118543 (713575), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Πравничо-раціональна легітимність випливає з визнан­ня суспільством політичних дій у рамках існуючої систе­ми права.

Легітимність на засадах участі передбачає обґрунтування ідеологією і практикою існуючої політичної системи необхідності широкої участі громадян у діяльності полі­тичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу.

Раціонально-цільова легітимність виходить з переконан­ня, що політична система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки, коли вона забезпечує виконання поставлених цілей

Соціально-евдемонічна легітимність полягає у здатності політичної системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її піклування про добробут народу.

Національно-патріотична легітимність визначає націо­нальні символи, ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних утворень.

Проте жодна легітимна система не ґрунтується тільки на одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька. Підкреслюючи важливу роль легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначити, що, по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітим­ності, а на підставі тотальної ідеології та поліцейського те­рору, по-друге, деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на кланових зв'язках «керівників» і ке­рованих.

До сказаного слід додати, що сучасні тили легітимності переважно ґрунтуються на раціональних основах, тобто у масовій свідомості домінують ті, які передбачають визнан­ня влади в силу конституції й законів, а також її здатності ефективно виконувати свої функції, віру в те, що характер влади і соціальні наслідки її управлінського впливу ціл­ком залежать від громадян.

З позиції парадигми суспільної угоди, яка представлена ліберальними і неоліберальними концепціями, влада роз­глядається в плюралістичному аспекті як множинність влад­них суб'єктів, котрі в правових рамках розподіляють владу через узгодження інтересів. Ця парадигма передбачає такі основні положення:

1) влада виникає внаслідок угоди між державою і су­спільством для захисту прав і свобод громадян;

2) особистість розглядається як творець соціального по­рядку, організатор політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж демонструвати відданість

спільноті;

3) втручання влади у суспільну сферу вважається доціль­ним для захисту нації від зовнішніх ворогів, захисту прав і свобод громадян;

4) відстоювання «стихійного» порядку, створеного рин­ковими саморегуляторами, і заперечення «штучно» створе­ного порядку за абстрактними рецептами держави.

Влада в суспільстві розподіляється між багатьма цент­рами, що в постійній конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і кон­ституційні закони.

Отже, три парадигми інтерпретації атрибутів політичної влади показують, що вони органічно пов'язані між собою і домінування однієї з них завжди обумовлено типом полі­тичного режиму, рівнем політичної культури¹, масштабом і темпами модернізаційних перетворень.

Виходячи зі сказаного, можна виділити критерії типологізації політичної влади:

1) за характером примусу;

2) типом легітимності;

3) ступенем публічності;

4) типом владного суб'єкта;

5) джерелами формування;

6) за ступенем поділу влади та механізмом стримувань і противаг.

За характером примусу політична влада може бути поліційно-репресивною (насильницькою), котра використо­вує проти непокірних терор, репресії, шантаж і узаконені форми примусу для тих, хто порушує правопорядок. При цьому треба підкреслити, що лише у цивілізованих країнах узаконений примус влади відповідає праву, тобто не посягає на права і свободи громадян.

Примус як основна риса владних відношень поширюєть­ся на всі види політичної влади, у тому числі й недержавної.

Ступінь публічності характеризує відкритість влади су­спільству. За цим критерієм можна виділити три види влади:

1) видимого і прозорого правління, де кордони влади освітлені прожектором громадської думки;

2) напівприхованого або тіньового субуправління, де по­ряд з офіційними механізмами прийняття рішень існують тіньові;

3) прихована, криптократична (таємна), де громадськості доступна лише та інформація, в якій влада заінтересована.

За типом владного суб'єкта влада може бути: інсти-туціалізована, групова і особиста.

Інституціалізаиія влади фіксує обсяг повноважень, межі компетенції державних органів, органів регіонального і місцевого самоврядування, передбачені правом і традицією (як це було в стародавні часи). За цими критеріями влада може бути абсолютна, необмежена (східні деспотії та аб­солютні монархії) і обмежена законом (конституційні монархії і сучасні республіканські форми правління), централізована (концентрація влади у центральних держав­них органах), децентралізована (оптимальний розподіл компетенції між центральними органами державної влади і органами самоврядування), суб'єктами федерації тощо, деконцентрована (розподіл владних повноважень у межах владного органу, скажімо, між кабінетом міністрів і міс­цевими адміністраціями).

Якщо інституціолізовані суб'єкти розкривають юридичні і організаційні можливості владних суб'єктів, то групові — реальні політичні можливості. Груповими суб'єктами вла­ди можуть бути організації (партії, групи тиску, державна бюрократія); а також соціальні групи (класові, демографічні, територіальні, етнонаціональні). Реальний розподіл влади між груповими суб'єктами залежить від їх чисельного скла­ду, організаційних і фінансових можливостей, типу полі­тичного режиму, ідеологічного впливу.

За цими критеріями владу можна розділити на націо­нальну, партійну, корпоративно-кланову, мафіозну, з домі­нантно вираженими соціально-класовими інтересами або рівновагою соціальних інтересів тощо.

Особиста влада має інституціональні та психологічні аспекти, тобто масштаб і зміст влади визначається як інституціональними можливостями, так і особистими рисами політичних керівників (монархів, президентів, прем'єрів). При однакових інституціональних можливостях видатні політичні особистості мають більше влади, ніж пересічні. Особиста влада буває монархічною, деспотичною, тиранічною, диктаторською, харизматично-традиційною.

До джерел формування влади можна віднести суб'єк­тів політичного процесу та інституціональні механізми її фор­мування. За першою групою .критеріїв владу можна типологізувати як тиранічну, деспотичну, монархічну, аристокра­тичну, деспотичну, а за другою групою критеріїв — як динас­тичну, узурпаторську, виборну, призначувану, делеговану.

Теорія поділу влади передбачає існування трьох не­залежних гілок державної влади. Між ними існує механізм стримувань і противаг, який забезпечує неможливість над­мірної концентрації влади в одному із владних інститутів. Поділ влади поширюється і на недержавні політичні інсти­тути. Скажімо, всередині партії можуть існувати органи, що виконують представницьку, виконавчу і судову функції.

Механізм стримувань і противаг, очевидно, слід впроваджу­вати у структуру будь-якої політичної організації з метою запобігання концентрації влади в руках якогось лідера або елітного клану.

Конституція України визначила правові межі держав­ного примусу щодо суспільства і громадян. Однак через недосконалість інститутів судового і несудового захисту прав громадян, особливо в частині процесуальних процедур, а та­кож незрілості громадської культури, державного монопо­лізму в інформаційному просторі, влада часто вдається до не правових засобів примусу: неконституційних домагань, шантажу, підкупу, бюрократичних зволікань у вирішенні тієї чи іншої справи, репресивних переслідувань та ідео­логічних маніпулювань громадською думкою (формування вигідних для влади стереотипів, дискредитація людей, не­зручних або небезпечних для її панування).

Крім цього, слід сказати, що подібні форми примусу по­ширюються на всі владні відносини, в тому числі й на політичні.

Що стосується легітимності влади в Україні, то слід ви­знати, що вона тільки частково відповідає своїй суті у її різних модифікаціях.

Легітимність традиційного виду в Україні здебільшого має у своїй основі ті ментальні й поведінкові настанови, які споріднені з комуністичними і націоналістичними тради­ціями. Одна частина громадян довіряє лише тій державі, яка можлива з відновленням нового Союзу, друга — пов'я­зує свій успіх з національною державою, вважаючи, що нинішня держава не є національною, оскільки нею управ­ляють «антиукраїнські сили», третя — сподівається на можливість появи такої держави, яка б поєднувала на­ціональні державні традиції з сучасним цивілізованим державотворчим ідеалом.

Етатистський синдром характерний для ментальності, значної частини населення (особливо старшого покоління), з розподілом на «державників-патріотів» і «антидержавників-космополітів», з прагненням єдиної державної ідео­логії, з акцентом на пріоритет розбудови держави над рефор­містськими процесами, що на практиці призводить до громіздкого зростання державного апарату, паразитичного збагачення державного чиновництва. В силу цієї обстави­ни привабливим стає ідеал держави в минулому і відраза до держави сучасної.

В Україні слабо виражена легітимність харизматичного виду на національному рівні, оскільки немає такого лідера, який мав би підтримку в усіх регіонах України, се­ред різних соціальних груп і політичних організацій.

Найвищу харизматичність має Президент в силу свого конституційного статусу, який дозволяє йому більш раціо­нально і оперативно реагувати на складні проблеми пере­творень. Однак ця харизматична легітимність нетривка і охоплює незначну частину населення. Сьогодні в Україні ще не визрів грунт для такої особи, котра на вершині влади буде наділена харизмою реформатора (як Ш. де Голль у Франції, К. Аденауер у Німеччині, К. Менем у Аргентині, А. Фухіморі в Перу).

У сьогоднішній Україні, особливо на початку державно­го відродження, досить помітною була харизматична легітим­ність регіонального, тимчасового характеру, яка швидко роз­віювалася, як тільки ці політики з опозиціонерів сідали у владні «крісла». Національно-патріотична легітимність має неоднаковий вираз у різних регіонах України. Якщо в Західній Україні ця легітимність домінує, то в Центральній і Південній Україні вона не набула ще масового поширен­ня. Крім цього, ця легітимність зводиться лише до етно­культурних традицій. Тобто політика сприймають в масовій свідомості як такого, що говорить українською мовою, ша­нує національні звичаї, був репресований в радянські часи, є активним речником сьогоднішнього національного відро­дження, але не беруть до уваги його колишні й теперішні ділові заслуги та моральні якості.

Соціально-евдемонічна легітимність, яка сягає корінням у радянський патерналізм, сьогодні в Україні найбільш виражена з мінусовим відтінком. Адже криза довіри до влади здебільшого Генує через її нездатність забезпечити добробут населення.

Сучасні цивілізовані форми легітимності влади, такі як правничо-раціональна, раціонально-цільова, на засадах участі, починають тільки формуватися внаслідок кризи цінностей національного романтизму і бюрократичного прагматизму у цінності індивідуалізму й солідаризму, відстоювання своїх громадських прав.

Правничо-раціональна легітимність ще не сформувала­ся, оскільки нова Конституція лише створила грунт для неї. але влада і громадяни ще не звикли взаємодіяти в правово­му полі. Спокуса порушувати Конституцію з боку вищих органів влади створює прецедент зневіри до правових регу­ляторів, підриває правничо-раціональну легітимність.

Легітимність на засадах участі зазнає глибокого пере­осмислення, оскільки попереднє уявлення про «нашу» і «чу­жу» владу мало ілюзорну основу. Спочатку громадяни дума­ли, що тільки «чужа» влада відчужена від громадян, а «своя», національна, буде дбати про них. У даний час значна части­на населення розчарувалася у владі й можливостях впли­вати на неї з метою покращення життя і поринула у сферу розв'язання проблем власного виживання. Однак певна час­тина вважає, що активна участь громадян у політичних про­цесах є запорукою вдосконалення механізмів влади.

Раціонально-цільова легітимність також тільки фор­мується, оскільки раніше владу оцінювали не за її спромож­ністю ефективно управляти, а за різними ідеологічними символами (патріотична, космополітична, українська, на­ціональна і т. ін.). Оцінка влади та її представників за кон­кретними справами є основою подолання політичного шах­райства і шарлатанства.

За рівнем публічності влада в Україні напівприхована, з високим ступенем криптократїі. Оскільки 50—60 від­сотків економіки України перебуває в тіньовому секторі, то, очевидно, таке співвідношення існує і у владних сферах. Тіньова економіка, яка певною мірою є мафіозною, виникла не тільки в силу закономірностей складних суспільних трансформацій перехідного періоду, але здебільшого є по­родженням союзу між центральними, регіональними і транс­національними владними структурами, тіньовим бізнесом і кримінальними елементами. Такий симбіоз можливий на взаємовигідних тіньових розрахунках. Скажімо, регіональна владна група патронує певні «свої» комерційні структури шляхом надання їм вигідних умов (податкових, кредит­них, підтримки їх монопольного становища на ринку), а вони у свою чергу підтримують тіньовими доходами владу.

Для прикриття злочинних дій і розправи з конкурента­ми використовуються кримінальні елементи. Те ж саме існує і на рівні центральної влади, а також у сфері міжнародних відносин. Причинами існування таких груп є:

1) слабкі механізми контролю над виконанням, бюдже­ту і використання бюджетних коштів і міжнародних кре­дитів;

2) збереження за державною власністю значної перева­ги у стратегічних галузях економіки;

3) недоступність інформації про авторство законів і підзаконних актів, а також про результати голосувань депу­татів різних рівнів;

4) монополізм держави в інформаційному просторі;

δ) наявність привілеїв у державної бюрократії порівняно з іншими верствами населення, відсутність правових норм про опозицію і соціальне партнерство;

6) відсутність жорстких норм і спеціалізованих струк­тур у боротьбі з корупцією;

7) партійна неструктурованість влади, незрілість інсти­тутів цивілізованого громадянського тиску на владу.

Якщо аналізувати владу на рівні інституціолізованих суб'єктів, то треба сказати, що їх недоліком є величезний обсяг повноважень державних органів у соціально-економіч­ній сфері, невизначеність правових меж політичної і адміністративної, державної і самоврядної компетенції, застарілі механізми контролю і координації, а також трудової моти­вації управлінського апарату. Внаслідок цього проходить жорсткий процес боротьби за владу між інституціолізованими суб'єктами на всіх рівнях політичної системи, оскільки влада в даний час дає можливість розподілити власність, матеріальні й фінансові ресурси.

Отже, нечіткість правових меж компетенцій між орга­нами державної влади і місцевого самоврядування, застарілі механізми трудової мотивації державної бюрократії, великі можливості владних структур у розподілі власності, мате­ріальних і фінансових ресурсів сприяють політичній неста­більності, відчуженості влади від суспільства. Державна влада в Україні є занадто централізованою, оскільки питан­ня правового розмежування компетенції між органами дер­жавними, органами самоврядування, бюджетної і податко­вої систем ще не вирішено остаточно.

Серед групових суб'єктів політики найбільший вплив на державну владу мають колишні номенклатурні угру­повання, які маючи старі зв'язки, а також доступ до мате­ріальних і фінансових ресурсів, часто використовують вла­ду для своїх корисливих цілей. Номенклатурні угрупован­ня можна умовно розділити на «старі» («напівфеодальні»), не спроможні діяти в ринкових умовах, і «нові» («пробуржуазні»), що завдяки державному протекціонізму нагро­мадили величезний капітал і готові працювати в ринкових умовах.

На рівні державної влади, якщо розглядати цей процес з конфліктологічної точки зору, названі групи представлені · ідеологіями лівих і центристів. Груповий вплив на владу з боку середніх і дрібних підприємців, а також працівників культурно-соціальної сфери і державного сектора слабкий. Ці категорії, не маючи організаційного досвіду, а також су­часного розуміння боротьби за владу, не оформилися ще у цивілізовані групи тиску, їхні протести носять спорадич­ний характер, проявляються лише в ситуаціях екстремально-невигідних для них, тобто вони не вміють заздалегідь попереджати" небажані для них наслідки нормотворчої діяльності, а лише постфактум на них реагують.

Феномен особистої і групової влади в Україні проявля­ється більш рельєфно, ніж влади інституціолізованої. Група намагається підпорядкувати існуючий інститут своїм інтересам, а лідер — інтереси групи особистим. Так, наприк­лад, у процесі інституціоналізації партій керівне ядро формується, як правило, на базі цінностей інтересів лідера, а пар­тійна маса вже пристосовується до вироблених правил лі­дером і керівною групою. Бувають також випадки, коли група висуває на арену такого лідера, який найбільш повно відповідає її намірам.

Сутність особистої влади в Україні здебільшого прояв­ляється як влада мітингового вождя («борця за народні інтереси») або, як влада господарника («дбайливого бать­ка»), котрий, турбується про народні інтереси. Ці види осо­бистої влади ґрунтуються на злюмпенізованих патерналістських стереотипах. В таких випадках особиста влада, як правило, ґрунтується на мафіозному принципі особистої відданості «батьку» і його батьківської турботи про своє оточення, а не на високому авторитеті лідера, його вмінні створити політичну команду, здатну у відкритій конку­рентній боротьбі здобути перемогу.

За джерелами формування політична влада в Україні де-юре є демократичною, а де-факто — корпоративно-клановою. Клани — це об'єднання за родинними, дружніми, земляцькими відносинами, які намагаються реалізувати дещо відмінні (як правило, мафіозні) від організаційних цілей інтереси. Кожна політико-владна структура незалежно від того, партійна вона чи державна, має декілька кланів, які конкурують між собою в умовах закулісної боротьби, і лише при певній кризі цієї владної структури на поверх­ню спливає справжній стан її міжкланових відносин. В умо­вах недорозвинутості політики як діяльності, незрілих форм цивілізованої партійної конкуренції і громадської активності, посиленої олігархізації всіх політичних структур домінують олігархічні, а не демократичні джерела форму­вання і розподілу влади.

Характеристики

Список файлов реферата