159507 (737639), страница 2
Текст из файла (страница 2)
1. У сучасній культурі спостерігається падіння рівня природничо-наукових знань людей. Є прошарок, природничо-наукових рівень знань якої надзвичайно високий. Ця еліта рухає науку вперед, створює нову техніку й розробляє нові технології. Однак рівень природничо-наукових знань у широких мас населення знижується. Люди користуються благами науки, легко засвоюють, які кнопки в яких приладах треба натискати, щоб їх виключити або включити. Але вони не замислюються про принципи роботи цієї техніки. Їм це просто не потрібно. Ця техніка збільшує вільний час широких мас населення, але вони його витрачають на розваги, що веде до деградації особистості. Природно, що в таких людей виникає захоплення всім тим, що не вимагає більших зусиль розуму й більших витрат фізичної праці. Вони легко піддаються міфологічним й іншим установкам ненаукових способів освоєння миру. Об'єктивно ця маса людей сприяє специфічному зближенню різних способів освоєння миру, але не на сутнісному рівні, а на рівні повсякденної свідомості.
2. Проникнення в масову свідомість толерантності. Сьогодні суспільство робить крок від культури корисності до культури достоїнства, крок до розуміння значимості окремої особистості. Толерантність можна визначити як відсутність негативного відношення до іншої культури при наявності позитивного відношення до власного. Толерантність - це мистецтво жити з несхожими на тебе людьми. Толерантність є умовою діалогу культур, діалогу різних способів освоєння людиною миру. А наявність діалогу - це вже перший крок до певного зближення й проникнення. Але тут не всі так просто. Люди, які глибоко «сидять» у певному способі освоєння миру, настроєні більш критично до інших способів його освоєння. Тому складається така ситуація: інтелектуальна верхівка суспільства менш схильна до взаємозв'язку різних способів освоєння миру, чим маси.
3. Зменшення у світі числа тоталітарних режимів, які ідеологічно підтримують, як правило, лише певні способи освоєння миру. Однак не можна не враховувати, що сучасна глобалізація не пов'язана з нейтральним відношенням до всіх способів освоєння миру. Тут багато чого залежить від того, хто йде на чолі глобалізації. Сьогодні реальна практика така: на словах зізнається рівноправність всіх способів освоєння миру, а на ділі нерідко застосовуються тільки ті, які відповідають ідеї глобалізації. Глобалізація не пов'язана з нейтральним відношенням до всіх способів освоєння миру.
4. Збільшення числа проблем, які не може вирішити сучасна наука. Це штовхає науку до пошуку нетрадиційних, нехарактерних для неї підходів до їхнього рішення. Об'єктивно це працює на зближення й взаємопроникнення різних способів освоєння миру.
5. Модернізація ненаукових способів освоєння миру, широке використання ними наукового лексикона.
Таким чином, хочемо ми цього або не хочемо, але в культурі XXI століття зберігаються відомі нам способи освоєння людиною миру. До того ж визріває тенденція посилення їхнього взаємозв'язку. Процес цей складний, багатоступінчастий, що породжує в культурі нові ефекти. По-перше, у самій науці з'являється цілий шар псевдонауки й лженауки. У той же час боротьба науки із цими явищами вигострює її норми й установки. По-друге, іде розширення проблематики науки, підсилюється її пильна увага до інших способів освоєння миру. По-третє, відбувається специфічна прив’язка до науки різних способів освоєння людиною миру, що, загалом кажучи, ускладнює їхній об'єктивний аналіз. По-четверте, іде формування інтегративного способу освоєння миру, що вимагає спеціального аналізу як феномена культури сучасної епохи. Щоб його зрозуміти, потрібний ретельний аналіз незнання. Сильною перешкодою в цьому процесі є підміна суті справи різними інтерпретаціями. Заважає й існуюча в масовій свідомості установка про те, що виникаючий феномен має універсальний характер і може все.
4. Сцієнтизм й анти сцієнтизм. Наука й анти наука
У сучасній культурі чітко виявила себе дилема: сцієнтизм - антисціентизм, що має безпосереднє відношення до проблеми співвідношення науки й мистецтва.
У нашій філософській літературі має широке поширення наступна точка зору на місце науки в системі сучасної культури: "Мир знання багатий і різноманітний. Однак, коли говорять або пишуть про знання, те, як правило, мають на увазі під ним знання наукове. У цьому, втім, немає нічого дивного, оскільки наука в наші дні займає особливе місце в житті людей. Вона перетворюється у своєрідний епіцентр культури, впливає на сприйняття людиною навколишнього світу"(1, с. 265).
Швидше за все тут бажане видається за дійсне, тому що насправді ситуація складніше. Більш адекватно неї охарактеризував Дж. Холтон, що вважає, що в США й у Росії поширюється містицизм, астрологія, історії про відвідування нашої планети космічними прибульцями, про зцілення вірою, хіромантія та інші подібні речі. Складається подання, продовжує Холтон, що марновірства перемагають науку (2, с.27). Нинішній стан він визначає як існування як би в "киплячій суміші" з різних духовних комплексів. Холтон зафіксував головне – невідмінність різних духовних комплексів у широкій суспільній свідомості, прагнення людей покладатися на всяке знання без розбору, аби тільки воно приносило користь.
У зв'язку із цим у сучасній ситуації виникає необхідність відрізнити, розрізняти науку від інших форм пізнання. При цьому головне полягає в тім, щоб визначити, як сама наука відрізняє себе від інших форм збагнення буття.
Це питання має певні історичні коріння, тобто, насамперед, треба врахувати історично сформовану дилему “сцієнтизм-антисцієнтизм”. Сцієнтизм зложився в рамках позитивістської традиції і являє собою позицію світогляду, відповідно до якої конкретно-наукове знання в наявній сукупності його результатів і способів їхнього одержання є найвищою культурною цінністю й достатньою умовою світоглядної орієнтації людини (3, с.173). Для сцієнтизму характерне перебільшення ролі науки в пізнанні навколишнього світу й людини, оголошення її вершиною розвитку культури, переконання в непотрібності інших сфер культури (О. Конт), тому що наука, відповідно до цього напрямку, більш успішно виконує всі культурні функції різноманітного духовного миру людства. Протилежним сцієнтизму напрямком орієнтації світогляду є антисцієнтизм, заснований на недовірі до можливостей науки й розуму, на критику наукових методів пізнання. Перевага тут віддається поза науковим засобам освоєння буття, особливо міфу, символу, мистецтву. Антисцієнтиський напрямок розвивався в 19 - 20 в.в. у концепціях таких західноєвропейських мислителів, як Ф.Шеллінг, А. Шопенгауєр, С. Кьерксгор, Ф.Ніцше, Э.Гуссерль, М.Хайдеггер, К.Ясперс. Сюди ж примикає А.Бергсон з його навчанням про художню інтуїцію, що має, на думку французького філософа, незаперечна перевага перед практичним інтелектом і здатної відкривати завіса над таємницями буття. Крім М.Хайдеггера й К.Яснерса, антисцієнтистские погляди на основі екзистенціалізму розвивали також Ж.-П.Сартр й А.Камю, що вважали, що саме мистецтво, особливо така форма літератури як роман, дозволяє проникнути в сутність екзістенции. У цьому ж напрямку розробляли свої концепції й деякі представники Франкфуртської школи, наприклад: Т. Адорно, В. Беньямін і М. Хоркхаймер.
Розкол між сцієнтизмом й антисцієнтизмом має певну об'єктивну основу: істотне розходження предметів і методів пізнання в природних і соціально гуманітарних наук і ще більш істотне розходження в методах пізнання в науки й поза наукових форм знання. Це визначило, зокрема, значну розбіжність науки й мистецтва, що склали як би дві культури в суспільстві.
Уже наприкінці 18-го століття, як реакція на крайній раціоналізм, з'явилася незадоволеність науковими методами вивчення людини і його духовного миру. Це виразилося згодом у появі відповідних філософських концепцій - романтичних, антропологічних, феноменологічних, "філософії життя", екзістенціалистських, що орієнтувалися на інші форми й методи пізнання, ніж наука.
У філософській традиції ця переорієнтація була названа"поворотом до людини", хоча справжньою поворотною крапкою в цьому змісті з'явився світогляд И.Канта. В 20-ом столітті найбільше яскраво виразив"переоцінку цінностей" в області пізнання А.Камю, що вважав, що завдання полягає не в тім, щоб пізнати навколишній світ, а в тім, щоб роз'яснити людині, як йому вижити в цьому світі. Отже, найвищою цінністю, на думку Камю, володіють ті форми пізнання, які здатні відповісти на це питання: мистецтво, міф, інтуїція взагалі.
Наприкінці 19-го століття в руслі неокантіантсьтва була почата спроба (і досить успішна) розмежувати "науки про природу" (природознавство) і"науки про дух" ("науки про культуру").
Розглянута проблема стала й предметом досліджень Э.Гуссерля, що вважав, що традиційна наука є знанням про факти природної дійсності, але далека від найбільш важливих питань життя людини. Тому він запропонував нове розуміння раціональності, що повинне бути засноване на загальній науці, що включає в себе й питання буття, і проблеми людського існування.
Крім коротко розглянутої дилеми “сцієнтизм - антисцієнтизм” в останні десятиліття чітко виявилася ще одна тенденція в духовній культурі людства - це протистояння науки й антинауки (див.:2). Антинаука являє собою заявку на ясне, чітке, конструктивне й функціональне, потенційно всеохоплююче альтернативне світорозуміння, у рамках якого декларується можливість "науки", досить відмінної від тієї, котра відома нам сьогодні. Зусилля цього альтернативного світорозуміння полягають у тім, щоб відкинути, розвінчати, перебороти класичну західну науку. Це - давнє, завзяте, але останнім часом внутрікультурне протиборство, що підсилилося, науки й антинауки. У цьому випадку конкурентами науки виступають мистецтво, міф, філософське збагнення буття, паранаука, релігія, парарелігія (окультизм) і т.д. Причиною того, що сьогодні часто звучать заклики обмежити науку, установити їй певні межі, перебороти неї, є почуття небезпеки, що виникає в багатьох людей у зв'язку з певними негативними наслідками науково-технічного прогресу. Автори антинаукових підходів заперечують здатність науки давати істину, нерідко розглядають науку як систему корисної омани (слідом за Ф.Ніцше), пропонують "більше зроблені", на їхній погляд, форми збагнення буття.
5. Сучасні інтерпретації взаємини науки й ціннісних форм пізнання
Можна виділити два типи інтерпретації взаємини науки й поза наукових форм знання. Перший тип сходить до концепцій Ф.Ніцше й О.Шпенглера, які, говорячи мовою методології науки, заперечували в науки особливий епістемологічний статус. Тобто вони вважали, що наука - це міф сучасності. Послідовниками даної точки зору в руслі постпозітівизму є П.Фейерабенд, М.Хессе й ін. У роботі П.Фейерабенда "Проти методологічного примуса" є глава за назвою "Наука - міф сучасності", у якій він пише наступне:"...відділення держави від церкви повинне бути доповнене відділенням держави від науки - цього найбільш сучасного, найбільш агресивного й найбільш догматичного релігійного інституту. Таке відділення наш єдиний шанс досягти того гуманізму, на який ми здатні, але якого ніколи не досягали" (4, с.450).
До другого типу інтерпретації цієї проблеми можна віднести точку зору, відповідно до якої наука, з одного боку, і релігія, міфологія, мистецтво, з іншого боку, істотно розрізняються й становлять як би два полюси в сучасній культурі. Але в той же час між ними немає непрохідної грані. Більше того, вони мають тенденцію до зближення. Ця точка зору сходить до ідей Ф.М.Достоєвського, Н.Рериха, П.Тейяра де Шардена, А.Н.Уайтхера й ін.
Ф.М.Достоєвський говорив про необхідність руху людства до цілісної гармонічної культури, до доброго розуму. Якщо, за його словами, істина (наука й Ісус Христос (добро) розійдуться, то він волів залишитися з добром, а не з істиною. Він критикував науку (або як він виразився "напівнауку") саме за те, що в ній нерідко відсутній гуманізм, добро. Розум без добра його насторожував. Такий раціоналізм він не приймав, тому що вловив тенденцію, що зароджувалася, сцієнтизації громадського життя й виступив проти її, тобто проти того, щоб бачити в науці єдину систему розуміння миру й людини.
Н.К.Рерих мріяв про перетворення суспільства шляхом розвитку й злиття в ньому двох культурних початків - західного й східного. Така нова підстава громадського життя повинне нести в собі, за його переконанням, гармонію істини, добра й краси.
П.Тейяр де Шарден досліджував питання про необхідність зближення й злиття науки й релігії. Причому сам використав досягнення науки у своїй християнській доктрині, створюючи еволюційне християнство. По суті справи християнство приймає в нього "близько науковий" вид. Це християнський модернізм, що шукає новий образ релігії, новий образи віри й знання, новий синтез релігії, науки, мистецтва, моралі. Релігія перетворюється в Тейяра де Шардена в іншу систему знання. Це знання про зміст универсума, про досконалість, про абсолют, про прогрес, про ідеал, про добро, про єдність миру. У книзі "Феномен людини" Тейяр де Шарден назвав цей синтез, що народжується, науки, етики й релігії "конвенцією духу".
Близькі за змістом ідеї розвивав й А.Н.Уайтхед. На його думку, науці й релігії властив давній конфлікт. Але він повинен бути переборений, тому що від цього залежить подальший хід історії, тому що наука й релігія - це дві самі потужні сили, що роблять вплив на людей. Уайтхед, будучи сам великим ученим - математиком і філософом, відкидає тезу, що релігія завжди помилялася, а наука завжди була права. Релігія, затверджує він, істотно модернізована до 20-му століття. Наука ще більше змінилася. І в релігії, і в науці мають місце уточнення, зміни, модифікації, тобто їм властива внутрішня динаміка. Розглядаючи деякі приклади з історії науки, Уайтхед уважає, що наукова й релігійна картини миру не настільки суперечать один одному, як це завжди вважалося. Тому їм потрібно відмовитися від взаємних анафем. Він пише, що існують більше повні істини й більше сприятливі перспективи, у рамках яких може відбутися примирення між таємними релігійними поглядами й більше тонким науковим баченням (4, с.246). Виходячи із цього, Уайтхед уважає, що наука й релігія можуть дуже вдало доповнювати один одного, тому що наука вивчає загальні закономірності фізичних явищ, а релігія "занурена в споглядання моральних й естетичних цінностей".
Сучасні західні методологи науки нерідко в аналогічному дусі інтерпретує співвідношення науки й поза наукових форм пізнання. Наприклад Ст.Тулмин говорить про те, що науці необхідна допомога з боку інших форм осмислення буття. "У цей час, - пише він, - більша частина філософів - аналітиків звикла відокремлювати у своїх книгах міркування про моралі від думок про науку. Це, звичайно, утрудняє розуміння того факту, що в самому центрі й етики й філософії науки лежить загальна проблема - проблема оцінки. Поводження людини може розглядатися як прийнятне або неприйнятне, успішне або помилкове, воно може одержати схвалення або зазнати осуду. Те ж саме ставиться й до ідей людини, до його теорій і пояснень (5, с.170).
Подібним чином трактують проблему взаємодії різних видів знання Т.Кун, К.Чоппер, М.Малкей і багато хто інших. Ця проблематика особливо інтенсивно розробляється в соціології знання, що прагне"навести мости" між"істиною" і цінністю (7, с.36-37).
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
