118581 (713601), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Суспільно-політична практика дає змогу розглядати армію, з одного боку, як об’єкт політики, тобто об’єкт управління і знаряддя реалізації інтересів і цілей держави. А з другого боку, армія – один із суб’єктів політики і робить певний вплив на маси, великі соціальні груші, партії, державну владу, політичну систему суспільства в цілому. Такий підхід дозволяє бачити в армії відносно самостійну політичну силу.

Історія знає чимало фактів, коли збройні сили висовувалися на авансцену політичного життя. Це відбувалося в умовах сформованої рівноваги протидіючих сил, слабкості державної влади, коливаннях політичних партій, груп і їх лідерів в прийнятті і проведенні в життя рішень соціально-економічного і політичного характеру,

В одних країнах відносна самостійність армії проявляється в її значному впливі, перш за все військових керівників, на формування і реалізацію внутрішнього і зовнішньополітичного курсу держави. В других – це вплив або намагання переворотів з метою встановлення військово-диктаторського режиму. В третіх країнах реакційні кола армії об’єднуються з тими соціальними силами, інтереси і цілі яких співпали з їх планами та бажаннями. В деяких країнах всі ці прояви відносної самостійності армії переплелися, поступаючи місце то одній тенденції, то іншій.

Важним фактором детермінації співвідношень армії і політичної влади є тип політичного режиму. При тоталітарному режимі відомі три моделі їх співвідношень.

Моделі співвідносин армії і політичної влади

Перша – „партійно-тоталітарна” (сталінський режим влади). Політичне панування здійснювалося керівництвом правлячої партії (цивільна політична номенклатура), Армія стає найважливішим, але повністю підлеглим, підконтрольним об’єктом партійної влади.

Друга модель – „напіввійськово-тоталітарна” (гітлерівський режим”). Політична влада знаходиться в руках правлячої партійної еліти. Армія є одночасно центральним об’єктом політичної влади і її частковим суб’єктом.

Третя модель – „військово-тоталітарна” або „стратократична” (від греч. „стратос” – армія). В цій моделі армія відтісняє політичну партію і здійснює одноосібне монопольне політичне керівництво. При такій моделі органи влади скасовуються, або підміняються військовими. Наприклад, в березні 1964 року в Бразилії прийшло до влади верховне революційне командування, яке усунуло від влади президента, усіх губернаторів штатів, членів палати депутатів, службовців федеральних установ.

Авторитарний режим включає наступні моделі: „цивільно-авторитарну”, „напіввійськово-авторитарну” і „військово-авторитарну”. Армія в них займає положення об’єкта, який повністю підкоряється авторитарній владі. Хоча між моделями тоталітарного і авторитарного режимів є схожість, але політична роль армії має суттєву відмінність. Авторитарний режим, представляючи собою сильну державну владу, не поширює свій вплив на всі сфери соціального та особистого життя. Він допускає певну свободу політичним інститутам, в тому числі політичним партіям і деяким суспільним організаціям. Принцип розподілу влади практично не діє (на законодавчу, виконавчу та судову). Влада концентрується в руках монарха, диктатора або невеликої авторитарної групи. Політична роль армії не завжди реакційна. Якщо авторитарний режим з’являється перехідною формою від диктатури до демократії, то політична роль армії має явну демократичну орієнтацію. Практично завжди успішна економічна і політична модернізація була забезпечена підтримкою армії (Іспанія, Тайвань, Сінгапур, Південна Корея). Вона допомагала авторитарній владі розвернути боротьбу з корупцією та махінаціями чиновників, відмобілізувати всі ресурси країни, провести ринкові перетворення і силою придушити виступи тих верств, які хотіли цьому перешкодити.

В умовах демократичного режиму існує особлива модель – модель ефективного цивільного контролю над збройними силами, яка й опирається на безумовне визнання військовими верховенства цивільної політичної влади. Вона не є унікальною і має багато варіантів практичного застосування. При цьому враховуються національна специфіка, що застосовує механізми цивільного контролю тощо.

Але треба відзначити, що армія не завжди виконує стабілізуючу, демократичну роль в сучасному світі. Чимало випадків, коли вона самостійно втручається в політику, становиться активним суб’єктом владних відношень.

Імовірність безпосереднього втручання військових в політику значно виростає в обстановці поглиблення суспільної та міжнародної нестабільності, особливо, коли уряд, інші структури втрачають контроль за розвитком подій, не спроможні приймати і проводити в життя дійові заходи. Помітно, що військовослужбовці завжди підтримують діючий цивільний уряд. І навпаки, одним із стійких факторів підштовхування їх до підготовки і здійснення перевороту з’являться слабкий, бездарний уряд.

Збройні били України не втягувались у боротьбу різних політичних сил за владу. Це надає можливість військовослужбовцям займатися суто військовими справами, тобто підвищенням боєздатності армії, та обороноздатності країни.

Висновок: воєнна політика – складова і невід’ємна частина політики будь-якої держави, головна мета якої забезпечення воєнної безпеки країни.

Концентроване відображення воєнна політика знаходить у воєнній доктрині держави.

Воєнна політика лише тоді має реальне буття, коли існує її опорний соціальний інститут, її основне знаряддя дії – збройні сили, тобто армія. Армія призначена для завоювання, збереження і зміцнення політичної влади збройними засобами.

Характеристики

Список файлов реферата