145645 (728476), страница 6

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 6)

- криміналізація суспільства, діяльність "тіньових" структур.

У соціальній сфері:

- низький рівень життя та соціальної захищеності значних верств населення, наявність великої кількості громадян працездатного віку, не зайнятих у суспільно корисній діяльності;

- суспільно-політичне протистояння окремих соціальних верств населення та регіонів України;

- падіння рівня здоров'я населення, незадовільний стан системи його охорони;

- тенденції моральної та духовної деградації в суспільстві;

- неконтрольовані міграційні процеси в країні.

У воєнній сфері:

- посягання на державний суверенітет України та її територіальну цілісність;

- нарощування поблизу кордонів України угруповань військ та озброєнь, які порушують співвідношення сил, що склалося;

- воєнно-політична нестабільність та конфлікти в сусідніх країнах;

- можливість застосування ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення проти України;

- зниження рівня боєздатності Воєнної організації держави;

- політизація силових структур держави;

- створення та функціонування незаконних збройних формувань.

В екологічній сфері:

- значне антропогенне порушення та техногенна перевантаженість території України, негативні екологічні наслідки Чорнобильської катастрофи;

- неефективне використання природних ресурсів, широкомасштабне застосування екологічно шкідливих та недосконалих технологій;

- неконтрольоване ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів;

- негативні екологічні наслідки оборонної та військової діяльності.

У науково-технологічній сфері:

- невизначеність державної науково-технологічної політики;

- відплив інтелектуального та наукового потенціалу за межі України;

- науково-технологічне відставання України від розвинених країн;

- зниження рівня підготовки висококваліфікованих наукових та інженерно-технічних кадрів.

В інформаційній сфері:

- невиваженість державної політики та відсутність необхідної інфраструктури в інформаційній сфері;

- повільність входження України у світовий інформаційний простір, брак у міжнародного співтовариства об'єктивного уявлення про Україну;

- інформаційна експансія з боку інших держав;

- витік інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави;

- запровадження цензури.[2. 76]¹³

Для формування збалансованої державної політики та ефективного проведення комплексу узгоджених заходів щодо захисту національних інтересів у політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній та інших сферах створюється система забезпечення національної безпеки України.

Система забезпечення національної безпеки - це організована державою сукупність суб'єктів: державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об'єднаних цілями та завданнями щодо захисту національних інтересів, що здійснюють узгоджену діяльність у межах законодавства України.

X. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ.

Визначення Україною власного місця в Європі і світі, формування структури національних інтересів і пріоритетів у зовнішній політиці протягом п'яти років державної незалежності було складним процесом. Осмислюючи семирічний період, можна констатувати, що Україна зробила лише перші кроки у визначенні власних геополітичних і геостратегічних пріоритетів. Слід визнати, що у 1991 році багато питань, пов'язаних з вибором Україною зовнішньополітичної стратегії й визначенням власних національних інтересів у контексті сучасних геополітичних тенденцій, сприймалися громадськістю й професійними політиками поверхово, а іноді й безпідставно романтично. Цьому сприяли такі причини. Перша — відсутність досвіду планування зовнішньополітичної стратегії у професійних політиків й аналітиків. Слід підкреслити, що на момент здобуття Україною державності вона взагалі не мала таких фахівців. Друга причина - це невизначеність з базовими суспільними цінностями, які б стали підвалиною модернізації посттоталітарного суспільства. Варіанти відповідей на запитання: "Що далі робити з незалежною Україною?", які пропонувалися різними суб'єктами політичної діяльності, не приводили до суспільної згоди. І третя причина — складність і невизначеність самої геостратегічної ситуації, яка склалася після розпаду СРСР.

Аналізуючи дискусії того часу щодо зовнішньополітичних орієнтирів України, можна звести їхній зміст до двох дилем, а саме: "Захід - Росія" та "посткомуністичний консерватизм — національний романтизм". Вважалося, що досить змінити традиційну за часів перебудови політичну лексику на національну й це одразу стане гарантією отримання фінансової допомоги Заходу. Головне - це бути поза Росією: "Геть від Москви!" Де бути й з ким - це, вважалося, питання другорядні. Звідси - спроба обіграти своєрідну концепцію "геополітичного кола", згідно з якою все, що навколо України (Захід, Схід, Південь і Північ) є пріоритетами її зовнішньої політики.

"Геополітичне становище України, - зазначав Президент України Л. Д. Кучма, - вимагає економічного та політичного урівноваження наших відносин і на Заході, і на Сході. Стратегічний вибір на приєднання до європейських інтеграційних процесів жодною мірою не повинен позначитися на зусиллях щодо забезпечення інтересів України на постсоюзному просторі. У перші роки після розпаду СРСР тут багато втрачено. Але політика України на цьому напрямі поступово стає дедалі активнішою і прагматичнішою".[6. 39]¹⁴

Український геополітичний романтизм закінчився досить швидко. Цьому сприяли дві важливі події: вирішення долі ядерної зброї в Україні та питання розширення НАТО на Схід. У 1992-1993 рр. у зв'язку з питаннями, пов'язаними з ядерним статусом України, їй вперше довелося реально зіткнутися з пошуком раціональних рішень в контексті трикутника "Захід (насамперед США)-Росія -Україна". Українське керівництво тоді відчувало тиск як з боку США, так і Росії. Києву реально загрожувала небезпека стати символом дестабілізації в Європі. Існувала реальна загроза зовнішньополітичної ізоляції України. Завдяки здоровому глузду й

умінню знайти раціональний вихід із ситуації, яка склалася, долю ядерної зброї на території України на сьогодні вирішено. Тут українська дипломатія набула позитивного досвіду, сенс якого, передусім, полягає в тому, що повторення такої унікальної ситуації, коли президенти США і Росії об'єднують свої зусилля, щоб робити прямий тиск на Україну, хочеться сподіватися, вже не буде.

Вироблення раціональної точки зору, яка б відповідала національним інтересам щодо розширення НАТО, власне, було наступним іспитом як для професійних політиків, так і для громадської думки. З точки зору інтересів національної безпеки України принципове значення має те, як і в якій формі буде вирішено питання вступу до альянсу нових учасників. Перебуваючи в геополітичному вимірі регіональною державою, Україна зацікавлена в процесах, що сприяють зміцненню регіональної безпеки, стабілізації та розширенню структур колективної безпеки в Європі. Таким чином, країни-претендентки на вступ до НАТО можуть розраховувати на моральну підтримку України. Тим часом Україна виступає за розробку оптимального механізму вступу до альянсу нових країн: по-перше, цей механізм має бути розроблений за умов, коли відсутня безпосередня загроза зовнішньої воєнної агресії; по-друге, він не повинен порушувати (хоч і досить умовного) балансу інтересів, що склався (наприклад, залишається нерозв'язаним питання про те, яким чином цей крок позначиться на безпеці нашої країни у випадку, якщо сфера відповідальності НАТО пройде периметром кордонів України); по-третє, не варто не враховувати вплив Росії. Штучне створення вакууму структур безпеки навколо Росії може спонукати її до відвертого експансіонізму у своїй зовнішній політиці.[6. 40]¹⁵

Україна пройшла перший етап ідентифікації у зовнішньополітичній сфері. Чорно-біла схема геополітичного мислення, яка була притаманна політичній еліті та громадській думці за часів перших років незалежності, починає трансформуватися у

більш різноманітний досвід стратегічного планування політики. Україна за своїм геополітичним статусом і можливостями є типовою регіональною державою, й тому, щоб її інтереси стали реальністю в архітектоніці континентального геополітичного простору, їй треба ще раз уважно проаналізувати здобутки і проблеми перших п'яти років незалежності. Головним успіхом України на зовнішньополітичній арені є те, що вона стає впливовою в Європі державою, з нею починають рахуватися.

Не буде перебільшенням сказати, що упродовж семи років для України було й залишається актуальним питання геополітичного вибору: Європа чи Євразія? Аргументи прихильників "євразійського вектора" добре відомі: це перспективи взаємовідносин з республіками Середньої Азії та Закавказзя в рамках СНД. Можна прослідкувати трансформацію концепцій цих відносин - від беззастережної ізоляції (на перших етапах незалежності України) до усвідомлення необхідності крупно- масштабної взаємовигідної господарської кооперації (аж до відновлення СРСР, що не розглядається тут як серйозна альтернатива). Прихильники "євразійського вектора" стверджують, що, незважаючи на неструктурованість геополітичного простору у межах СНД, слід визнати - реальної альтернативи Співдружності у тому вигляді, в якому вона існує, на сьогодні поки що немає. Євразійський напрямок — це єдиний шлях експорту української продукції, яка ще не відповідає європейським стандартам, а також єдиний шлях позбавитися ролі сировинного й аграрного придатка розвинених країн.

Прихильники "європейського вектора" також пропонують вагомі аргументи: для України сучасна Європа становить інтерес як стратегічного, так і тактичного порядку. Розвиток науки, освіти, релігії, мистецтва тощо в Україні нерозривно пов'язаний з розвитком європейської культурної традиції. Тому існуюча в громадській думці настанова на "необхідність входження України в Європу", тобто прагнення бачити її повноправним учасником європейських процесів, не є схематичною або ілюзорною. До стратегічних інтересів України в Європі належать необхідність технологічної модернізації вітчизняного виробництва, можливість оволодіння наукомісткими технологіями, потреба у західних інвестиціях в українську економіку й у фінансовому співробітництві. Очевидно, що і для Заходу Україна становить безпосередній інтерес як великий споживчий ринок, джерело відносно дешевої кваліфікованої робочої сили, як країна з невикористаним потенціалом підприємств, що стали на рейки конверсії. Особливої уваги заслуговує питання співробітництва з країнами Центральної Європи — колишніми членами РЕВ. Тут реалізовано далеко не всі можливості подолання негативних наслідків, пов'язаних з розпадом РЕВ. Таким чином, за версією прихильників "європейського вектора", до українських завдань стратегічного порядку належать гуманітарна, культурна і політична інтеграція із Західною Європою і, наскільки це можливо, ефективне економічне співробітництво з нею. Щодо країн Східної Європи, то до перерахованих завдань додається ще й економічна інтеграція. Власне кажучи, й досі українська політична еліта не має чіткої відповіді на питання геополітичного вибору. В дослідницькій літературі, у виступах офіційних представників це питання має скоріше форму кон'юнкції, тобто Європа і Євразія. Хоча з огляду на культурний, політичний, історичний, навіть психологічний зміст поняття "Європа" та "Євразія" є такими, що дуже суттєво різняться.[6. 45]¹⁶

Так звану "європейсько-євразійську" геополітичну дилему ускладнює нерозв'язаність проблеми російсько-українських відносин. Стає очевидним, що існуюча в них напруженість значною мірою штучна. Ні в культурному, ні в економічному, ні в політичному або військовому вимірах вона не має достатніх підстав. Напевне, ця штучність стала наслідком невміння (або небажання) політичних еліт двох країн працювати у режимі політичного діалогу. Таку ситуацію

слід визначити як феномен "залишкової ідеологізації". З одного боку "конфлікту" в перші роки незалежності України бачили настрої національного романтизму та провінційного нонконформізму, а з іншого - традиційна зверхність у ставленні до "молодшого брата". Геополітичний словник, який визначав би суть російсько-українських відносин у перший період після розпаду СРСР, мав би категоричний характер: або "Геть від Москви!", або "Україна - це Малоросія" (тобто південна окраїна Росії). З обранням Президентом Л. Д. Кучми позиція України позбавилася нереалістичних складових у відношеннях до Росії, чого, на жаль, не можна сказати про певні кола московських політиків. Саме в цьому причина неузгодженостей у російсько-українських відносинах. Очевидно, що ідентифікація України як сфери "життєвих інтересів" Росії однаковою мірою ідентифікує Росію як сферу "життєвих інтересів" самої України, для якої вона (Росія) є головним торговельним партнером та постачальником сировини. Слід зважити на те, що у разі вибору Україною "євразійського" шляху, їй доведеться ідентифікувати себе у просторі політичних та економічних перспектив розвитку Росії. А тут дуже багато невідомого. Навряд чи слід повністю погоджуватися з думкою деяких західних спостерігачів, що "демократичні реформи в Росії незворотні". Українську громадськість не може не турбувати процес легiтимiзацiї радикально-націоналістичних тенденцій у російському політичному житті, посилення позицій військових і представників військово-промислового комплексу у структурах російської влади, прагнення Росії контролювати геополітичний простір СНД та деякі країни на Близькому Сході й у Південно-східній Азії. Більшість західних спостерігачів та експертів визнають посилення в російській зовнішній політиці, якщо і не відкрито імперських, то принаймні проімперських настроїв.

Але й відверта відмова від "євразійського вектора" теж неможлива. Сучасна Європа - це скоріше своєрідний елітарний клуб, де існує чітка система розпізнавальних знаків "свій-чужий", і Україні там поки що відводиться досить умовна роль. Тим більше, що російський політичний істеблішмент відчуває гостру алергію на будь-які самостійні зовнішньо й внутрішньополітичні кроки України.

Слід відзначити, що з точки зору геостратегічних інтересів України не існує (і не може існувати, враховуючи культурну та історичну близькість) принципових перешкод для того, щоб визнати Росію своїм геостратегічним союзником. Але наскільки саме російський політичний істеблішмент готовий визнати Україну повноцінним геостратегічним союзником? Доля так званого масштабного договору між Росією та Україною є своєрідною відповіддю не це питання.

Відносини з Росією найближчими роками будуть займати центральне місце в зовнішній політиці України. Помітний вплив "російського фактора" відчуватиметься і в стратегії внутрішньої політики, в усіх сферах суспільного життя.

Характеристики

Список файлов реферата