138965 (724667), страница 2
Текст из файла (страница 2)
У сучасних дослідженнях з проблеми громадянської непокори помітно переважає концепція М.Ганді, зокрема, згаданий вище американський філософ Джон Роулз визначає її як "прилюдний ненасильственний, проте свідомий політичний акт з метою домогтися зміни в законодавстві чи політиці уряду". Виправдовуючи застосування громадянської непокори, зазвичай посилаються на моральний закон, що є вищим від законів будь-якої конкретної держави, і на необхідність давати рішучу відсіч кричущим порушенням прав людини. Обидва ці аргументи є у Торо.
Крім того, часто виходять з вищого національного чи міжнародного права. Ті, хто у 1955-1963 рр. під керівництвом Мартіна Лютера Кінга протестував проти встановлених на Півдні США сегрегаційних порядків, могли посилатися на принципи американської конституції, коли вони порушували місцеві закони, що насаджували расизм Демонстранти, які протестували проти ядерної зброї чи В'єтнамської війни, нерідко заявляли, що вони захищають міжнародне право. У подальшому аргументація, котра раз-у-раз використовувалася для виправдання акцій громадянської непокори, полягала в тому, що нагальну загрозу людському життю не можна відвернути належним чином за допомогою пересічних демократичних і виборчих процесів.
Одним із центральних питань для концепції громадянської непокори, котре часто не розв'язують ті рухи, що вдаються до неї, є питання про її мету: який характер вона носить - насамперед переконуючий чи примусовий. Якщо метою демонстрантів є засвідчити свою затяту опозиційність до певної політики і, виказуючи свою готовність постраждати за власні погляди, виявити непорушність своїх переконань, то вони можуть змінити уявлення багатьох своїх опонентів і співвітчизників. Таке переконуюче застосування акцій громадянської непокори може прискорити вирішення конфлікту шляхом переговорів чи запровадження політичної реформи.
Акції громадянської непокори стали більш звичною і загальноприйнятою формою протесту на Заході в другій половині XX ст. Але й досі є чимало людей, які мають сумнів у тому, чи можна взагалі виправдовувати порушення закону, якщо існують інші – легальні форми протесту і тиску. Вони побоюються, що отримає поширення беззаконня і буде створена така політична обстановка, за котрої підриватиметься повага до демократичних процедур. Це спірне питання, котре навряд чи буде розв'язане остаточно.
Найпоширенішим способом припинення зіткнення ворогуючих сторін є толерантність (від латинського tоlегаntіа - терпіння), тобто обачне рішення не забороняти, не обмежувати і не оспорювати поведінку, яку хтось не схвалює, навіть якщо він і має потрібну для цього владу чи авторитет.
В історії ідея толерантності спершу ототожнювалася з релігійною практикою і віруваннями й виникла у Європі, роз'єднаній за доби Реформації релігійними суперечками та війнами, як гасло основоположного значення. На користь віротерпимості виклали ґрунтовні доводи багато політичних теоретиків XVI - XVII ст. Французький правник Жан Бодуен (1529-1596 рр.), що був свідком кривавих громадянських воєн на батьківщині, в "Шести книгах про республіку" (1576 р.) першим розглянув можливість співіснування кількох релігій в одній державі й визнав факт розколу християнства. Відповідно, політика, котру він обстоював, полягала в тому, щоб уберегти від катастрофи те, що можна ще вберегти, дозволити релігійні розбіжності, які неможливо усунути, й утримати вкупі французьку націю навіть ціною втрати єдності релігії.
Секретар з "іноземних мов" кромвелівської Державної ради Джон Мільтон (1608-1674 рр.) примус у справах віри вважав головною причиною загнивання Церкви. Він не лише прийняв протестантський принцип, що символ віри - Святе Письмо, а й дав йому щонайширше тлумачення: кожна людина мусить пояснювати Біблію та Євангеліє на свій лад, ніхто не може вважати, що він має цілковиту рацію, а отже ані урядовець, ані Церква не повинні запроваджувати віру у винятковість своєї інтерпретації. Особисте сумління - то суд останньої інстанції, і жоден щирий вірний - не єретик.
Та найвідоміше слово на захист релігійної толерантності мовив Лок у "Посланні про віротерпимість" (1689 р.), серед його ключових аргументів було і твердження про те, що релігійні вірування не можна запроваджувати за допомогою жорсткого зовнішнього примусу, оскільки вони потребують свідомої згоди, а також про те, що істинна функція держави - це підтримання громадського порядку і забезпечення безпеки. Тому релігійна нетерпимість виправдана лише в тому разі, якщо постає необхідність у досягненні таких цілей.
Поступово царина толерантності розширилась і почала охоплювати інші сфери соціальних і моральних суперечностей. На Просвітництво, теорію й практику застосування конституції США значний вплив справила праця англійського філософа Джона Мілля (1806-1873 рр.) "Про свободу" (1859 р.). У ній Мілль доводить, що узвичаєння толерантного ставлення необхідне і для соціального та наукового прогресу, і для морального та духовного розвитку індивіда.
Водночас ідеї толерантності ніколи не бракувало критики і спростувань. Хоча заперечення були доволі різними, в остаточному підсумку вони зазвичай ґрунтувалися на твердженні про те, що ставитися толерантно до морально несхвалюваної поведінки означає цілковито пробачати її. Часто виказували і неприхований страх перед тим, що наслідком толерантного ставлення стане моральний хаос і розпад суспільства.
Серед найбільш аргументованих моральних доводів на користь толерантності називають принципи корисності, нейтралітету, поваги до особистості. Обстоюючи толерантність, стверджують, що вигоди від неї з огляду на забезпечення якнайповнішого щастя, добробуту або інших джерел користі, яким віддають перевагу, переважають шкоду, витлумачену в такий само спосіб. Межу ж толерантності має бути встановлено в тій точці, де вигода від неї перестає перевищувати шкоду. Таким чином, толерантність являє собою перший ступінь позитивних взаємовідносин, що утворюють тріаду: толерантність - повага - співробітництво.
Указ толерантності
Усі говорять про толерантність, про її можливі межі стосовно нетолерантності, і про те, як вона може захиститися проти нетолерантності.
Є лише Deutsches Kolleg, яка – як віртуальне зібрання сумнозвісних революціонерів – продовжує діяти і видає указ толерантності.
Але що таке толерантність?
1 Толерантність – це терпимість по відношенню до того, що не треба терпіти.
2 Толерантність – це терпимість по відношенню до того, кого не треба терпіти.
3 Толерантність можлива лише тоді, коли те, що терплять, представляє обмеження прав того, хто терпить, - обмеження, яке він не повинен дозволяти.
4 Толерантність можлива лише так довго, як нетолерантність залишається Правом, і лише так довго, як обмеження Права особи залишається добровільним для людини, яка терпить.
5 Тоталітарна толерантність вимагає, що потрібно терпіти все, за винятком нетолерантності. Тоталітарна толерантність зносить (терпить) руйнування терпимості через вигнання нетерпимості. В царині забороненої нетерпимості з’являється обурення, слабка нетерпимість, що не має Прав. Якщо обурення досягає влади, воно скасовує Права, що були досі пом’якшеними чи хитро зісковзували в закон, та відновлює повні Права нетерпимості і відтак її свободу терпіти; доки воно не буде явно відхилене, Право надавали лише в незменшеній формі та обтяжували зобов’язанням нетерпимості будь-якого зменшення Права.
6 В Європі релігійна толерантність була можлива лише так довго, як Християнство було обов’язковим, а чужі релігії були заборонені і навіть могли бути переслідувані кримінально як чаклунство (язичництво) чи єресь.
7 Оскільки легальна несправедливість абстрактно-універсальної релігійної свободи була насильно накинута владою сил, чужих цій області, в незаконних режимах розчленовування Рейху на німецькій землі, релігійна толерантність стала неможливою.
8 Релігійна свобода існує, але не релігійна терпимість.
9 Завдяки абстрактній релігійній свободі заборона на терпимість нині відтак в силі.
10 З цього логічно слідує, що Іудаїзм може вірити в своє мамоністичне управління світом і правління нації, обраної з усіх, тоді як Іслам може вести свою Священну Війну проти всіх невіруючих з метою підкорення світу Аллаху. Обидва мають місце законно, якщо релігійна свобода ще має якесь значення і має дозволяти віруючим як мінімум приймати їхню віру та релігійні заповіти серйозно.
Переклад - М.К. Редакція - Аня І.
Післяслово.
Ідея толерантності є однією з основних складових ідеології лібералізму – першої та останньої релігії ненажерливого світового порядку Сучасності. Тоді як дві попередні ідеї толерантності: перша, доби Реформації, як терпимість іншого через незастосування сили до нього, та друга, випрацювана лібпрофесурою, як утримання від власно претензій на істинність та утримання від суперечок з цього приводу, – не діють в силу зміни суті Західного суспільства, по-перше, в силу їх кабінетності, по-друге, діє третя ідея – ідея толерантності як тотальної терпимості –“універсальний” закон Сучасності, – яка є критерієм визначення “нештатної ситуації” та легітимізує застосування військової сили, як то було, наприклад, в Югославії, Афганістану та Іраку, і, таким чином, сприяє втягуванню “непідконтрольних територій” у сферу впливу світового порядку. Тотальна терпимість – суть релігійної свободи, як й підстава терпимості іншого зла.
Сектанти, фінансовані з-за кордону, публічно посилаючись для виправдання свого існування в Україні на реформаційну ідею толерантності, по факту є здійснювачами третьої руйнівної ідеї тотальної терпимості. Доповідачі з ЄС не вказують на бідність, тіньову економіку, натомість закликають політиків ПР-НУ-БЮТ-СПУ-КПУ навчити українців тотальній терпимості.
Ми кажемо:
загальна релігійна свобода відмінена.
привселюдна практика не православних служінь заборонена.
Буддизм, Іслам, Католицизм, Протестантизм, інші неорелігійні культи дозволені тільки не громадянам України.
Релігійна толерантність в українських ЗМІ
Ігор СКЛЕНАР, експерт проекту з моніторингу мас-медіа
Релігійна толерантність в сучасних засобах масової інформації (ЗМІ) – це важлива складова у професійній діяльності їхніх працівників, які висвітлюють релігійні аспекти в в житті сучасної людини. Об'єктом моніторингу стали декілька десятків провідних пресових органів (центральні «Дзеркало тижня», «День», «Україна молода», «Коммерсантъ», «2000» тощо; регіональні – «Високий Замок», «Львівська газета», «Харків вечірній», «Галичина», «Газета по-київськи», «Рівне вечірнє» тощо та численні українські Інтернет-видання), в яких міститься чимало публікацій на злободенну релігійну тематику. В окрему групу можна виділити ЗМІ релігійних організацій України – газети «Парафіяльна газета» (РКЦ), «Арка» (УГКЦ), журнали під однойменною назвою «Православний вісник» як УПЦ (МП), так і УПЦ КП, «Голос православ'я» (УПЦ КП), «Світло православ'я» (УПЦ (МП), «Наша віра» (УАПЦ), а також основні чи офіційні сайти цих українських Церков. Моніторинг ЗМІ проводився в часових рамках проекту – з 10 липня 2006 року по 31 січня 2007 року.
Світські видання
Одним з найкращих матеріалів толерантного характеру є публікація О. Тарасова «Не розгойдуйте човен миру…» (газета «Політична Херсонщина», 7 серпня 2006 року, www.politics.kherson.ua/?&id=3630), присвячена візиту Патріарха Філарета в Херсонську область. Аналізуючи провокаційні заклики Н.Вітренко, О.Тарасов вважає, що «віруючі мають право спілкуватися зі своїм духовним лідером» і висловив сподівання, що «мудрість переважить амбіції політиків».
Іншим прикладом релігійної толерантності є матеріал Т. Катриченко та І. Смоляни «Черновецький і Філарет не поділили колишній готель » (сайт «Главред», 14 серпня 2006 року, www.glavred.info/archive/2006/08/10/113720-6.html), у якому подано об'єктивне висвітлення протистояння між міським столичним головою та керівником однієї з найвпливовіших релігійних організацій України. Мова йде про колишню споруду Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, де керівництво УПЦ КП хотіло би облаштувати кімнати для семінаристів та кафедри духовної академії. Журналісти уникнули навішування ярликів і намагалися всесторонньо представити ситуацію.
Щодо нетолерантних публікацій року, то безперечним лідером можна визнати журналіста Д. Скворцова. Починаючи від розмови з єпископом Тульчинським Іпполитом, який нині очолює Хустську єпархію УПЦ (МП) (25 серпня 2006 року, www.otechestvo.org.ua/main/20068/2317.htm), вже у самій назві «Канонічна автокефалія української православної Церкви та унія – синоніми» містить упереджене ставлення єрарха УПЦ (МП) до двох різних явищ церковної історії. Це приклад необгрунтованого залякування вірних своєї конфесії можливими наслідками того, якщо УПЦ (МП) відійде від Москви як свого центру і спроба створити образ ворога. Публікація того ж журналіста “Українська Церква більше не підставляє щік” є одним з вражаючих прикладів зневажливого ставлення до впливових релігійних конфесій незалежної України. У 3 опублікованих частинах (сайт „Ура-інформ”, 29 листопада 2006 року www.ura-inform.com/ru/politics/2006/11/29/cerkov/) журналіст зводить суть проблеми до того, що помаранчеві політики неправомірно втручалися в релігійні процеси. В іншій публікації «Всі секти в гості до нас!» Д. Скворцов (сайт „Єдіноє Отєечество”, 13 липня 2006 року, www.otechestvo.org.ua/main/20067/1313.htm) коментує проект нової редакції Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» разом з керівником «Центру допомоги жертвам деструктивних культів» В. Носковим вважаючи, що «Мінюст запросто вирішив внести свою лепту в тотальне знищення історичної пам'яті українців», «він догоджає загальному руслу політики Держдепартаменту США». Всі ці звинувачення та ярлики на адресу Президента, українських релігієзнавців та Мінюсту супроводжуються у публікації запереченням того, що Україна має власну політичну націю.
Крім того, свою частку в нагнітання ворожості вніс сайт «Єдіноє Отєчєство» (засновник – «Союз православних громадян України» під керівництвом В. Каурова) публікацією «Помаранчева» провокація проти канонічного православ'я» (10 серпня 2006 року, www.otechestvo.org.ua/main/20067/2603.htm). Так, Ольга Кравець у статті «Хресний хід активістів СПГУ і «Єдіного Отєчєства» знову не дозволили сектантам осквернити Одесу» (20 вересня 2006 року, www.otechestvo.org.ua/main/20069/1903.htm) оцінює релігійні акції одеської євангельської церкви як «дикі для православної особи походи сектантів» . Протягом лише двох днів на сайті «Єдіноє Отєчество» з'явилося кілька матеріалів як прикладів нетерпимості до УПЦ КП. В. Силенко (16 листопада 2006 року, www.otechestvo.org.ua/main/200611/1625.htm) оцінив візит глави УПЦ (КП) до США як «філаретівсько-фашистський альянс» , тому що «розкольник» зустрівся» з «коричневосорочниками в рясах» (така характеристика УПЦ Константинопольського патріархату в США). Надміру емоційна оцінка американського візиту предстоятеля чисельної української Церкви виявилася в такому твердженні: «Так що в особі Філарета клирики УПЦ в США знайшли достойного однодумця, оскільки глава «київського патріархату» неодноразово публічно клявся «у вірності до крові» фашистським недобиткам з УПА» . Продовження цієї теми відбулося в наступному матеріалі з образливою назвою «СПГУ вважає, що співслужінням з анафемованим розстригою Філаретом Константинопольський патріархат ставить себе поза Вселенським Православ'ям» (17 листопада 2006 року, www.otechestvo.org.ua/main.200611/1622.htm). Цей прояв нетолерантності стосовно керівника релігійної організації супроводжується закликом створення «православного фронту захисту Православної Віри і Церковних Канонів від зневаження» . Завершує цей цикл матеріалів публікація Кирила Фролова «Українізація 30-их років і голодомор – це невіддільні один від одного складові геноциду російського народу» (17 листопада 2006 року, www.otechestvo.org.ua/main/200611/1601.htm).
Наше дослідження виявило, що окремі мас-медіа конкретними матеріалами розпалюють нетерпимість.
Кілька матеріалів про УГКЦ стосувалися 410-літнього ювілею Береcтейської унії. В. Дзюба та І. Симоненко на сайті «From.ua.com» назвали свій матеріал «Багатовекторний український Бог» (11 жовтня 2006 року, www.from-ua.com/politics/452baebc262e5/), тим самим використавши суто зовнішньополітичне поняття до цілком трансцендентного, яке в свою чергу не має жодного стосунку до дипломатії. Аналізуючи події 410-літньої давності, автори у вступі наголошують, що греко-католики «так і залишились для римської церкви «напівкатоликами» серед сповідуваної чистий «католицизм» еліти».
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
