141733 (726323), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Економічна парадигма тісно пов'язана з технологією. Вона розглядає такі глибокі фундаментальні категорії, як власність, зміст і характер виробництва чи ширше – взаємодію людини і природи, суспільні форми праці, насамперед поділ і кооперацію праці як засоби зростання її продуктивності. Економічні чинники є основою періодизації макроцивілізацій (світових цивілізацій).
Крім вищеназваних, критеріями цивілізаційного підходу є просторові чинники, пов'язані з особливостями навколишнього природного середовища, ландшафту. Часові чинники формують спільність історичного буття (синхронні цивілізації), культури, мови. Соціально-технологічні – створюють суперетнічну спільність шляхом формування спільних ціннісно-нормативних механізмів, усвідомлення спільності, самоідентифікації людських популяцій.
У цілому сформувались два основних напрями (школи) цивілізаційного підходу до аналізу суспільно-історичного процесу: культурно-матеріалістичний та культурно-історичний. Перший використовувався на початку XX ст. у Франції (М.Блох, Л.Февр). Культурно-матеріалістична концепція ґрунтується на чотирьох блокових підсистемах, сукупність яких утворює цілісну цивілізаційно-історичну систему: економічній, соціальній, політичній, культурно-психологічній.
Економічна підсистема наголошує на провідній ролі матеріальних, господарських чинників у розвитку цивілізації. її головними структурними елементами є виробництво, споживання, обмін товарами і послугами, техніка і технологія, система комунікацій, засоби регулювання економічних процесів.
Соціальна сфера включає в себе все те, що належить до суспільних форм життєдіяльності людей, способу їхнього життя, людського розвитку (сім'я, родина, статево-вікові відносини, здоров'я, житло, харчування, праця, дозвілля, одяг, соціальний захист).
Політичний ареал охоплює так звані інституціональні відносини між людьми, що виявляються в сукупності звичаїв, норм права, влади, партій, громадських рухів, об'єднань тощо, які в сучасній інтерпретації об'єднуються поняттям „правова держава” та „громадянське суспільство”.
Нарешті, культурно-психологічний складник поширюється на всі прояви духовного життя, яке існує в різноманітних знаково-комунікативних системах, культурних нормах і цінностях, що забезпечують взаємодію людських спільнот у різних проявах та іпостасях. Найбільш повно ідеї культурно-матеріалістичної школи відображені в працях Ф. Броделя.
Культурно-історична школа провідну роль відводить духовному чиннику. Геніальним предтечею цієї школи був арабський вчений Ібн Халдун (помер у 1406). Надалі ці ідеї розвивала плеяда видатних дослідників: Дж.Віко (1668-1774), М.Данилевський (1822-1885) та ряд сучасників – О.Шпенглер, М. Бердяєв, П. Сорокін, А. Тойнбі, Н. Еліас, С. Айзенштадт та інші.
В узагальненому вигляді прибічники культурно-історичної школи виділяють такі визначальні риси і характерні особливості цивілізацій. По-перше, це є великі цілісні соціокультурні системи, що функціонують на основі власних закономірностей, що не зводяться до властивостей окремих країн, націй та інших соціальних спільнот. По-друге, цивілізація має свою соціальну і духовну структуру з притаманними їм ціннісно-змістовними та інституціональними компонентами і атрибутами. По-третє, кожна цивілізація існує відносно відокремлено, відзначається самобутніми і неповторними рисами. Своєрідність цивілізацій проявляється в особливому укладі духовного життя, побудові духовних структур, своєрідності історичної долі.
По-четверте, кожна цивілізація має свої духовні витоки, первинний моністичний символ, навколо яких формуються духовні системи, що надають впорядкованості, сенсу, естетичної та стильової узгодженості та органічної єдності з іншими комплексами та елементам системи.
По-п'яте, цивілізаціям притаманна своя динаміка, яка охоплює тривалі історичні періоди, упродовж яких вони проходять через різні цикли, фази: генезису – зростання – визрівання – в'янення – занепаду – розпаду.
При всіх цих змінах цивілізація неодмінно зберігає своє ядро, іманентні базові цінності і властивості, хоча зміст і структура окремих елементів підлягають трансформаціям та модифікаціям.
По-шосте, взаємодія між цивілізаціями в цілому відбувається на основі самовизначення, співіснування та взаємообміну, подекуди набуваючи гострих зіткнень і суперечностей, внаслідок чого можуть виникнути трансплантовані (перенесені) чи амальгамні (змішані) цивілізації.
Таким чином, цивілізація означає високий рівень розвитку суспільства, що значно перевищує рівень первісних примітивних чи традиційних суспільств на основі якісно нових економічних, соціальних та духовних надбань.
Цивілізаційна ідея визнає багатоманітність історичного процесу, співіснування декількох макроцивілізаціиних спільнот, плюраліетичність методологічних і теоретичних підходів та методів дослідження людської спільноти. Цивілізаційних підхід долає обмеження і догматизм формаційного аналізу, а цивілізація виступає структурою, що забезпечує наступність і зв'язок між минулим, сучасним і майбутнім. Відштовхуючись від ідеї осьового часу, моністичних символів і сакральних цінностей, цивілізаційна парадигма спрямована на збереження єдності й цілісності історичного процесу в усіх його багатоманітних проявах, на підтримання стабільності й наступності цивілізаційного поступу в умовах глобальних викликів, що постали перед людством на початку третього тисячоліття.
ТИПИ І ВИДИ ЦИВІЛІЗАЦІЙ
Треба зауважити, що є різноманітні підходи до класифікації цивілізацій залежно від визначальних критеріїв, що взяти за їх основу. За просторовою ознакою розрізняють два головних типи цивілізації: всесвітню цивілізацію, яка характеризується планетарними масштабами, та локальні цивілізації, що обмежуються територіями окремих регіонів. Виходячи з рівня розвитку цивілізаційних утворень та циклічного характеру поступу (вікового тренду), виділяють сім видів всесвітніх цивілізацій, що послідовно змінювали одна одну упродовж дев'яти останніх тисячоліть. З-поміж таких циклів-цивілізацій виділяються: неолітична (VІІ-ІV тис. до н.е.); східно-рабовласницька (III - перша половина І тис. до н.е.); антична (VI ст. до н.е. – VI ст. н.е.); ранньофеодальна (VІІ-ХШ ст.); доіндустріальна (ХІV-ХVШ ст.); індустріальна (60-90-ті роки XVIII ст. – 60-70 роки XX ст.); постіндустріальна (80-ті роки XX ст. – кінець XXI ст. – початок XXII ст. (можливо). Даний підхід наголошує на єдності людської цивілізації при всій її різноманітності та гетерогенності. Навіть і в наш час, за умов небаченого зростання інформаційних та комунікаційних систем, глобалізації господарсько-політичного життя, залишаються доволі неоднорідними складові елементи світової цивілізації.
В агрегованому, масштабному варіанті виділяють лише дві світові цивілізації: традиційну та сучасну. Вони різняться між собою насамперед економічною базою. В економіці традиційної цивілізації переважали первіснообщинні зв'язки, так званий азіатський спосіб виробництва, рабовласницькі чи феодальні відносини. В сучасній цивілізації домінують капіталістичні ринкові відносини, з відповідними економічними, політичними інституціональними та правовими структурами. Характерним є усвідомлення переважною більшістю індивідів своєї приналежності до цієї цивілізації (свідомо чи інтуїтивно), незважаючи на мовні, культурні, релігійні чи інші відмінності. Про це, зокрема, свідчать загальносвітові події, що втягують у свій вир представників практично усіх країн і континентів. Такими проявами були в XX ст. світові економічні і фінансові кризи (1929-1933 рр., 1997-1998 рр.), Перша та Друга світові війни (1914-1917 рр. та 1939-1945 рр.), інші загальнопланетарні події і процеси.
Інституціональна єдність світової цивілізації закріплена спочатку в створенні Ліги Націй, а потім Організації Об'єднаних Націй як всесвітнього форуму з розгалуженою мережею організацій і установ економічного, політичного, гуманітарного спрямування. І навпаки, відмінною рисою традиційної цивілізації (залишки якої спостерігаються і у наш час) є відсутність у переважної більшості населення усвідомлення приналежності до цивілізації (цивілізаційна відрубність), коли вона лише фрагментарно взаємодіє з іншими елементами системи (норми, звичаї, релігія).
Значного поширення набула класифікація всесвітніх цивілізацій за домінуючими економічними ознаками, такими як вид виробництва, характер праці, провідний тип власності.
Аграрна цивілізація за своєю часовою тривалістю охоплює найбільший період, початок якого поклала неолітична (аграрна) революція (ІV-ІІІ тис. до н.е.), що ознаменувала перехід від привласнюючого до виробляючого (відтворюючого) господарства. У цей час аграрна економіка становила ядро цивілізації. Останні півтисячоліття промислова структура стала визначати закономірності та тенденції всесвітньо-історичного процесу. Індустріальна цивілізація продемонструвала небачені темпи економічного зростання та залучення до виробництва величезної маси ресурсів. Так, за період з 1715 по 1971 рр. обсяг світового промислового виробництва зріс у 1730 разів, а більше половини даного приросту здійснювалося з 1948 р. Проте подальше нарощування виробництва такими темпами має природні та економічні обмеження. За експертними оцінками при збереженні нинішніх темпів приросту додаткової темпової енергії межі буде досягнуто у 2075 р., а запасів палива залишилося на 130-150 рр. (рабуючи з 2000 р.). Підраховано, що нині на земній кулі споживається у тисячу разів більше їжі і сировини порівняно з ресурсами незайманої природи планети, тобто продуктивність біосфери збільшилась на три математичних порядки.
Таким чином, індустріальна модель розвитку - в стадії глибокої всеосяжної кризи, що проявляється, по-перше, в безмежній, безсистемній і безконтрольній утилізації речовини природи, максимізації економічного зростання, а не його оптимізації, по-друге, у підпорядкуванні живої праці „машинній”, тобто у повній залежності людини від мережі машин, у домінуванні технократичних підходів у соціально-економічному розвитку; по-третє, накладанні, взаємопереплетенні цивілізаційних суперечностей різного рівня, в умовах яких державні, регіональні суперечності не в змозі подолати вплив глобальних проблем без радикальної перебудови глобальної системи політичних і економічних відносин. Внаслідок цього нині дедалі виразніше проявляються обриси постіндустріальної, ноосферо-космічної цивілізації. її головними ознаками є передусім широка інтелектуалізація виробництва, пріоритетний розвиток науки, складної розумової праці. Якісні особливості економіки періоду зародження і становлення постіндустріальної цивілізації полягають, з одного боку, у вирішальній ролі людського розуму в формуванні та відтворенні засадних умов життя суспільства, з другого - в поступовому освоєнні космічного простору та простору Світового океану. Розкріпачення інтелектуального потенціалу суспільства, прийдешня психологічна революція визначатимуть інтенсивні шляхи становлення та зміцнення нової цивілізації.
Однією з визначальних особливостей постіндустріальної цивілізації – поступовий перехід від енергетичних до інформаційних джерел життєдіяльності людини. Інформаційно-технологічний спосіб виробництва супроводжується широкою його інформатизацією, переважанням високих технологій і науково-технічних розробок у системі виробничих чинників. Електронізація виробництва й побуту, їх широка комп'ютеризація, роботизація, з одного боку, вивільняють людину безпосередньо з виробничого процесу, ставлять її поруч з ним. З другого, на цій основі підвищуються вимоги до освітньо-кваліфікаційного рівня зайнятих, зростає інтелектомісткість виробництва, праці й продукту. Йдеться про формування досить гнучких і динамічних економічних систем, що визначають ходу соціального часу у XX ст. і вирішують основне завдання виробництва та обігу – ефективне використання ресурсів, гармонізацію відносин „людина-природа” та „людина-людина” на всіх рівнях мікро- і макроекономічного розвитку.
Системотвірними чинниками локальних цивілізацій є насамперед релігійні (ідеологічні), економічні, культурні та національні. Важливе значення мають також географічне та навколишнє природне середовище, структура державно-політичних інституцій. Часто-густо за основу локальних цивілізацій береться культурна спадщина.
Американський політолог С. Хантінгтон розрізняє такі локальні цивілізації: західна, конфуціанська, японська, ісламська, індуїстська, правослвно-християнська, латиноамериканська, і, можливо, африканська. Найбільш важливі відмінності між ними лежать в сфері релігії (за С.Хантінгтоном). Хантінгтон вважає, що зіткнення цивілізацій стане домінуючим фактором світової політики. Лінії розлому між цивілізаціями – це і є лінії майбутніх фронтів. У ХVП-ХVПІ ст. в західному ареалі планети конфлікти розгорталися головним чином між государями, королями, імператорами, абсолютними і конституційними монархами, які прагнули приєднати нові землі до своїх володінь. Починаючи з Великої Французької революції (1733 р.), основні лінії конфліктів стали пролягати не стільки між правителями, скільки між націями. Дана модель зберігалася і протягом XIX ст., кінець їй поклала Перша світова війна. В результаті Російської жовтневої революції 1917 року конфлікт націй поступився конфлікту ідеологій. Сторонами цього конфлікту спочатку були комунізм, нацизм і ліберальна демократія, а потім – ліберальна демократія і комунізм. Поразка комунізму, на думку, Хантінгтона, стала кінцем конфлікту ідеологій. Істотні відмінності між цивілізаціями, взаємодія між представниками різних цивілізацій супроводжується поглибленням суперечностей, посиленням фундаменталістських рухів. Зіткнення Заходу з незахідними країнами вестимуть до конфлікту цивілізацій як на мікрорівні (етнічні групи, що проживають упродовж ліній розлому, ведуть боротьбу за землі і владу), так і на макрорівні (країни, що відносяться до різних цивілізацій, суперничають за вплив у військовій і економічній сферах, прагнуть нав'язати іншим народам власні політичні і релігійні цінності).
Із завершенням „холодної війни” і зникненням протистояння між „Сходом” і „Заходом” з'явились есхатологічні концепції, що віщують кінець історії (Ф.Фукуяма). Ряд дослідників наголошують на способах вестернізації цивілізації (Ю.Пахомов, С.Кримський, Ю.Павленко), що викликає гостре протистояння, особливо з боку ісламської цивілізації. В деяких теоріях фігурують буддійська, південноазійська, далекосхідна та євразійська цивілізації, в яких розглядаються інші культурні, політико-економічні та етносоціальні ареали міжнародних цінностей. Широке уявлення про роль і значення локальних цивілізацій дають показники, що характеризують питому вагу окремих з них у народонаселенні світу та валовому світовому продукті.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
