158310 (736943), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

доведено, що “естетичне” у філософії і культурі (як в історичному розрізі, так і в сьогоденні) не співпадає, а лише локалізується в них приблизно так, як “ідеал” і “реальність”; це неспівпадання має суб’єктивне і об’єктивне підґрунтя;

визначено контекстуальну детермінованість естетичного та кореляційну залежність естетичного ідеалу від “межі” його реалізації в культурі;

встановлено, що спадкоємна ґенеза естетичного здійснюється не “плавно”, а з відповідними “розривами”, “надломами”, тобто через зміну парадигм естетичного, обумовлених зрештою соціальною практикою, яка є тією єдиною основою, від якої “відштовхується” і до якої “повертається” естетичне як у філософії, так і в культурі;

обґрунтовано шляхи і засоби відродження естетичного в суперечливій культурі модернізму та постмодернізму,

виокремлено естетичне в розвитку історії (як „нетлінну даність історичного прогресу”) та проаналізовано суперечності його реалізації в повсякденній практиці, в тому числі і в сучасній Україні;

переосмислено класове, національне, загальнолюдське в естетичному; виявлено його співвідношення з категоріями “добра” і “зла”, “істини” і “хиби”, “віри”, “надії” і “любові”; визначено “естетичне” як аксіологічну та світоглядну детермінанту в діяльності і спілкуванні людей за законами краси, гармонії, досконалості;

проаналізовано сучасний соціокультурний контекст розуміння естетичного, який складається під тиском глобалізації та інформаційної революції, модернізаційних процесів, що здійснюються в Україні;

здійснено концептуальну антиципацію ролі естетичного в сучасній цивілізації шляхом аналізу причин зміни у ставленні та розумінні естетичного і поширенні ознак аномії як суспільного феномену;

доведено, що руйнація естетичного в сучасних умовах означає руйнацію гуманізму і людяності, у зв’язку з чим обґрунтовано, що за своєю екзистенційною значущістю його захист слід поставити в один ряд із глобальними проблемами і розглядати як адекватну відповідь цивілізаційним викликам сучасності.

Теоретичне значення дослідження полягає в уточненні поняття естетичного як соціального феномена, як особливого способу, продукту, результату адекватного споглядально-чуттєвого, художньо-емоційного відображення тієї чи іншої предметності, реалізованої в дійсності у відповідності її внутрішній сутності в найбільш досконалій формі; в дисертації представлено системну модель історичної ґенези естетичного від античності і до наших днів в контексті його розуміння як ідеалу і реальності.

Практичне значення дисертації полягає в можливостях побудови на її основі виховних моделей та технологій естетичного виховання молоді та студентів; створення на цій базі експериментальної моделі „наближення до ідеалу” естетичного, відтворюваного його цілісності, вибудуваної впродовж еволюції людства як цивілізації; впровадження спеціального курсу для студентів педагогічних спеціальностей.

Особистий внесок автора полягає в системному визначенні естетичного як соціального феномена, розумінні ґенези останнього в контексті трансформації епох, а також у наші часи, зокрема, під тиском глобалізаційних та інформаційних процесів і у взаємозв’язку із соціально-економічними та політичними змінами в сьогоденній Україні.

Апробація результатів дослідження: основний зміст дисертаційного дослідження доповідався у виступах на науково-практичних конференціях, зокрема: ІV Міжнародна конференція „Розвиток демократії та демократична освіта в Україні” (Ялта, 28 – 30 вересня 2006 р); ХІІІ Всеукраїнські педагогічні читання „Василь Сухомлинський у діалозі з сучасністю: культурологічні виміри шкільної й педагогічної освіти” (Переяслав-Хмельницький, 5 – 6 жовтня 2006 р); Другі міжнародні Драгоманівські читання (Київ, 27 – 28 жовтня 2006 р); ІІІ Всеукраїнська науково-методична конференція „Безперервна освіта в Україні: реалії та перспективи” (Івано-Франківськ, 2 – 3 листопада 2006 р); Міжнародна наукова конференція „Треті юридичні читання” (Київ, 25 – 6 квітня 2007 р); Міжнародна науково-практична конференція „Духовна спадщина Лівобережної України: соціально-філософський зміст природи, суспільства, релігії та освіти” (Київ, 18 – 19 травня 2007 р); Міжнародна науково-теоретична конференція „Лівобережна Україна у Всеукраїнському філософсько-культурному вимірі” (Київ, 21 вересня 2007 р); Міжнародна науково-практична конференція „Педагогіка вищої школи: методологія, теорія, технології” (Київ – Рівне, 14-15 вересня 2007 р); Міжнародний науково-практичний семінар „Інноваційна освіта для ХХІ століття” (Київ,19 – 20 грудня 2007 р).

Основний зміст дослідження викладено в одноосібній монографії „Феномен естетичного: філософсько-історичний аналіз” (16 др. арк) та 23 публікаціях у фахових виданнях з філософських наук.

Структура та обсяг дисертації: дисертація складається із вступу, дев’яти розділів, висновків та бібліографії, до якої включено 482 джерела. Загальний обсяг тексту дисертації - 371 сторінка, із них 340 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об’єкт, предмет дослідження, його мету та завдання, сформульовано гіпотезу, охарактеризовано методи дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення, а також наведено дані про апробацію та впровадження результатів дослідження, структуру дисертації.

У першому розділі „Методологічні і світоглядні виміри дослідження феномену естетичного” розкрито предметне поле естетичного, виявлено його світоглядно-методологічну роль у мистецтві та культурі, з’ясовано значення естетичного для формування естетичного ідеалу. Підкреслено, що початок розробки проблематики, пов’язаної з поняттям естетичного, відноситься до ХХ століття (у систему філософських понять “естетичне” увійшло у ХVІІІ столітті), однак реальність, яку охоплює ця категорія, в предметну область філософії ввійшла з моменту появи перших філософських шкіл. Розмаїття проявів феномену естетичного в його історичній ґенезі розгортається на різних рівнях природного, суспільного та людського буття, основою чого є соціальна практика. Естетичне розглядається в дисертації як особлива форма духовно-практичного освоєння дійсності, як процес, продукт і результат адекватного споглядально-чуттєвого, художньо-емоційного відображення тієї чи іншої предметності, реалізованої у дійсності в найбільш досконалій формі у відповідності до його внутрішньої сутності.

Показано, що естетичне переживання є вихідним пунктом побудови естетичної картини світу і вищою точкою її сприйняття. Таким чином, на відміну від науки, для якої суб’єктивні відчуття – те, що слід виносити “за дужки”, естетика зосереджена на переживаннях, навіть якщо це межує з конфліктами з іншими духовними феноменами – пізнанням, релігійним екстазом, моральним ригоризмом тощо.

Наступним складником естетичного є естетичний досвід як сукупність неутилітарних інтуїтивно-дійових відносин суб’єкта до реальності, що мають споглядальний, ігровий, такий, що виражає, зображує, декорує тощо, характер. Естетичний досвід допомагає людині усвідомити своє місце в Універсумі, відчути себе органічною частиною Природи, такою, що не зливається з нею, а має свою особистісну самобутність у загальній структурі буття.

У дисертації розглянуто естетичну свідомість як важливий елемент естетичного. Показано її роль в структурі людської свідомості та співвіднесеність з естетичним ставленням, естетичним досвідом. Зазначається, що через вкрай складну її структуру і виконувані функції естетична свідомість протягом тривалого часу не виходила на рівень філософської рефлексії.

Досліджено і такий компонент естетичного, як естетична культура - сукупність процесів, технологій, інститутів, практик, поведінки, світосприйняття, текстів, що так чи інакше відносяться до актуалізації, реалізації, фіксації естетичного досвіду людства певного етапу культурно-історичного буття або окремої людини. Найбільш повне втілення естетична культура отримує в художній культурі (сукупності усіх мистецтв) свого часу, тим не менше її аура охоплює практично всі основні сфери життя і, особливо, творчої діяльності людини. Тому історична класифікація естетичної культури фактично співпадає з класифікацією історії мистецтва, але охоплює більш широке коло явищ культури і практичного досвіду людини, ніж мистецтвознавство.

Практично все буття людини в культурі, її діяльність у культурі, а інколи навіть і в більш широкому контексті буття виявляються пронизаними естетичними інтуїціями. Однак, квінтесенція естетичних відносин зосереджена у сфері мистецтва, де естетичне функціонує у вигляді художнього, художності, художньої форми. Мистецтво – головний, але далеко не єдиний носій естетичного в культурі. Естетичне практично охоплює тією чи іншою мірою всі феномени культури, більше того, естетичний початок пронизує всю цивілізацію, тобто супроводжує фактично будь-яку діяльність людини. Перш за все можна вказати на ігровий принцип як на найбільш загальний для всіх сфер культури. Спеціальне дослідження ігрового початку в культурі було здійснене Й. Гейзінгою. Те, що справжня гра має тісний зв’язок з естетичним, здається очевидним, адже гра, перш за все, не утилітарна. Вона приносить і її учасникам, і її глядачам задоволення. І можна припустити, що гра виникла з об’єктивної необхідності задоволення естетичної потреби людини, хоча й осмислювалася довгий час по-різному.

Розглядаючи естетичне як ідеал, зазначається необхідність переходу до сфери онтології та своєрідної етики обов’язку. Дійсно, естетичне задає реальність, яка для нас є бажаною, до якої ми мусимо прагнути як люди, без прагнення реалізації цього ідеалу неможливе “буття людини”. Наприклад, змістовно ідеал краси може бути відмінним не лише для різних цивілізацій та епох, але і для людей, які живуть поруч. Але важко уявити собі людину, яка б не хотіла жити красиво, яка не спрямовувалась би до прекрасного, яким вона собі його уявляє.

Дисертант виходить з того, що естетизація життя і світу є способом існування людини як біологічного виду. Однак, це не заперечує можливості розвиватися естетичній сутності людини. Навпаки, людина як “відкрита істота” (К. Ясперс), як істота “ексцентрична” (Плеснер), тобто така, що формує свою сутність за межами того, що вона сама у даний момент являє, не може не змінювати свої естетичні смаки і цілі. Тому естетичний ідеал – це не лише те, що змінює історію, це також те, що змінюється історично.

Естетичний ідеал не може бути іншим, він завжди розвивається. Адже з одного боку, для свого носія він є абсолютним, з іншого боку, як історично визначений, естетичний ідеал завжди є відносним Для того, щоб адекватно оцінити його роль у становленні людини і соціуму, варто зосередити увагу на світоглядній ролі естетичного, і тоді виокремлюються відношення між особистістю, мистецтвом, культурою, суспільним життям, які виступають у якості послідовних концентричних кіл, що розходяться від своєрідного естетичного резонатора – людини, яка удосконалює своє сприйняття світу. Таке розуміння поширення естетичного в суспільстві дозволяє досягнути коректної методологічної позиції у побудові різних рівнів естетичної теорії.

У другому розділі „Естетичне в античній культурі” аналізується проблема філософського усвідомлення естетичного (як прекрасного), здійсненого античними мислителями. Антична культура як унікальне явище спричинила появу та небувалий розквіт духовних цінностей і стала однією із найбільш розвинених систем стародавнього світу, збагатила культурну творчість наступних поколінь, міцно увійшла в життя народів Середземномор’я та Європи. Як зазначають дослідники (В. Асмус, А. Лосев та ін), антична культура є, насамперед, культурою космологічною. Космос в ній протистоїть Хаосу своєю досконалістю та упорядкованістю, своєю красою. Сама по собі краса притаманна природі, тому слідувати за нею мали усі без винятку художники, митці, письменники. Так складалися естетичні категорії, тісно пов’язані між собою: краса, гармонія, міра та ін. Антична культура є антропоцентричною: людина в ній була центром усього Всесвіту і мірою всіх речей (Протагор). Космос у стародавніх греків постійно співвідноситься з людиною. Зіставлення макрокосму – Всесвіту і мікрокосму – людини припускало гармонію існування. Тому для давньогрецької культури був властивий пошук „пропорції зв’язку речей”, математичних законів краси і гармонії, пошук ідеалу людського тіла і духу. Третьою особливістю античної культури є те, що всі речі, предмети, явища, вона намагалася осмислити “загалом”. Агональність, притаманна для античного способу життя, в культурі втілилася в таких її рисах, як святковість, видовищність, барвистість. Зазначено, що античне розуміння естетичного насамперед пов’язане з емпіричним рівнем знання.

Передвісниками розуміння естетичного не тільки як чуттєвого сприймання, відчуття, але і як всезагального і необхідного у ставленні суб’єкта до дійсності стали давньогрецькі філософи Платон та Аристотель. Головні зусилля Платон зосереджує на вирішенні відкритої Сократом проблеми існування загального (“краси” загалом, “мужності”, “добра” тощо). Завдяки створенню гіпотези про існування специфічних предметів, відмінних від речей навколишнього світу, він розглядає загальне як ідеальний предмет, ідею (“ейдос”). Ідеї, що внаслідок своєї досконалості виявляють себе як еталони, справжня реальність, а чуттєво даний світ конкретно-індивідуальних речей є відбитком загальних речей. Вища ідея у Платона – це ідея абсолютного Блага, джерело істини, краси й гармонії. Ідея прекрасного у Платона є немов би провісницею естетичного. Сам Платон чітко не визначає прекрасне, проте воно для нього – це, передусім, дещо надзвичайно об’ємне за своїм змістом. Власне, воно – це “сутність”, це “ідея”. У діалогах „Тімей”, „Філеб” і „Бенкет” Платон намагається визначити якомога більше ознак прекрасного, водночас розробляє своєрідну „сходинку краси”: спираючись на людські почуття, врода “рухається” від краси окремих тіл до ідеї красивого тіла загалом, від тілесної краси до краси духовної.

У дисертації показано, що на відміну від Платона, Аристотелівське розуміння естетичного ґрунтувалось на визнанні лише однієї реальності, яка має у нього подвійний характер, оскільки в кожній речі є її образ і форма. Невизначеності матерії у Аристотеля протистоїть визначеність форми. У Аристотеля розуміння естетичного перетинається з філософським його осягненням. Адже неможливо зрозуміти сутність мистецтва, ігноруючи його естетичну природу, зв’язок із красою, ідеалом. Цей ціннісний аспект, на думку філософа, впроваджує дослідження мистецтва в сферу філософії. Як правило, на практиці естетика виступає як визначена філософія мистецтва. Поза нею не може скластися ціннісне відношення людини до світу. Отже, з одного боку стоїть визначена реальність, породжена сприйманням, а з другого – естетичний ідеал, що є наслідком суб’єктивних уявлень людини про прекрасне. Такі елементи структури естетичної свідомості, як споглядання, сприймання, переживання, емоції, почуття, насолода формують чуттєве ставлення людини до світу. Взаємозв’язок цих елементів свідчить про системність і структурність естетичної свідомості. В естетичній свідомості значну роль відіграє пам’ять про естетичне як його вище вираження.

У третьому розділі – „Проблема естетичного у філософії середніх віків” – охарактеризовано історичні, політичні, економічні та соціокультурні передумови зміни парадигми аналізу естетичного, причини “переходу” від “природо відповідного” до “божественного” розуміння естетичного. Зазначено, що криза античного світогляду, пов’язана з неможливістю пояснити світ у парадигмі “природо відповідності”, спричинила тлумачення як символу „невидимої реальності”. Прекрасне визначається як “щось незриме, що стає зримим”, що дає насолоду кожному, хто його розглядає. Художник при цьому трактується як посередник між божественим Логосом і людьми. Особлива увага приділяється релігійному змістові образотворчих мистецтв, що наділяються такими основними функціями, як просвіта неписьменних, увічнення історичних подій, естетизація культових споруд. Красу архітектури вбачають не в архітектурно-конструктивних рішеннях та елементах, а, насамперед, у прикрасі храму (інкрустації, розписі, вітражах, декоративно-прикладному мистецтві).

Характеристики

Список файлов реферата