, слід навчатися, накопичувати досвід. Отже, нерозвиненість особистості, суперечливість її світогляду, слабкість волі, відсутність досвіду роботи над собою можуть стати причинами нездатності людини до самовиховання, трансформації програми виховання у програму власного розвитку. Важливо, щоб зовнішні впливи на особистість та її внутрішня робота над собою не протистояли, а доповнювали одна одну, щоб самовиховання стимулювалося соціальним середовищем, розвивалося у межах програми виховання. Але така єдність не завжди забезпечується на практиці.
Рівень розвитку самовиховання, самовдосконалення є одним з показників соціально-морального здоров’я суспільства. Аналіз виховної практики дозволяє зробити висновки, що можливість, самовиховний потенціал особистості у її формуванні та розвитку значною мірою ще не використовуються. До того ж, перебільшується впливів зовнішніх чинників у розвитку особистості, що призводить її до соціальної пасивності, морального утриманства, безвідповідального ставлення індивіда до власного розвитку, діяльності та стилю життя.
Отже, завдяки самовихованню розширюється сфера розвитку особистості, її соціалізації (особливо вторинної). Без самовиховання не буває повноцінного розвитку особистості, не можуть сформуватися її самостійність, висока соціальна активність, відповідальність. Аналіз біографій, щоденників, мемуарів, життєписів великих людей (Сократа, М. Лютера, Л.М. Толстого, М. Ганді, А. Швейцера, О.Ю. Шмідта та багатьох інших) свідчить, що у виробленні цілісного світогляду, працьовитості, інтелектуальної, професійної, естетичної, моральної та інших видів культури, у відновленні втраченого здоров’я, звільнення від фізичних та психічних вад виключна роль належала самовихованню. Відомий письменник В. Пікуль у бесіді з кореспондентом акцентував увагу на тому, що він сам виховував свій характер за тяжких, складних часів на «Мартині Ідені» Джека Лондона й що лише невтомна праця душі спроможна викувати особистість.
3. Етикет як морально-естетична культура спілкування
У буденному житті культурною людиною вважають саме добре виховану людину, стриману, з м’якими, приємними манерами поведінки. Спілкування є мірилом (дзеркалом) моральної культури людини. Можна сказати, що культура спілкування, яка, виникаючи під час формування особистості, ніби акумулює головні особистісні риси людини і є безпосереднім зовнішнім проявом моральної культури особистості як певний ступінь засвоєння морального досвіду попередніх поколінь у вигляді знань, умінь, навичок, почуттів, установок. Моральна культура спілкування, зокрема, включає: знання культурних моделей поведінки (загальних зразків, етикетних правил, стратегій) і уміння їх адекватно використовуй вати в кожній конкретній ситуації спілкування. Моральна культура спілкування є різновидом людської діяльності, коли соціально-моральна активність спрямована на вирішення комунікативних протиріч таким чином, щоб перемога все-таки залишалася за принципами гуманізму й соціальної справедливості.
Будь-який людський контакт виникає за умов певного культурного середовища, учасники спілкування займають ті чи інші соціальні позиції. Моделі поведінки, які визначаються загальнокультурними установками і соціальною роллю, утворюють соціокультурну матрицю спілкування. Ця матриця і дає нам готові форми поведінки. Коли учасники спілкування вступають у формалізований контакт у звичайній, часто повторюваній ситуації, їм не доводиться винаходити способи поведінки; вони мають можливість використовувати готові правила етикету і стратегії спілкування, адаптуючи їх для даного випадку (наприклад, використовуючи готові форми привітань, запропонованих культурною традицією, найбільш доречні у даний момент, конкретизуючи звертання називанням імені того, до кого звертаються).
Якщо ж ситуація і правила поведінки учасників не визначені одночасно традицією і правилами соціальної гри, пристосування доводиться виробляти самостійно. Ці пристосування неминуче будуть включати в себе і етикетні моделі, і відпрацьовані стратегії, але як поодинокі моменти цього нового, не стандартизованого пристосування. Можна сказати, що, пристосовуючись, людина виробляє стратегію, придатну для даної конкретної ситуації спілкування. Моральна культура спілкування особи в тому й виявляється, що на основі знань загальних культурних моделей поведінки особистість може виробляти нові зразки поведінки, застосовувані до нестандартної конкретної ситуації, адаптуючи вже відоме й усталене (тривале) до нового, нетипового.
Вироблення і втілення стратегій спілкування передбачає врахування психологічних закономірностей спілкування і цілий ряд умінь. Тут ми лише перерахуємо найважливіші з них: уміння координувати свою поведінку з поведінкою партнера на рівні психофізичної взаємодії (враховується сила голосу, швидкість реакцій тощо), інтелектуальних операцій (врахування кмітливості співбесідника, його тезаурус тощо), уміння давати зворотній зв’язок, не викликаючи захисних реакцій, забезпечувати психологічну підтримку, здійснювати самопрезентацію. Всі ці вміння входять до структури комунікативних здібностей.
Отже, моральна культура спілкування особи являє собою, з одного боку, знання і володіння культурними інструментами спілкування і моральними нормами поведінки, які вироблені в ході суспільно-історичної практики і прийняті в тій соціокультурній групі, до якої належить людина. З іншого боку, це розвинені комунікативні здібності людини, вміння створювати гармонійне спілкування.
Невід’ємною частиною культури морального спілкування й моральної культури в цілому є знання і виконання оптимальних моделей поведінки в конкретних, заздалегідь відомих, ситуаціях стосунків людей, тобто виконання етикету. Етикет (від фр. “etiquette” – ярлик, етикетка) – сукупність правил поведінки, що регулюють зовнішні прояви людських стосунків (спілкування з оточуючими, поведінка у громадських місцях, манери тощо). Етикет є складовою частиною культури людини і будь-якого соціального колективу (придворний етикет, дипломатичний, військовий, спортивний, етикет наукових спільнот, релігійний етикет тощо). В традиційному суспільстві етикет має форму ритуалу і носить канонізований характер, тому часто виступає узаконеною формою лицемірства. Однак в цілому виконування етикету сприймається як одна з доброчесностей, тому що етикет, з одного боку, полегшує спілкування і взаєморозуміння між людьми, з іншого – зберігає гідність кожної особистості, сприяє гуманізації людських стосунків.
Важливість і необхідність етикету для кожної сучасної людини стала результатом розвитку і вдосконалення людських стосунків протягом багатьох століть, а також усвідомлення людством значущості кожної окремої особистості й необхідності для неї співіснувати із собі подібними.
Історія етикету налічує багато століть. Витоки його спостерігаються в ритуалах родоплемінного ладу, де він був пов’язаний із звичаями і традиціями, з певними соціальними діями, які вимагали суворого дотримання форми.
Уже в античні часи філософи осмислюють правила етикету. Наприклад, Плутарх (межа І–II ст. ст.) у “Римських питаннях” поряд з коментарями звичаїв, що історично склалися, пояснює смисл етикетно-ритуальних форм поведінки, які були обов’язковими для усіх членів суспільства. Дотримання правил пристойності є умовою доброзичливих стосунків між людьми і, разом з тим, умовою особистої душі. Багато простих істин, які зустрічаються у висловлюваннях грецьких і римських мудреців про правила поведінки, не втратили свого значення і сьогодні, вони складають частину нормативних моральних та етикетних вимог до сучасної людини.
Класичного вигляду етикет набуває в епоху феодалізму та абсолютних монархій. Тут він пов’язаний із життям дворянства і набуває форми зводу правил поведінки і спілкування при дворі монарха, який регламентував ієрархічну залежність свого оточення від голови держави, а також внутрішньо-станові відносини. Це був придворний протокол, суворо встановлені порядок і форма поведінки у світському суспільстві. Але дотримання цих правил було обов’язковим для аристократів лише стосовно один одного, тобто правила етикету не поширювалися на нижчих за станом. Від знання та вміння реалізувати етикет у відповідних колах залежали не тільки кар’єра, а й життя придворних і навіть самих монархів.
Водночас слід відзначити, що етикет, який виник як суто станове явище, за своєю суттю був ширше станових меж. Практично він базувався на більш загальних людських потребах (у чистоті, охайності, красоті, доцільності дії); в духовно-змістовому плані – зберігав давні традиційні форми спілкування і звертання один до одного (наприклад: шанування жінки, батька, гостинність, вітання тощо). Правила пристойності, гарного тону, що були створені дворянським станом, стали результатом свідомого перетворення “придворних норм” спілкування відповідно до ідеалів гуманності і вихованості. У різні історичні часи етикет змінював свої риси, норми, значущість. Але завжди зберігав універсальні, загальновизнані форми ввічливості, такту, коректності, які мають значення естетичних і моральних потреб людського співіснування. Їх цінність перевірена часом. І в сучасному суспільстві етикет не втратив свого авторитету, більш того, він набув вигляду обов’язковості і став необхідністю для кожної сучасної людини.
Етикет сучасного суспільства – це, головним чином, форма стосунків людей у повсякденному житті. Це своєрідний вид угоди між людьми про те, що прийняте і є правильним у стосунках у конкретно-історичному суспільстві. Його виконання сприяє нормалізації людських стосунків.
Не можна охопити єдиними правилами етикету всі види, сторони та умови здійснення людського життя. Але ж усвідомлення типовості сфер суспільного життя і визначених ситуацій дало можливість виділити і згрупувати етикетні норми. Так, наприклад, існують правила поведінки в громадських місцях; службовий етикет; етикет знайомства, привітання, прощання; етикет різних видів спілкування; правила прийому, відвідування гостей, поведінки за столом; етикет стосунків між людьми різного віку, статі, соціального статусу, сімейний етикет. У кожній ситуації необхідно застосовувати певні норми і правила. В цілому ж, етикет виправданий єдиним моральним змістом і своїм смислом.
Моральний зміст етикету зумовлений відповідністю і співвідношенням зовнішніх норм етикету й змісту моральної свідомості суспільства й особистості. Мається на увазі те, що зовнішні правила поведінки і спілкування базуються, перш за все, на моральних принципах, найважливішим з яких є “золоте правило” моральності – поводитися з іншими так, як ти бажав би, щоб вони поводилися з тобою. Важливими принципами етикету є також пріоритет старшого, пріоритет жінки. Довершують етикет принцип гігієнічності та принцип естетичності.
Ці принципи конкретизуються загальними вимогами етикету, що задають нормативний зразок поведінки людини. До числа провідних вимог належать ввічливість, коректність, тактовність, делікатність, скромність, точність і обов’язковість.
Ввічливість полягає у доброзичливості, привітності. Мігель де Сервантес колись писав: “Нічого не коштує нам так дешево і не ціниться так дорого, як ввічливість”. Вона дійсно відкриває замки сердець людей для стосунків, спілкування. Привітний вираз обличчя, уважне, поважне, доброзичливе ставлення до людей забезпечують комфорт взаємних зв’язків, дають можливість запобігти конфліктам і привернути до себе співбесідника. Зовнішніми виявами ввічливості є посмішка на обличчі, слова подяки, вибачення чи прохання, небайдужі очі, прихильні жести і пози.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
