142546 (726646), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Розвиваючи це розуміння, український учений С. Войтович слушно зазначає, що в межах даної галузі соціологічної науки існують два взаємопов'язані підходи дослідження проблем освіти: внутрішньо- і зовнішньо-інституційний. У ракурсі першого розглядаються соціальні аспекти діяльності працівників освіти, педагогічних та навчальних колективів, соціальна структура та функціонування установ системи освіти, проблеми управління, взаємини педагогів та учнів, закономірності соціалізації особи в навчальному процесі, соціальний статус і суспільна роль учителів і викладачів, їхній професійний статус. Другий підхід передбачає дослідження соціальних проблем взаємодії освіти та інших інституцій суспільства — виробництва, науки, культури, політики тощо, взаємозв'язку навчально-освітніх та інших суспільних процесів, впливу освіти на суспільні відносини, поведінку та свідомість індивідів і соціальних груп.
Стаття 53 Конституції України проголошує: "Кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства" [5, с. 128].
Освіта як вид економічної діяльності охоплює нині в Україні не тільки державну і приватну освіту, котра надається різними закладами, що належать до традиційної системи навчання, за різними рівнями (дошкільну освіту, загальну середню освіту, професійно-технічну освіту, вищу освіту) та за всіма галузями, у тому числі заочну, а також освітні передачі по радіо і телебаченню. Вона включає й освіту дорослих, післядипломну освіту, навчання в аспірантурі та докторантурі, самоосвіту тощо. Причому ми переконані: освітня сфера суспільства працюватиме ефективно лише в тому випадку, якщо всі її елементи складатимуть дійсно єдину, цілісну систему освіти.
Вітчизняний соціальний інститут освіти охоплює насамперед постійні дошкільні, загальноосвітні, професійно-технічні та вищі навчальні заклади різних рівнів акредитації, підготовку аспірантів та докторантів.
До загальноосвітніх навчальних закладів належать: школи, ліцеї, гімназії, колегіуми, навчально-виховні комплекси (об'єднання), санаторні школи всіх ступенів, а також спеціальні школи (школи-інтернати) та школи соціальної реабілітації. До складу навчально-виховних комплексів входять школи, дитячі садки. Загальноосвітні навчальні заклади першого ступеня (початкова школа) забезпечують початкову загальну освіту, другого ступеня (основна школа) — неповну загальну середню освіту, третього ступеня (старша школа) — повну загальну середню освіту.
Професійно-технічні навчальні заклади — навчальні заклади для забезпечення потреб громадян у професійно-технічній і повній загальній середній освіті. Випускникові професійно-технічного навчального закладу, який успішно пройшов кваліфікаційну атестацію, присвоюється кваліфікація "кваліфікований робітник" із набутої професії відповідного розряду (категорії) [1, с. 238].
До вищих навчальних закладів належать: технікуми, училища, коледжі, інститути, консерваторії, академії, університети тощо. Відповідно до статусу вищих навчальних закладів, встановлено чотири рівні акредитації: І — технікуми, училища; II — коледжі та інші, прирівняні до них заклади; III і IV — академії, університети, інститути, консерваторії. Вищі навчальні заклади здійснюють підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями:
молодший спеціаліст — забезпечують технікуми, училища, інші вищі навчальні заклади І рівня акредитації;
бакалавр — забезпечують коледжі, інші вищі навчальні заклади II—IV рівнів акредитації;
спеціаліст, магістр — забезпечують вищі навчальні заклади III і IV рівнів акредитації.
Концентрована характеристика ситуації у вітчизняній освіті міститься в Посланні Президента України до Верховної Ради "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році". Насамперед зазначено: за даними ООН (2000 p.), індекс освіти населення України становив 0,92, що трохи перевищує відповідний середній індекс країн Східної Європи (0,91) та СНД, але це відчутно нижче, ніж у країнах Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) — 0,97.
Із-поміж поточних кількісних змін заслуговує на увагу те, що в 2001 —2002 навчальному році випуск фахівців із вищих навчальних закладів України збільшився на 11,3%, порівняно з попереднім роком, і дорівнював 512 тис. осіб.
Залишається дуже гострою проблема недостатнього фінансування діяльності навчальних закладів. Передусім це стосується заробітної плати педагогічних працівників, яка істотно нижча від середньої заробітної плати працівників промисловості. Невідповідність рівня заробітної плати вчителів і прожиткового мінімуму призводить до виникнення кадрової проблеми у навчальних закладах. Так, на початок 2002—2003 навчального року у школах не вистачало понад 8,4 тис. вчителів, насамперед фахівців з іноземних мов, математики, інформатики, української мови і літератури, історії. Така ситуація змушує залучати до педагогічної роботи вчителів-пенсіонерів, кількість яких у педагогічних колективах за останній рік збільшилася на 6,3%, студентів старших курсів вищих педагогічних навчальних закладів [4, с. 94].
Серед чинників, які негативно впливають на навчальний процес, — недостатня забезпеченість сучасними підручниками та наочним приладдям, а також низький рівень комп'ютеризації. Так, із 21,4 тис. денних загальноосвітніх шкіл лише 10,1 тис. мають сучасні комп'ютери. Забезпеченість засобами навчання в цілому становить 22,9% від нормативних потреб, обладнанням для проведення лабораторних робіт — 6—9%, що знижує якість навчально-виховного процесу.
Недостатньо використовуються сучасні методи і форми підготовки школярів та студентів. У багатьох випадках якість навчання не відповідає національним та міжнародним стандартам. Формується розрив між набутими знаннями та вимогами виробництва.
Підготовка фахівців вищої кваліфікації здійснюється без урахування перспективних потреб економіки країни. Внаслідок цього значна частина випускників навчальних закладів не може знайти роботу і вимушена змінювати кваліфікацію (або навіть професію) за допомогою центрів зайнятості.
Зарубіжні спеціалісти не мають ніяких сумнівів стосовно того, що належний рівень функціонування освітньої системи вимагає виділення на її потреби значних коштів. Наприклад, одне з "десяти золотих правил конкурентоспроможних суспільств", сформульованих у "Повному довіднику магістра з бізнесового адміністрування" провідним фахівцем із питань міжнародної конкурентоспроможності С. Гареллі, виглядає таким чином: здійснювати у великих обсягах інвестування в освіту, особливо у старший рівень середньої освіти, безперервну освіту дорослих і підвищення кваліфікації робочої сили [6, с. 184].
Нам в Україні треба насамперед поставити з голови на ноги процедуру державного фінансування освітньої системи. Нині з року в рік освіта, соціально-культурна сфера в цілому фінансується за "залишковим принципом": спочатку прогнозується загальний обсяг надходжень державного бюджету, потім визначається обсяг видатків на "більш важливі" потреби і, нарешті, залишки розподіляються між освітою, наукою, культурою та ін. Такий варіант фінансування надалі є неприпустимим. Необхідно раз і назавжди його радикально змінити. Згадаємо, що стаття 61 чинного Закону України "Про освіту", зокрема, проголошує: "Держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі, не меншому десяти відсотків національного доходу, а також валютні асигнування на основну діяльність". Орієнтуючись на цю величину, розробку державного бюджету слід починати з фіксації обсягів фінансування освіти та інших галузей соціально-культурної сфери, виходячи з принципу максимально повного задоволення їхніх потреб. А залишок коштів розподіляти між іншими видами видатків. Тільки такий варіант формування державного бюджету дійсно забезпечить пріоритетність розвитку освіти та соціально-культурної сфери в цілому, дозволить остаточно подолати загрозливу тенденцію зниження частки державних витрат на освіту у валовому внутрішньому продукті, що спостерігалось у другій половині минулого десятиліття (ці витрати у процентах до ВВП становили у 1995 р. - 5,4%, у 1996 р. - 4,9%, у 1997 р. - 5,4%, у 1998 р. - 4,4%, у 1999 р. - 3,6%, у 2000 р. - 4,1%, у 2001 р. -5,1%, тобто ще не повернулися на рекордний рівень 1995 і 1997 pp., що, втім, як показують розрахунки, є суттєво нижчим від декларованого в Законі "Про освіту") [1, с. 239].
Ще однією передумовою підйому освітньої системи України на якісно новий рівень виступає рішуче вдосконалення механізмів управління навчальними закладами. Що стосується дошкільних, середніх і професійно-технічних закладів, в управлінні ними слід кардинально підвищити роль батьківського загалу. На загальних зборах батьків вихованців та учнів цих закладів має укладатися угода з їх директорами. Батьківський комітет повинен отримати право відстежувати її виконання та розривати угоду у випадку суттєвих порушень з боку керівництва закладу. Водночас контрольні функції у сфері управління дошкільними, середніми та професійно-технічними навчальними закладами мають зберегти органи виконавчої влади та місцевого самоврядування. Такий двосторонній контроль дасть змогу запобігати зловживанням, сьогодні вельми розповсюдженим, з боку директорів закладів.
Що стосується вищих навчальних закладів, то у всіх без винятку вузах, як державних, так і приватних, слід створити громадські попечительські ради. Вони повинні прийняти на себе відповідальність за формулювання та реалізацію стратегії розвитку вищого навчального закладу, вирішення ключових проблем фінансування його діяльності, наймання ректорів і здійснення контролю за їх роботою. Попечительські ради вузів мають включати передусім авторитетних і зацікавлених представників місцевої громадськості, зокрема колишніх працівників органів державного управління та місцевого самоврядування і випускників даного навчального закладу. Ці ради можуть стати важливою складовою частиною інфраструктури громадянського суспільства в Україні [9, с. 97].
У контексті реформування системи управління освітою слід різко звузити сферу директивного впливу Міністерства освіти і науки України, зокрема стосовно вищої школи — залишити за ним головним чином координаційні повноваження. Компетенцію у сфері управління системою освіти, використання її фінансових ресурсів доцільно суттєво перерозподілити на користь місцевих органів влади та власне освітніх закладів і громадськості. Скажімо, процес акредитації вузів мають здійснювати громадські організації: асоціації вищих навчальних закладів і професійні об'єднання спеціалістів вищої кваліфікації; роль МОН України необхідно обмежити наданням методичної підтримки.
Впровадження нового способу фінансування системи освіти у сполученні з удосконаленням механізмів управління дозволить підвищити до конкурентоспроможного рівня заробітну плату працівників освітніх закладів і збільшити привабливість останніх як місць працевлаштування, що, у свою чергу, сприятиме залученню та утриманню в освітній сфері талановитих педагогів, провідних науковців і перспективної молоді. Це також дасть можливість підтримувати на належному рівні матеріально-технічну базу закладів системи освіти, зокрема реалізувати програму її комплексної інформатизації. Взагалі, дозволимо собі висловити впевненість, що в разі здійснення перелічених заходів, вітчизняна система освіти, соціально-культурна сфера та сукупність галузей нематеріального виробництва в цілому функціонуватимуть значно ефективніше.
Висновки
Зарубіжні спеціалісти не мають ніяких сумнівів стосовно того, що належний рівень функціонування освітньої системи вимагає виділення на її потреби значних коштів. Наприклад, одне з "десяти золотих правил конкурентоспроможних суспільств", сформульованих у "Повному довіднику магістра з бізнесового адміністрування" провідним фахівцем із питань міжнародної конкурентоспроможності С. Гареллі, виглядає таким чином: здійснювати у великих обсягах інвестування в освіту, особливо у старший рівень середньої освіти, безперервну освіту дорослих і підвищення кваліфікації робочої сили [8, с. 62].
Нам в Україні треба насамперед поставити з голови на ноги процедуру державного фінансування освітньої системи. Нині з року в рік освіта, соціально-культурна сфера в цілому фінансується за "залишковим принципом": спочатку прогнозується загальний обсяг надходжень державного бюджету, потім визначається обсяг видатків на "більш важливі" потреби і, нарешті, залишки розподіляються між освітою, наукою, культурою та ін. Такий варіант фінансування надалі є неприпустимим. Необхідно раз і назавжди його радикально змінити. Згадаємо, що стаття 61 чинного Закону України "Про освіту", зокрема, проголошує: "Держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі, не меншому десяти відсотків національного доходу, а також валютні асигнування на основну діяльність". Орієнтуючись на цю величину, розробку державного бюджету слід починати з фіксації обсягів фінансування освіти та інших галузей соціально-культурної сфери, виходячи з принципу максимально повного задоволення їхніх потреб. А залишок коштів розподіляти між іншими видами видатків. Тільки такий варіант формування державного бюджету дійсно забезпечить пріоритетність розвитку освіти та соціально-культурної сфери в цілому, дозволить остаточно подолати загрозливу тенденцію зниження частки державних витрат на освіту у валовому внутрішньому продукті, що спостерігалось у другій половині минулого десятиліття (ці витрати у процентах до ВВП становили у 1995 р. - 5,4%, у 1996 р. - 4,9%, у 1997 р. - 5,4%, у 1998 р. - 4,4%, у 1999 р. - 3,6%, у 2000 р. - 4,1%, у 2001 р. - 5,1%, тобто ще не повернулися на рекордний рівень 1995 і 1997 pp., що, втім, як показують розрахунки, є суттєво нижчим від декларованого в Законі "Про освіту") [3, с. 65].
Концентрована характеристика ситуації у вітчизняній освіті міститься в Посланні Президента України до Верховної Ради "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році". Насамперед зазначено: за даними ООН (2000 p.), індекс освіти населення України становив 0,92, що трохи перевищує відповідний середній індекс країн Східної Європи (0,91) та СНД, але це відчутно нижче, ніж у країнах Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) — 0,97.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
