148537 (730759), страница 6

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 6)

Господарська практика як у нашій країні так і за її межами виробила значну різноманітність форм відокремлення майна колективних субєктів економічного обігу. Деякі з таких форм отримали закріплення в законодавстві - закон “Про власність”.

Отже суть економічних методів складається в управлінні господарською діяльністю через економічний інтерес субєкта, що управляється. Але щоб цей субєкт мав змогу реалізувати свій інтерес, виявити ініціативу, він повинен мати свободу вибору варіантів своєї поведінки, а саме мати організаційну самостійність. Ступінь організаційної самостійності субєкта господарської діяльності (підприємства) визначається ступінню й засобом відокремлення майна, що знаходиться у його розпорядженні. Економічною передумовою організаційної відокремленості підприємства є право власності чи право оперативного управління державним майном, що закріплено зо підприємством, а також право повного господарського розпорядження сотосовно вказаного майна. Також обєм права оперативного управління (повного господарського розпорядження) обумовлює ступінь організаційної самостійності підприємства, а тому є показником рівня розвитку економічних методів державного управління економікою.

З іншого боку, колектив, що має організаційну самостійність може реалізовувати свій інтерес тільки шляхом беспосередньої взаємодії з іншими, не менш самостійними колективами. Тому, реалізація економічних методів управління передбачає систему відносин по еквівалентному обміну товарами (послугами) між підприємствами, а саме систему товарно-грошових відносин (41). До того ж, як субєкт цих відносин повинно виступати, не менш двох осіб, інакше говорячи необхідно мати ринок товарів та послуг.

Завданням держави в цих умовах є регулювання вказаних відносин через створення у їх субєктів економічних пріоритетів. Структура соціальних звязків при економічному управлінні є неи колектив сам собою, а суспільне відношення між різними субєктами економічної (господарської) діяльності. Ця обставина дуже збільшує роль права :тому що у таких умовах обєктом управління є не окремий індивид (колектив), а суспільне відношення, то найбільш оптимальним та ефективним засобом управління є саме правове регулювання як централізоване, так й локальне. Крім того при плюралізмі форм власності, коли до сфери економічного обігу додаються поряд з державними підприємствами субєкти, що засновють свою діяльність не на державній, а не інших, також й приватній формах власності, застосування методів беспосереднього державного управління в економіці можливо тільки за умов, що фікцією є сам плюралізм форм власності (42). З іншого боку, можливо,використання прямого адміністративного управління й до державних підприємств, що є учасниками ринкових відносин, становило б відступ від принципів рівноправності усіх форм власності, причому відхід не на користь державного підприємства, оскільки дуже знизило б його самостійність в сфері господарських відносин, а тому й економічну ефективність. В таких умовах держава не може впливати на економіку не беспосередньо, а непрямим шляхом, а саме через правове регулювання. Мова має йти не про просте збільшення кількості нормативних актів в господарської сфері, а про якісні зміни правил регулювання, коли право виступає як необхідна й природна основа взаємодії вільних в своєї поведінці у господарській сфері субєктів.

Як уявляється, все вказане можна застосувати не тільки стосовно відносин, що виникають між підприємствами, але й з окремими уточненнями й до відносин всередині підприємства, а саме до управління працею.

Отже, з одного боку економічні та адміністративні методи державного регулювання економіки. З іншого - самоврядування трудових колективів й участь в управління підприємством, що здійснюється окремими робітниками.

Визначивши звязки й закономірності взаємодії цих категорій, а також правові форми у яких ці звязки втілені, ми тим самим зможемо розробити поняття правового механізму управління працею. В літературі справедливо підкреслено що поняття господарського механізму (а елементом останнього є маханізм управління працею) має загальнотеоретичне зачення, що складається з того, що всі застовувані при управління економікою структури, форми, принципи й методи повинні розглядатися з точки зору їх місця й ролі у господарському механизмі (43).

Як вже вказувалось, держава здійснює регулювання економікою шляхом використання адміністративних й економічних методів управління. Відслідкувавши шляхи реалізації вказаних методів ми тим самим у значній мірі відтворимо зміст поняття “господарський механізм”.

Перед усім реалізація всіх методів державного управління повинна здійснюватися в рамках права. Норми права визначають правове положення учасників господарської діяльності (їх компетенцію, основне коло правочинностей, відповідальність), а саме коло обєктів й субєктів управлінської діяльності й порядок їх взаємодії. Тому норма права є необхідним етапом розвитку державного регулювання економіки й елементом господарського механізму будь-якого типу, що має за основу як адміністративні так й економічні методи управління (44). Видима роль права в обєктивному змісті (правових норм) в господарському механізмі, що опосередує економічні методи державного регулювання. Тому що в цьому випадку у значній мірі виключається прямий вплив органу державни на господарську діяльність, тому що потрібен перехідний, передаточний механізм, що корегує цю діяльність згідно з потребами й інтересами суспільства. Роль посередника між державю та самостійно господарюючим субєктом найбільш ефективно може виконувати саме право. Якщо оцінювати роль господарського механізму, то можна погодитися з його визначенням як сукупності економічних важилів, які використовуються державою для впливу на виробництво - це механізми цін, фінансово-кредитний, економічного стимулювання , матеріально-технічного забеспечення (45). Але навряд чи можна можна погодитися з тим, що право є одним з тих важилів (46), воно у своїй реалізації тільки опосереднює функціонування всіх вказаних механизмів й надає їм юридичної форми. Тому й механізм розрахунків, ціноутворення і т.д. є юридично формалізованим, а оскільки кожен з них є сукупністю окремиз суспільних звязків (відносин) то, підлягаючи впливу права,вони набирають форми правовідносин. Інакше кажучи, господарський механізм у своїй статиці є визначеною системою юридичних норм й соціальних інститутівуправління, а в процесі реалізації - сукупністю правовідносин.

Отже діяльність всіх органів по управлінню працею як і її результатом (ефективність), закінчується й проявляється на підприємстві - цій головній ланці народного господарства, а підприємстві вона діференцується залежно від конкретного обєкта управління (48).

В літературі відзначається, що форми організації підприємства та його внутрішніх підрозділів визначається у першу чергу особливостями технології й структури виробництва, а саме тільки виробничими факторами (49). Таким чином, можно сказати про технологічну структуру колективу підприємства й його внутрішніх виробничих підрозділів. Як відомо, сьогодні традиційною є цехова структура підприємства, коли підприємство є сукупністю цехів та різноманітних допоміжних служб (50).

У світовій практиці існує декілька різновидів господарських товариств, їх прийнято ділити на дві групи - обєднання осіб та обєднання капіталів.

АТ - що є юридичною особоюй створюється шляхом поєднання на пайовій основі частини майна його членів для здійснення господарської діяльності. Таким чином, АТ є не обєднанням осіб, а поєднанням капіталів, оскільки його майно (капітал) складається з визначеної кількості паїв - акцій, при цьому в господарському обігу особа власника акції не має ніякого значення (саме тому акціонерні товариства в законодавстві деяких країн визначаються як анонимні товариства).

АТ порівняно з іншими формами господарської діяльності мають ряд істотних вад, що й обумовило їх надзвичайно велике розповсюдження по всьому світу. Та й в економіці дореволюційної Росії, а точніше до початку загальної націоналізації промисловості (1918 р.) існував великий спектр форм господарювання. У радянський період акціонерне й інші господарські товариства мали деякий розвиток в межах нової економічної політики, беспосередньо до кінця 20-х років, коли були майже зовсім ліквідовані в ході реформи 1929-1930 р.р. Правові аспекти діяльності господарських, в тому числі й акціонерних, товариств регламентується у цивільному законодавстві й аналізувалися у літературі того часу . А.Г.Гойбах при цьому відмічав, що “в умовах радянської дійсності ... дуже мало місця знайшлось би для використання акціонерної форми обєднань” в силу , по-перше фактичної відсутності біржи, на якій акції котувалися б, по-друге,”відсутності такої великої кількості дрібних капіталістів, яке потрібне для використання акціонерного капіталу”, отже в силу надзвичайно обмеженого допуску “приватного капіталу взагалі в галузі нащої промисловості, що дозволяє останньому користування тільки дрібними промисловими підприємствами” (51).

Акціонерма форма власності згадно закону “Про власність”, створюється шляхом випуску акцій на всю вартість його статутного фонду. Практика створення акціонерних підприємств (товариств) отримає у нашій країні все більший розвиток.

Зі збільшенням кількості АТ передбачається створення біржі, чи, інакше говорячи, ринку цінних паперів (52). Але слід замислитися про соціальні наслідки цієї практики. Як справедливо відмічає В.Веснін, при вільному, анонімному продажу акцій доходи їх власника ніяк не повязані з його особистим трудовим внеском і крім іншого є засіб “відмивати” незароблені гроші (53). Тому, надаючи розвитку ринку цінних бумаг необхідно продумати механізм державного контролю за доходами й ефективну систему заходів відповідальності за зловживання в цій сфері.

Акції трудового колективу стають акціями у повному розумінні цього слова, якщо надати змогу власникам зберігати їх за собою, при розірванні за тих чи інших обставин звязків з підприємством. Ця обставина й головним чином вільний продаж акцій на ринках цінних паперів розриває звязок між правом на акцію й наявністю трудових правовідносин. Тому далеко не кожний акціонер буде робітником підприємства, а кожний робітник був акціонером. Коло осіб, що володіють акціями иходить за межи підприємства, і таким чином з організаційно-правової точки зори підприємство й акціонерне товариство стають категоріями майже різними. Вищим органом АТ є загальні збори, які призначають адміністративну раду (правління, директорат), раду по нагляду (рада директорів) товариства та ревезійну комісію. Основу господарської діяльності товариства складає майно, що надано товариству засновниками а також вироблена продукція чи інше майно. Прибуток ттовариства що розподіляється між його учасниками, створюється від виручки від господарської діяльності після покриття матеріальних витрат й витрат на оплату праці. Тому, якщо на звичайному підприємстві фонд споживання (оплати праці) є одним з фондів, що складають майно підприємства (елемент його обігових коштів). Що розподіляється між учасниками його трудової діяльності, то у АТ кошти на оплату праці виключаються з прибутку, як витрати виробництва.

З створенням на базі підприємства АТ зрозуміла його доля як учасника господарського обігу- як юридична особа підприємство закінчує своє існування та його функції переходять до АТ у вигляді його органів. Не так однозначно вирішується питання з визначенням правосубєктності підприємства у внутрішніх відносинах. Ми вже мали змогу відмітити що в галузі оплати праці АТ й підприємство обстрагуються одне від одного. Втративши форму підприємства (юридичної особи) трудовой колектив й АТ протистоять одне одному як субєкти самостійних економічних відносин. Таке протистояння існує обєктивно й може створити негативний вплив на ефективністьфункціонування й стабільність всього АТ : якщо колектив робітників та службовців зацікавлений у підвищенні розміру фонду оплати праці, то товариство зацікавлено у зворотньому, оскільки таке підвищення означає для нього підвищення витрат на виробництво та зменшення прибутку. Одночасно відмітимо, що таке протистояння інтересів можливо характерно не тільки для АТ, але й для іншиз підприємств, на яких трудовий колектив не є власником або орендарем засобів виробництва (54).

Таким чином якщо взяти до уваги сферу розподілу, то ми можемо константувати наявність триланкової структури відносин - робітник повязан з акціонерним товариством не беспосередньо, а через трудовий колектив. В організаційному плані всі робітники та службовці підприємства та його колектив в цілому є обєктом управління з боку АТ та його органів, перед усім директорів адміністративної ради. А звідси бачимо, що субєктами трудового договору в АТ слід визнати окремого робітника та АТ вцілому, від імені якого й буде укладатися трудовий договір.

Разом з тим слід враховувати існування трудового колективу підприємства, як носія самостійного економічного інтересу. Це можна зробити перш за все через забеспечення участі колектива робітників в управління АТ.

Питання про участь осіб, що зайняті за трудовим договором (по найму) в управлінні справами підприємства, господарського товариства вже впродовж довгого часу знаходяться в сфері уваги юристів та економістів. Бессумнівним гарним моментом закону“Про власність”, що діє на Україні, є наявність норм про участь трудового колективу у питаннях про перетворення державного підприємства в АТ. Представник трудового колективу включається до складу органів діючого АТ, й норми представництва визначаються Статутом. Це положення вцілому відповідає світовій практиці й заслуговує підтримки, оскільки завдяки участі в органах АТ, трудовий колектив може захищати свої економічні інтереси й допомагати вирішенню можливих конфліктів.

Характеристики

Список файлов реферата