129558 (720368), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Автор посилається також на теорію соціальної ідентичності Г. Таджфела, де акцентується увага на потребі формування позитивної соціальної ідентичності через відчуття приналежності до групи, що має високий статус або інші позитивні характеристики [8, с. 88].

Р. Дженкінс зазначає подібність процесів самоідентифікації та соціальної ідентифікації, які є двома боками одного процесу, і пропонує модель „зовнішньо-внутрішньої діалектики ідентифікації”. О.Резник вбачає релевантність концепції Дженкінсу у політичному процесі у відокремленні „номінальної” (ролевої) і „віртуальної” (конгруентної) ідентичності: непослідовність або парадоксальність електоральної поведінки може бути продиктованою „роботою” ролевої або індивідуальної ідентичності [8, с. 64-65].

„Ідентифікація індивіда з великою соціальною групою є одним із важливих різновидів політичної ідентифікації... Під впливом макрогрупової ідентифікації формуються і політичні преференції” [8, ст. 59]. У процесі формування макрогрупової ідентифікації проявляється два взаємопов’язаних процеси: формування позитивної установки на свою групу і позитивної, амбівалентної або негативної – на чужу.

Спираючись на теорію диспозиції В, Ядова і теорію установки Д. Узнадзе, О. Резник пропонує структурний погляд на політичну самоідентичність. „Структура політичної самоідентичності має системний, ієрархічно структурований характер. Її вершину становить ціннісно-ідеологічна самоідентичність або сукупність політичних ціннісних ідентитетів. На середньому рівні перебуває узагальнена політична самоідентичність або сукупність ідентитетів, які відповідають за самовизначення власного становища у системі політичних відносин суспільства (у формі узагальнених соціальних установок)ю Нижчий рівень утворює ситуативна політична ідентичність (у формі активних соціальних установок-ідентитетів)” [8, с. 104].

О. Резник, підсумовуючи соціологічні та соціопсихологічні підходи до вивчення політичної самоідентифікації, пропонує наступну формулу для її визначення: ”Політична самоідентифікація особистості – це процес солідаризації індивіда із політичним лідером, певною політичною спільнотою, ідеологією соціальної групи, її політичними символами” [8, с. 58, 104].

Висновки

Огляд основних підходів до вивчення проблем ідентичності як в загальному теоретичному просторі, так і у більш вузькому фокусі дослідження відносин влади і політичної поведінки дозволяє виділити наступні концепти ідентичності та ідентифікації:

1. Ідентифікація як спосіб формування власного „Я” через ототожнення з іншою людиною або групою, що приймається за зразок або є значущою (вітально необхідною) для особистості, а також шляхом віддзеркалення, спостереження та імітації розглядається в широкому колі теоретичних підходів.

2. Класичний психоаналітичний підхід пропонує сприймати ідентифікацію як механізм проявлення симпатії та любові до значущих об’єктів. Однакове ставлення (любов, прив’язаність) до одного об’єкту є основою формування масової політичної поведінки. Неодмінною складовою цього процесу є перенесення (екстерналізація) Я-ідеалу на політичного лідера. Солідаризація з членами своєї групи виникає як наслідок синхронної екстерналізації Я-ідеалу на одну й ту саму особистість (лідера).

3. Концепт ідентифікації вивчається й в якості багатофункціонального захисного механізму, який лежить в основі формування Супер-Его людини, проявляється через інтроекцію об'єкту тривоги та „ідентифікації з агресором”, через проективні механізми і передовсім проекція провини, має патологічні форми – такі, як проективна ідентифікація.

4. Сучасні психоаналітичні дослідження пропонують сприймати ідентифікацію як один з механізмів особистісного зростання через інтеріорізацію (прийняття, привласнення) окремих, більш продуктивних, властивостей інших осіб.

5. Численними є концепції, що розглядають безперервний процес формування ідентичності через комунікацію, взаємодію, соціальну і само- категорізацію, навчання і прийняття ролей.

6. Часто акцентується увага на амбівалентному характері ідентифікації, яка проявляється і як емпатія по відношенню до себе подібних, і як бажання суперництва з ними. Ідентичність водночас є і встановленням, і стиранням кордонів між собою та іншими.

7. Термін ідентичність використовується для описання певного способу організації досвіду, світоглядної системи людини, ціннісного та ідеологічного вибору.

8. Е. Еріксон запропонував розглядати ідентичність не лише як центральний процес у формуванні особистості, а побачив паралелі між етапами становлення людини і соціуму. На його думку усі соціальні інститути – релігія, ідеологія, правосуддя тощо – є продовженням дилем ідентичності.

9. Розповсюдженим є погляд на ідентичність як на адаптивний механізм, націлений на встановлення просоціальних відносин і необхідний для розвитку людської цивілізації.

10. Нарешті цікавим є підхід до вивчення ідентичності як способу задоволення базисних потреб особистості: в самозбереженні, самоствердженні, самовираженні, в захисті, включенні в соціум, відлучення від нього тощо.

Список літератури

1. Миненков Г. Концепт идентичности: перспективы определения/ http://www.belintellectuals.com/discussions/?id=68)

2. Аффиляция и власть/Под. Ред. В.Е. Карпова. – Кировоград, 2007. – 235 с.

3. Фрейд З. Психология масс і анализ человеческого Я. – СПб.:Азбука-классика, 2009. – 192 с.

4. Фрейд А. Психология Я и защитные механизмы. – М.:АСТ:Астрель, 2008. – 160 c.

5. Мак-Вильямс Н. Психоаналитическая диагностика: понимание структуры личности в клиническом процессе. – М.: Класс, 2007. – 476 с.

6. Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис. - М.: Прогрес, 1996. - 344 с.

7. Гнатенко Е.В., Павленко В.Н. Идентичность: философский и психологический анализ. – Киев, 1999. – 466 с.

8. Резнiк О.С. Полiтична самоiдентифiкацiя особистостi за умов становлення громадянського суспiльства. – К.: IC НАНУ, 2003. – 184 с.

9. Фрейд З. Недовольство культурой/ Фрейд З. Психоанализ, религия, культура. – М.:Ренессанс, 1992. – 296 с.

10. де Моз Л. Психоистория. - Ростов-на-Дону: "Феникс", 2000. – 512 c.

11. Одайник В. Психология политики. Политические и социальные идеи Карла Густава Юнга. – СПб.: Ювента, 1996. – 368 с.

12. Юнг К.Г. Психология бессознательного. – М.: Харвест, 2003. – 400 с.

13. Дяткин Ж. Хорватский галстук. Нарциссизм малых различий и процесс цивилизации/Французская психоаналитическая школа (под ред. Жибо А., Россохина А.В.). – СПб.:Питер, 2005. – 576 с.

14. Тепляков Н.Н. Психосемантический анализ политического выбора в период оранжевой революции. – Одесса, 2008. – 232 с.

12

Характеристики

Список файлов реферата