158165 (736850), страница 5
Текст из файла (страница 5)
До теорії пізнання Аристотеля впритул примикає його логіка. Хоча логіка у Аристотеля за змістом має формальний характер, вона є багатопрофільною, оскільки включає вчення про буття і вчення про істину і пізнання. Пошук істини здійснюється через сілогізми (висновки) з використанням індукції і дедукції. Істотним елементом пошуків істини виступають десять категорій Аристотеля (єство, кількість, якість, відношення, місце, час, положення, стан, дія, страждання), які він розглядає як тісно взаємозв'язані один з одним, рухливі і текучі. Ось один з прикладів, що показують, як за допомогою логічного аналізу можна пізнати істину. З двох силлогизмов: “всі люди смертні” і “Сократ є людина”, можна зробити вивід, що “Сократ смертний”.
Не можна не відзначити вклад Аристотеля в класифікацію наук. До Аристотеля хоча вже і існували різні науки, але вони були розрізнені один від одного, не визначена була їх спрямованість. Природно, це створювало певні труднощі і в їх вивченні, і у визначенні їх предмету, і в області вживання. Аристотель був першим, хто провів як би інвентаризацію наявних наук і визначив їх спрямованість. Існуючі науки він розділив на три групи: теоретичні, куди увійшли фізика, математика і філософія; практичні або нормативні, в рамках яких політика є одній з найголовніших; поетичні науки, які регулюють виробництво різних предметів.
В області соціальної філософії Аристотель висунув також глибокі ідеї, що дає підставу розглядати його як мислителя, що стояв у витоків наших сучасних уявлень про суспільство, державу, сім'ї, людині, праві, рівності.
Походження суспільного життя, формування держави Аристотель пояснює не божественними, а земними причинами. Згідно Аристотелю, держава виникає природним чином для задоволення життєвих потреб і метою його існування є досягнення блага людей. Держава виступає як вища форма спілкування між людьми, завдяки чому всі інші форми людських відносин досягають досконалості і завершення. Природне походження держави пояснюється тим, що у всіх людей природа вселила прагнення до державного спілкування, і перший, хто це спілкування організував, надав людству найбільше благо. З'ясувавши єство людини, закономірності його становлення, Аристотель вважає, що людина, за природою своїй, істота політична і своє завершення, можна сказати, досконалість він отримує в державі. Природа оснастила людину інтелектуальною і моральною силою, які він може використовувати і на благо, і в зло. Якщо людина володіє етичними засадами, то він може досягти досконалості. Людина, позбавлена етичних засад, виявляється істотою самим нечестивим і диким, низовинним в своїх статевих і смакових інстинктах. Стосуючись співвідношення тріади: держава, сім'я, індивід, Аристотель вважає, що “держава за своєю природою передує індивідові”, що природа держави коштує попереду природи сім'ї і індивіда, а тому “необхідно, аби ціле передувало частині”. Держава, і в цьому Арістотель слідує за Платоном, є деяка єдність складових його елементів, правда, не таке централізоване, як у Платона.
Форму державного правління Аристотель характеризує як політичну систему, що втілюється верховною владою в державі. Залежно від числа тих, що володарюють (один, небагато, більшість) визначається форма держави. При цьому існують як правильні, так і неправильні форми правління. Критерієм правильних форм правління є їх служіння загальним державним інтересам, неправильних — прагнення до особистого блага, вигоди. Трьома правильними формами держави є монархічне правління (царська влада), аристократія і політика (політия — це правління більшості, об'єднуюче в себе кращі сторони аристократії і демократії). Помилковими, неправильними є тиранення, олігархія, демократія. У свою чергу, кожна форма має декілька різновидів.
Основну причину обурення людей, що наводять деколи до зміни форм правління, у тому числі, в результаті державних переворотів, Аристотель бачить у відсутності в державі рівності. Саме ради досягнення рівності здійснюються перевороти і повстання.
В питанні про землі Аристотель вважає, що повинні існувати дві форми власності на землю: одна передбачає загальне користування землею державою, інша — приватне володіння громадянами, які повинні на дружніх початках надавати вирощені продукти в загальне користування інших громадян.
Законодавство в державі — це невід'ємна частина політики. Законодавці повинні це враховувати завжди з тим, аби уміло і адекватно відображати в законах своєрідність даного державного ладу і тим самим сприяти збереженню і зміцненню існуючої системи стосунків.
Отже, знайомство з античною філософією показує, що філософія є, по суті, першою усвідомленою формою діяльності людини на тому етапі його розвитку, коли починають формуватися культурні співтовариства людей.
Різноманітність, глибину і масштабність філософських шукань, що багато в чому визначили подальший розвиток людської цивілізації, можна, мабуть, пояснити наступними чинниками.
По-перше, розробка ідей про єство світу, всесвіту в цілому, стосунки природи і пізнання, мала життєво-важливе значення для становлення культурної людини. Поважно було розібратися на тому світі, який оточував людину, в тій суспільній сфері, в якій він жив, з тим, аби визначити, осмислити доцільність і сенс людського життя, знайти найбільш прийнятні форми суспільних стосунків і свого існування. Саме людське життя, суспільне існування людей з необхідністю ставили перед мислителями ці питання, і пошук відповідей на них в значній мірі зумовлював сенс людського існування і його подальший розвиток.
По-друге, філософія була, по суті, єдиною сферою розумовою діяльністю людини. Займатися нею було найбільш престижно, і талановиті люди прагнули бути філософами. Все це в сукупності сприяло припливу у філософію самих здатних розумів того часу.
Третьою умовою, що забезпечила злет філософської думки, з'явилася свобода діяльності філософів. За великим рахунком ні державні, ні політичні діячі не обмежували творчу діяльність мислителів. Вони могли бути невдоволені цією діяльністю і навіть покритикувати мудреця, як це бувало з Сократом, але в, античний час, по суті, ніхто з мислителів не відмовився від своїх поглядів і їх поширення із-за політичних міркувань або яких-небудь інших соціальних переслідувань.
Четвертим чинником і, можливо, вирішальним, була відсутність єдиного політичного, соціального або релігійного світогляду, які силоміць або ж своєю творчою потужністю пригнічували б філософські переконання античних мислителів. Як відомо, релігійне життя того часу характеризувалося язичеством, многобожжям, тобто панував політеїзм. У соціально-політичному плані спокійно уживалися держави з монархічною, тиранічною, демократичною, аристократичною і іншими формами правління. З цього боку античні мислителі, хоча випробовували певний тиск з боку окремих правителів, проте вони володіли високою мірою свободи в науковій діяльності, а тому могли, як правило, не оглядаючись на владу імущих висловлюватися про різні форми державного пристрою і правління.
Всі перераховані чинники забезпечували, на наш погляд, небувалий зліт античної філософії і її величезний вплив на подальший розвиток всіх сфер людської діяльності.
4. Староруська філософія
Як ні парадоксально, але духовні витоки Росії, російської держави до теперішнього часу продовжують залишатися недостатньо вивченими і маловідомими широкому кругу наших співвітчизників. У школах і вузах, академіях і університетах російська філософська, соціальна і релігійна думка, на жаль, не є ще об'єктом глибокого вивчення і дослідження. Справедливості ради, треба визнати, що останніми роками почали виходити роботи вітчизняних мислителів, які раніше не були відомі навіть багатьом фахівцям. Саме ця обставина послужила вагомою підставою для включення даного розділу в підручник по філософії. Мабуть, немає необхідності зайвий раз нагадувати, що для розуміння сьогодення і прогнозування майбутнього необхідно глибоко знати минуле своєї країни. Знання історії вітчизняної філософії, задумів і діянь наших далеких предків — найважливіший елемент культури і практичної діяльності освіченої людини.
Поява філософії на Русі з повною на те підставою можна датувати першою половиною XI століття. Одним з переконливих свідоцтв цього є праця київського митрополита Іларіона, російського за походженням (до нього київськими митрополитами після прийняття Руссю Християнства були греки), “Слово про закон і благодать”, що з'явився приблизно близько 1049 р. З творів, що збереглися і дійшли до нашого часу, в яких були поставлені філософські проблеми, — це саме древнє, але, можливо, не єдине вигадування. Можна з великою мірою вірогідності стверджувати, що серед знищених або втрачених за час більш, ніж двохсотлітнього татаро-монгольского іга літературних пам'ятників були праці і з філософським вмістом. Ймовірно, саме з цієї причини про філософську думку в перші століття існування Російської держави збереглося мало письмових джерел.
Вирішальна роль в становленні філософської думки в Древній Русі, поза сумнівом, належить православному духівництву. Пояснюється це вельми просто. В період Середньовіччя духовне життя, а в значній мірі і всі інші форми людського буття, визначалося діяльністю церкви. До речі, як вже наголошувалося вище, першими церковними ієрархами в Київській Русі після прийняття Християнства, як правило, були греки. Немало їх було і серед духівництва російської церкви.
Необхідно відзначити, що вивчення історії російської філософії відбувалося не без складнощів і не без спотворень. Одні, ті, що пишуть з цієї проблеми, по суті, намагалися заперечувати її історичне існування, зводячи її виникнення до XVIII століття, інші — навпаки, непомірно звеличували, зводячи її в ранг світових. Превознесіння або ж приниження національної культури того або іншого народу — явище, на жаль, в світі задоволений поширене. Неоригінальним є і прагнення вести відлік існування російської філософії з XVIII ст.. Якщо звернутися до історії світової філософії, то можна привести безліч прикладів, коли регіональній або національній філософіям відмовляли в праві на існування. Ось лише один з них. Відомо, що Гегель вів відлік філософської думки, починаючи з грецьких мислителів, і, по суті, відмовляв в праві на подібне існування староіндійської і старокитайської філософії. Більш того, деколи, він істотно зменшував значення філософії в історичному і сутнісному плані в житті деяких європейських народів, у тому числі і Росії. Так, в одній зі своїх лекцій він заявив, що у ряді європейських країн, в яких “ревно займаються науками і вдосконаленням розуму і де ці заняття користуються пошаною, філософія, за винятком назви, зникла до такої міри, що про неї не залишилося навіть спогаду, не залишилося навіть смутного уявлення про її єство — вона збереглася лише у німецького народу, як деяке її своєрідність.
У історії російської філософії можна виділити декілька історичних етапів. Найголовнішими критеріями для подібної періодизації, на наш погляд, мають бути, перш за все, постановка і розробленість філософських проблем, міра впливу філософських ідей на становлення державності, формування основних якостей, духовному життю російської людини, зростання національної самосвідомості, зокрема, соборності (общиність, колективізм) як найважливішої риси суспільного життя росіян, а в подальшому і інших народів російської держави. Одній з істотних особливостей російської філософії, і зокрема, тій її частині, яку зараз іменують філософією політики, була концентрація уваги на рішення теоретичних проблем національного розвитку. Ця особливість в значній мірі була обумовлена обширністю території, поліетнічним складом населення, існуванням різних релігійних конфесій і найголовніше — постійною необхідністю захисту від нападів і консолідації національної державності і території.
Одна з найважливіших особливостей староруської філософії, що помітно відрізняла її від європейської, полягає в тому, що на Заході в період Середньовіччя філософія виступала головним чином як “служниця богослів'я”. Її право на існування в цілому виправдовувалося тим, в якій мірі вона допомагала богослів'ю поширювати його вплив на свідомість людей. Філософія в Київській Русі і в течії декілька подальших століть виступала як соціально орієнтована філософія. Староруські мислителі ратували за створення централізованої держави, розглядаючи його як необхідна умова для майбутнього розвитку Росії (до речі, нагадаємо, що Платон і Аристотель були прибічниками сильної централізованої держави, віддаючи перевагу цілому над його частинами).
Надалі, у зв'язку з татаро-монгольским навалою і встановленням окупаційного режиму, передумов для гідного розвитку філософії було небагато. Але і в цих умовах час від часу з'являлися роботи, (наприклад “Задонщина”, “Оповідь про Мамаєвом побоїще”), в яких ставилися і розроблялися цікаві і глибокі проблеми. Лише після того, як Росія позбавилася від татаро-монгольского гніту, внутрішньої смути і навал і сталася стабілізація внутрішньої ситуації, а це сталося до кінця XVII століття, в Росії починають знов творити глибокі мислителі і з'являються оригінальні філософські роботи.
Перший етап хронологічно охоплює період з моменту виникнення російської держави в кінці Х століття, а якщо точніше з 988 року, коли на Русі офіційно було введено християнство і до монголо-татарского навали в 1242 році. Як відомо, в цей час російська держава називалася Київською Руссю. Духовний і інтелектуальний вміст цього періоду характеризується офіційним введенням на Русі християнства і появою перших літературних творів, в яких робиться спроба філософського осмислення світу, з'ясування причин, що обумовлюють суспільні зміни, як у вже згадуваному “Слові про закон і благодать”. Є немало переконливих свідоцтв, підтверджуючих високий рівень розвитку, у тому числі і в духовної області, староруської держави, в перші століття свого існування.
Другий етап — це період битв російського народу за звільнення від монголо-татарской окупації, за створення єдиної російської держави, боротьби із смутою і за престол з російськими боярами і прибульцями з-за кордону. Хронологічно цей етап можна пролонгувати до обрання в 1613 році на царський престол представника роду Романових. У філософському відношенні цей період був мало продуктивним і це зрозуміло, оскільки умови для подібної діяльності були найсприятливішими. Проте філософська нива не заросла травою. Головними темами соціальної філософії, які виявилися в центрі уваги в першу чергу священнослужителів, зокрема, Сергия Радонежського, стали обгрунтування необхідності єднання російського народу в боротьбі за звільнення від гніту іноземця і ідея створення сильної централізованої православної держави. Особливе місце в цей період належить православ'ю, його організаційній і духовній ролі в отриманні і затвердженні російським народом своєї національної самосвідомості.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
