141733 (726323), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Стан і перспективи сучасних цивілізацій

Види цивілізацій Питома вага у населенні світу (%) Частка у світовому валовому

продукті (%)

1995 2010 2025 1995 2010 2025

Західна

(США, Європа) 13 11 10 47 46 43

Конфуціанська (Китай) 25 24 23 11 14 17

Ісламська 14 18 21 11 12 15

Індуїстська (Індія) 15 16 17 2 1,5 3

Латиноамериканська 9 10 9 8 8 9

Православно-слов'янська

(Україна, Росія) 8 7 6 4 4 5

Японська 2 1,5 1 8 8 8

Африканська 9 11 14 1 1 1

Заслуговують на увагу визначення цивілізацій, логіка функціонування і розвиток яких визначаються не лише сучасними структурами онтологічно, а й культурними інваріантами та історичною пам'яттю, що дістались у спадок від попередніх періодів (генетична основа). Тому кожна цивілізація має два плани діяльності, дві іпостасі. З одного боку, це актуальна цивілізація – існуючі суспільства та сукупності з домінуючим центром; з другого – меморіальна цивілізація, що символізує зв'язок з минулим чи з колишнім домінуючим центром (Київська Русь – православно-слов'янська цивілізація).

Ще один різновид світових цивілізацій розглядається у комплексі аналізу „типу розвитку”, що формується на основі таких чотирьох головних ознак, як:

• спільність засад ментальності;

• спільність і взаємозалежність історично-політичної долі та економічного розвитку;

• взаємопереплетення культур;

• наявність сфери спільних інтересів та спільних завдань з точки зору перспектив розвитку.

Вищеназвані ознаки є основою тлумачення природної, східної та західної цивілізацій.

До природних спільностей належить та частина людства, яка перебуває в межах природного річного циклу в єдності та гармонії з природою. Це аборигени Австралії, американські індіанці, багато африканських племен, малі народи Сибіру та півночі Європи. Природні цивілізації, що беруть свій початок в епоху привласнюючого господарства, передбачають невіддільність людини від природи, підпорядкування людської поведінки її законам, а отже, відзначаються практичною відсутністю розвитку, статичністю суспільства.

Східні цивілізації виникли у глибоку давнину. Класичні їх варіанти – Стародавній Єгипет, індуїстський, буддійський та конфуціанський Схід, що мали циклічний характер розвитку. Цей цивілізаційний різновид відзначався харизматичним характером суспільної свідомості, зосередженням на духовному, колективізмом, корпоративними (егалітарними) принципами суспільних відносин, патер-палістською роллю держави як домінуючого власника, абсолютним переважанням вертикальних зв'язків над горизонтальними.

Західна цивілізація асоціюється з постіндустріальним розвитком, за якого на певних етапах виникає самопідтримуюча економіка, правова держава, демократичний політичний устрій, громадянське суспільство, розвинуті системи життєзабезпечення. Вони беруть свій початок в античних цивілізаціях Стародавньої Греції і Стародавнього Риму, доколумбової Америки (ацтеки, майя) та сягають сучасних індустріальних держав.

В остаточному підсумку головним мотивом кожної цивілізації є пошук джерел модернізації і розвитку, функціонування в режимі, що задається глобальними трансформаційними процесами, світо системними закономірностями і викликами.

УКРАЇНА І ПРОЦЕСИ МОДЕРНІЗАЦІЇ У ЦИВІЛІЗАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ

Останні півтора-два десятиліття ми виявилися свідками унікального збігу і переплетення величезних за своїми масштабами явищ і процесів, кожен з яких окремо можна було б назвати епохальною подією з погляду його наслідків для всього світового співтовариства. Це, по-перше, настання якісно нової фази науково-технічного прогресу, що одержало назву інформаційної або телекомунікаційної революції, і, по-друге, простимульована цією фазою зміна соціально-політичних парадигм. Під впливом цих радикальних зрушень найбільшої популярності отримала класифікація цивілізацій: доіндустріальне – індустріальне – постіндустріальне суспільство. В основі цієї класифікації лежить тип суспільного виробництва: сільськогосподарський, промисловий і виробництва інформації. В.Степін пише про традиційну, техногенну і антропогенну цивілізації. З'явилося визначення „буттєвого”, „інструментального”, „термінального” типів цивілізацій, де перший тип характеризується домінантою відтворення засобів виробництва, одним із яких виступає і сама людина (звідси інструментальне ставлення до особистості). Третій тип характеризується домінантою цінності самої людини, цільової функції спрямованості суспільного розвитку на усвідомлення і примноження можливостей розвитку людської особистості. Якщо ж в основу класифікації покласти особливості типу культури і регуляції соціальної поведінки людей, то виділяють інші фази цивілізаційного розвитку – традиційне суспільство і суспільство, у якому регуляція соціальної поведінки визначається доцільною ефективністю. Починаючи з 70-х рр., найбільш модним у загальнотеоретичному аналізі стало поняття постмодерністської фази розвитку людської цивілізації.

Перехід, що позначився в найбільш розвинених суспільствах до історичного часу постмодернізму, змушує по-новому розглянути модернізацію – як ту, що проходила в минулому, так і незавершену для багатьох суспільств донині. Як відзначають російські політологи В.Пантін та В.Лапкін, для усіх них перехід до постмодернізму став безпосереднім продовженням руху до сучасності, і обидва процеси зараз переплетені і взаємопов'язані.

Подібне суміщення „парадигми" розвитку властиве і Україні, модернізація якої водночас продовжує виявляти особливості, що відрізняють її від інших. У цьому відношенні український постмодерн – як особливого роду гетерогенність і непевність еволюційних тенденцій, якийсь колаж епох – постає скоріше у вигляді незавершеного або, принаймні, некласичного модерну, обтяженого наслідками складного і болісного становлення, а також неорганічним і непослідовним характером позичання традицій. Разом з тим, чим необережніше поводження „модернізаторів” з національною традицією, тим ймовірніша непередбачена реакція традиціоналізму, або в прямих, або в перетворених формах.

Так, в історії багатьох суспільств, що модернізуються, виявляються ознаки своєрідного соціокультурного і політичного циклу, фазами якого є спалах крайнього модернізму, за яким випливають кризи ідентичності, масової дезорієнтації та маргіналізації значних шарів населення.

Відомо, що теорія модернізації склалася в 50-60 рр. XX ст. як одна з теорій суспільно-історичного розвитку, узгоджених із парадигмою прогресивних змін, окресленою філософією Нового часу. Під модернізацією як такою розуміються не обов'язково синхронізовані глибинні перетворення в економічній, політичній і ціннісній системах суспільства, що відбуваються внаслідок того, що називають промисловою, демократичною й освітньою революціями. Сильною стороною теорії модернізації був її цілісно-узагальнюючий характер при аналізі структурних змін, що відбуваються в етапі переходу від традиційного до сучасного суспільства, специфіка політичних і економічних трансформацій пов'язувалися з проблемами змін самої людини, її уявлень, орієнтації і засобу взаємодії із подібними собі, а також цінностей. На ранній стадії розробки теорії модернізації її сутнісними ознаками були універсалізм (еволюція суспільства розглядалася як загальний, або універсальний, процес, що має ті ж самі закономірності й етапи для всіх цивілізацій, країн і народів) і уявлення про лінійно-поступальний характер суспільного розвитку в цілому. Проте незабаром з'ясувалося, що лінійно-поступальна модель модернізації не спроможна аналітично відбити реальні перетворення в суспільствах, що здійснювали перехід від традиційного до сучасного стану в латинській Америці, південно-Східній Азії та інших регіонах світу. Пізніше ця неадекватність лінійно-поступальної моделі підтвердилася і на досвіді країн Східної Європи і республік колишнього СРСР. Накопичений емпіричний матеріал свідчив: процесам політичної модернізації багатьох суспільств, як правило, властиві прискорення і уповільнення, свого роду „хвилі", що специфічним чином їх ритмізують у кожному конкретному випадку. Більш того, як показали дослідження, фази модернізації можуть змінюватися фазами контрмодернізації і антимодернізації, що можна визначити як реакцію на неорганічні для політико-культурного розвитку тієї чи іншої країни спроби трансформації її політичної системи.

Спроби прямо сформувати в цих суспільствах політичну систему ліберально-демократичного типу здебільшого не увінчалися успіхом, що спонукало дослідників політичної модернізації відійти від західного варіанту і пристосувати концепцію до специфічних умов перехідних суспільств. У результаті було розроблено кілька нетрадиційних варіантів теорії політичної модернізації.

Передусім студентам слід знати про авторитарно-прагматичну концепцію, розроблену С.Хантінгтоном і його послідовниками. Вони розробили цілий ряд умов здійснення політичної модернізації в умовах авторитарного підтримання політичної стабільності: поетапна структуризація системи реформ, концентрація реальної влади в руках уряду і компетентність політичного керівництва, послідовність і поступовість у проведенні реформ, створення надійної коаліції реформаторських сил як політичного, так і соціального характеру. Дана концепція стала основою численних авторитарно-елітнетських програм політичної модернізації, що досить успішно здійснені в ряді країн (наприклад, у Чилі). На основі аналізу нового емпіричного матеріалу С.Хантінгтон переосмислив свою концепцію, сформулювавши її у вигляді взаємодії трьох факторів політичної модернізації - економічного розвитку, соціально-економічної рівності і політичної участі, пріоритетність кожного з яких і визначає характер політичної модернізації.

Стосовно України, перша серед проблем її політичної модернізації найтісніше, порівняно з іншими, пов'язана з перехідним, кризовим станом українського суспільства, котрий, з одного боку, має спільні риси з кризою у таких країнах Східної Європи, як Угорщина, Чехія, Словаччина, Польща, а також за деякими головними ознаками схожа на кризу в Росії. А з іншого боку, перехідний стан українського суспільства має і свої особливості, що характеризуються відсутністю конкуренції, надзвичайною розбалансованістю і диспропорційністю, а також кадровою кризою, засиллям колишньої радянської номенклатури на всіх рівнях, економічною й інституційною залежністю від Росії. З огляду на такий стан українського суспільства, полеміка на тему ,,Яке суспільство ми будуємо? ”, що точиться не лише у вищих ешелонах влади з самого початку досягнення Україною незалежності, а й серед усіх верств населення, не відповідає сучасним реаліям і потребам. Саме тому однією з найважливіших проблем сучасної політичної модернізації є проблема досягнення відносно стійкої рівноваги і політичної стабільності та консолідації в суспільстві на основі визначення природи і напрямку процесів, що відбуваються у ньому.

Цікавими є думки російського політолога О.С.Панаріна: „Цивілізаційна аналітика допомагає нам оцінити різницю між розвитком як іманентним процесом і модернізацією як різновидом внутрішнього чи зовнішнього колоніалізму. Одна справа – розвиток як саморозвиток. Він збігається з духом ліберальної епохи, з демократією, тому що в цілому відповідає принципу самодіяльності. Чим вільніше розгортається масова громадянська самодіяльність, тим швидше і успішніше відбувається процес розвитку. Зовсім інша справа – модернізація. Вона означає розподіл суспільства на модернізаторів і тих, що модернізуються. Модернізаторська меншість веде за собою, перетворює і перевиховує традиціоналістськи настроєну, „неадаптовану до духу часу більшість”.

Можна припустити, що подібне перевиховання і здійснюється саме не без допомоги політичного ідеалу, що висувається як засіб для здійснення певного політичного устрою. За словами того ж Панаріна, лише пошуки стабільності можуть вести до спроб (найчастіше несвідомих) декультурації і деінтелектуалізації суспільства, у якого поступово атрофується почуття ідеалу. Сама орієнтація на Ідеал засуджується як архаїзм, що перешкоджає здоровому практицизму і прагматизму. Сьогодення України, на жаль, доводить, що неможливо здійснити модернізацію суспільства без попередньої „революції" у головах її громадян. А зробити це – якраз і є найважчим завданням.

Характеристики

Список файлов реферата