129558 (720368), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Окремо необхідно згадати підходи, що розглядають процес формування ідентичності в контексті диференціації: своєї особистості від інших особистостей, своєї групи від інших. Деякі дослідники зазначають, що ідентифікація у первісних людей проходила через психологічний механізм формування „Ми” [8, с. 56]. Ф. Барт стверджував, що виживання етнічних спільнот забезпечується збереженням „кордонів” між нею та іншими спільнотами. Ці кордони зберігаються у часі навіть за умов кардинальних змін у змістовному наповнення аутоідентичності певного етносу. Р. Дженкінс схиляється до того, що ідентичність – це є, по суті, процес встановлення кордонів [7, с. 39].
Теорія самокатегорізації Д. Тернера розглядає групову ідентичність в якості адаптивного механізму, який базується на регресії в рамках групи до більш примітивних та інстинктивних форм поведінки з метою забезпечення просоціальних відносин – кооперації, впливу, згуртованості [7, с. 39].
Відомі й інші психологічні погляди на формування ідентичності та ідентифікації. „Соціологія: короткий енциклопедичний словник” дає наступне визначення: „Ідентифікацією називають також і процеси, що пов’язані із сферою самосвідомості, самопізнання особи: ототожнення себе з іншими, уявлення іншої людини як продовження себе, перенесення себе на місце іншого” О. Швачко вважає, що ідентифікація – це феномен ототожнення суб’єктом себе із зразком. Е. Фромм розрізняв его-ідентичність із „Я”-ідентичністю, вказуючи на дилему „мати” чи „бути”. Якщо его-ідентичність формується на основі поняття „володіння” – „я володію собою” - то „Я”-ідентичність стосується функції буття – „я є тим, що я є” [8, с. 56].
Частина 2. Основи психології мас у концепції Зігмунда Фрейда
Цивілізаційний сенс процесів ідентифікації детально розглянутий Фрейдом у його роботах „Психологія мас і аналіз людського Я”, „Невдоволення культурою”, „Тотем і табу” та інших як механізм, що забезпечує зв’язок окремих членів певної спільноти в єдиний культурний організм.
Ідентифікація, на думку Фрейда, це передусім симпатія, похідна лібідозної енергії, актуалізація якої допомагає нейтралізувати агресивні інтенції членів спільноти один до одного. „Для цього на допомогу застосовуються методи ідентифікації і гальмування по цілі любовних відносин, звідси – обмеження сексуального життя і ідеальна заповідь любові до ближнього як до самого себе (виправдана лише тим, що максимальною мірою суперечить первинній природі людини)” [9].
Відчуття тотожності, близькості до іншої людини у контексті широкої соціальної взаємодії може базуватися, як вже вказувалося вище, на любові до спільного об’єкту. Таким чином Фрейд постулює власну теорію мас, масової душі і відносин маса-вождь.
Вибір об’єкта у цьому зв’язку не є випадковим. Вождем може стати лише особистість, яка виконує роль екстерналізованого Я-ідеалу для максимальної кількості людей. „Ми цілком підготовлені до того, щоб накреслити формулу лібідозної конституції маси, принаймні такої маси, яку ми до цих пір розглядали, яка, отже, має вождя і яка не могла набути повторно, шляхом дуже великої "організованості", якостей індивіда. Така первинна маса є безліччю індивідів, що поставили один і той же об'єкт на місце свого "Я"-ідеалу і ідентифікувалися внаслідок цього один з одним в своєму "Я" [3, с. 69-70].
Для ілюстрації цих відносин Фрейд пропонує таку графічну модель:
Отже, синхронна проекція на лідера ідеалізованого образу Я, виникнення на цьому ґрунті ідентифікації членів спільноти один з одним, трансформація агресивних імпульсів у лібідозні, регресія до більш ранньої стадії індивідуального розвитку й обумовлює відоме відчуття ейфорії, яке нерідко переживають учасники масових подій. „Отже, соціальне відчуття покоїться на перетворенні відчуття, що було спочатку ворожим, на позитивно забарвлену прихильність, що носить характер ідентифікації. Оскільки ми до цих пір прослідили цей процес, виявляється, що це перетворення здійснюється під впливом спільної ніжної прихильності до особи, що стоїть поза масою” [3, с.77].
Лібідозна теорія лідерства, втім, має певні зауваження.
По-перше, Фрейд описує специфічний стан маси, який він окреслює як „психологічне зубожіння”, при котрому взаємна ідентифікація учасників спільноти не супроводжується переносом образу Я-ідеалу на фігуру вождя, коли індивідуальність вождів не набуває того значення, яке мало б їм належати при формуванні маси. В якості ілюстрації подібного стану він наводить американське суспільство початку 20-го століття.
Виходячи зі сталості і продуктивності американської демократії і громадянського суспільства можна припустити, що відсутність ідеалізованих проекцій з боку суспільства на фігуру лідера є важливим етапом н шляху становлення біль зрілих соціально-політичних відносин. Втім деякі сучасні дослідники, зокрема Л. де Моз, фіксують роботу подібних проекцій в якості неодмінного атрибуту демократичного процесу саме на прикладі США [10].
Ще одне зауваження робиться Фрейдом стосовно таких масовидних, або штучних, за його термінологією, мас як церква й армія. Згуртованість цих спільнот забезпечується не спонтанними факторами, а жорсткою структурою, організаційними аспектами і, до певної міри, примусом. Психологічно штучні маси також відрізняються від просто мас. Ключова відмінність полягає в атрибуції лідеру масовидної організації ніжного ставлення до кожного її учасника. Саме рівність у правах на отримання лідерської любові поєднує людей в єдину, непорушну спільноту. Невипадковими на думку Фрейда є метафори „братства во Христі” та бойового братерства, адже церква і армія організовані за квазісімейною моделлю.
„Що стосується церкви - нам вигідно було б узяти за зразок католицьку церкву - то в ній, як і у війську (не дивлячись на те, що маси ці настільки різні), існує одне і те ж помилкове переконання (ілюзія), що глава - у католицькій церкві Христос, в армії - головнокомандуючий - любить однаково всіх індивідів, що входять в масу. Від цієї ілюзії залежить все; якщо вона зникне, тоді негайно, оскільки дозволять зовнішні умови, розпадуться як церква, так і військо. Відносно цієї однакової любові Христа сказано прямо: "істинно говорю вам: оскільки ви зробили це одному з цих братів моїх менших, то зробили й мені". Він відноситься до кожного з індивідів, складових масу, як добрий старший брат, він замінює їм батька. Всі вимоги, що пред’являються до індивідів, є похідними цієї любові. Церква відрізняється демократизмом саме тому, що перед Христом всі рівні, всі користуються в однаковій мірі його любов’ю. Не без глибокої підстави однорідність християнської общини зіставляється з сім’єю, і віруючі називають себе братами у Христі, тобто братами по любові, що приділяється їм Христом. Поза сумнівом, що зв’язок кожного індивіда з Христом є і причиною їх прихильності один до одного. Те ж відноситься і до війська; головнокомандуючий - це батько, що однаково любить всіх своїх солдатів, і через це вони об’єднані один з одним товариською прихильністю. Військо відрізняється по структурі від церкви тим, що воно складається з рівнів таких мас. Кожен командир є як би начальником і батьком своєї частини, кожен унтер-офіцер – свого взводу. Правда, така ієрархія створена і в церкві, але вона не грає в ній такої економічної ролі, оскільки Христу приписують більше розуміння і дбайливість про індивіда, чим людині-головнокомандуючому” [3, с. 39].
Таким чином ідентифікація, на думку Фрейда, є ключовим механізмом розвитку соціальних відносин в цілому, і владних відносин зокрема. „Багато рівних між собою, таких, що можуть ідентифікуватися один з одним, і один єдиний, перевершуючий їх всіх – такою є ситуація, що існує в життєздатній масі” [3, с.78].
Частина 3. Психічна інфляція
Ідентифікація як ототожнення особистості з об’єктом або явищем через привласнення їх окремих властивостей розглядається в теорії К.Г. Юнга.
Концепція ідентичності та ідентифікації Юнга базується на розумінні людської особистості як складної, багаторівневої структури, елементи якої або конфліктують між собою, і тоді людина знаходиться у стані невротичної або психотичної хвороби, або поєднанні у єдину цілісність і цей інтегральний стан особистості К.Г. Юнг кваліфікував як психічне здоров’я, засноване на самоактуалізації.
Структура особистості має як свідомі, так і підсвідомі рівні. У свою чергу свідомість і підсвідомість людини включає в собі як індивідуальний, так і колективний досвід.
В контексті відносин влади Юнг розглядав процеси ідентифікації у зв’язку з таким явищем як психічна інфляція.
Термін „психічна інфляція” запропонований Юнгом для опису феномену розширення, „роздування” особистості за рахунок привласнення нею властивостей соціальної ролі, часто високостатусної і пов’язаної з повноваженнями влади, або ототожнення особистості зі своєю соціальною роллю чи з могутніми силами архетипів, які є змістом колективного несвідомого. Юнг розглядав психічну інфляцію як різновид психологічного захисту, подібного до компенсації комплексу меншовартості, відчуття безсилля або тривоги, яку особистість може переживати на свідомому або несвідомому рівні. У такий спосіб особистість „заповноює простір, який вона у нормальному стані не здатна заповнити. Здійснити це можна лише привласнивши собі зміст і якості, які існують, у строгому сенсі, лише для себе і мають, як наслідок, залишатися поза нашими межами” [11, с. 30].
Психічна інфляція може вразити як окрему особистість, так і групу, у тому числі – велику (раса, нація). Екстремальні події історії – війни, революції, створення і падіння великих імперій – однією зі своїх важливих складових містять процеси ідентифікації, створення і руйнацію групової та колективної ідентичностей. Зокрема тоталітарний режим успішно встановлюється в тих суспільствах, де громадяни ідентифікують себе з особистістю сильного лідера, який у свою чергу ідентифікує себе з силами колективної підсвідомості. Кінець такої ідентифікації означає й кінець режиму.
Психічна інфляція, на думку К.-Г. Юнга має й антипода – психічну дефляцію, звуженню особистості через її ідентифікацію з непристижною соціальною роллю, низьким статусом. Подібний стиль психологічного захисту притаманний представникам соціальних груп, які мають залежний статус або зневажаються у тому чи іншому суспільстві (національні, сексуальні меншини, „парії” тощо). Психічна дефляція іноді притаманна віруючим людям, які кращі людські якості екстраполюють, проектують на божественну сутність, а собі залишають лише низовинні і гріховні якості. У такий спосіб людина позбавляє себе частки відповідальності за власний етичний статус.
Отже, психічна інфляція (дефляція) розглядається Юнгом як універсальне явище, проте спостерігати її легше саме у політичних відносинах, які безпосередньо стосуються колективної свідомості і несвідомості, а також соціальних ролей і статусів.
Політичним лідерам може бути властивою як привласнення собі можливостей свого високого соціального статусу, посади, так і самоототожнення з архетипічними силами.
„Цілком типовий випадок – некумедне самоототожнення багатьох чоловіків з діяльністю або титулом. Звісно, моя служба – це моя діяльність, вона належить мені, але водночас це і колективний фактор, котрий історично виник із взаємодії багатьох людей цінність якого зобов’язана своїм існуванням лише колективній санкції. Тому якщо я ідентифікую себе зі своєю службою або титулом, то веду себе так, ніби я і сам є увесь цей комплексний соціальний фактор, представлений службою, ніби я – не лише носій служби, але водночас і санкція суспільства. Тим самим я надзвичайно розширив себе і узурпував якості, які існують не в мені, а поза мною ” [12].
Емоційно цей стан переживається як ситуація всемогутності, особистісної переваги, надмірної самовпевненості і є, підкреслює Юнг, ілюзорним.
Типовість подібної ситуації Юнг частково пояснює тим, що посада як така має приваблюючу силу і владу над індивідом, „провокуючи його втопити особисту ідентичність у більш масштабній колективній ідентичності” [11, с. 31]. Отже ризик вдатися до механізму психічної інфляції загрожує будь-якій особі, а не лише тій, яка має характерологічну схильність користуватися компенсаторним психологічним захистом та потерпає від емоційних складнощів, пов’язаних з переживанням власної меншовартості.
Головна небезпека психічної інфляції полягає в тому, що вона породжує своєрідне порочне коло. Самоототожнення з посадою або соціальною роллю, яка є продуктом зусиль багатьох людей і поколінь, позбавляє людину необхідності працювати над власним розвитком і провокує „атрофію особистості”. Тим самим особистість дійсно знижується, втрачає важливі для людини навички і здібності, що у свою чергу провокує її на посилення психологічного захисту та ідентифікаційних процесів. Саме тому політики або посадовці, які припиняють свою діяльність на високій посаді, справляють враження виключно безпорадних і розгублених людей. І саме цей механізм лежить в основі страху перед втратою влади, параноїдної підозрілості щодо реальних і удаваних суперників.
Об’єктом ідентифікації для політика може бути не лише посада, а й архетипічні сили колективного несвідомого. Юнг відокремлює чотири основні різновиди архетипічного джерела психічної енергії („мана” в його термінології).
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
