118094 (713248), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Розуміння соціальної природи політики дозволяє визначити її функції по наступним напрямкам:

Функція державного управління розвитком всіх сфер людського суспільства (економіка, соціальна, правова, духовна тощо). Суть цієї функція політики полягає в тому, що вона через призму інтересів держави, суспільства, різноманітних соціальних верств і навіть окремих особистостей визначає спрямованість і стратегію розвитку країни. Політика в руках держави служить засобом поєднання інтересів різних сил і прошарків суспільства, організуючого начала потенційних резервів і можливостей країни. Через політику держава ставить задачі соціальної діяльності інститутам влади.

Функція соціального прогнозування. Політика не обмежується рішенням поточних (тактичних) завдань, вона орієнтована на досягнення віддалених (стратегічних) цілей. Соціальне прогнозування внутрішньо притаманне політиці і багато в чому визначає її реалістичність, передбаченість, сприяє підвищенню соціальної ефективності у втіленні політичних ідей в життя.

Функція соціального регулювання. ЇЇ мета – встановлення і підтримка соціальних зв’язків між партіями, рухами, організаціями, суспільними класами, прошарками, групами, етнічними спільностями. Головний сенс цієї функції – діяльність по врегулюванню і узгодженню їх економічних, політичних, духовних і інших життєвих потреб з інтересами всього суспільства. Політичний вплив на суспільні відносини здійснюється з метою встановлення соціальної стійкості і політичної стабільності, збереженню миру і громадянської злагоди.

Функція влади. Влада – монопольне право нав’язувати волю і керування поведінкою громадян – є основним інструментом політики, гарантом її реалізації.

Функція духовно-ідеологічна. Ефективна реалізація політичних ідей і конкретних практичних програм неможлива без політичного виховання, формування політичної свідомості і політичної культури суспільства. Значення цієї функції особливо зростає в переломні етапи розвитку як окремих країн, так і світової спільноти в цілому.

Ефективність виконання функцій політики вирішальною мірою залежить від дотримання нею певних принципів політичної діяльності.

Визначальними принципами формування і здійснення політики є:

• Принцип наукового підходу і реалістичності. Науковість в політиці означає її організацію у відповідності до законів суспільного розвитку, і з врахуванням соціальних потреб і інтересів суспільства, реальних можливостей політики. Відома формула: „політика – це мистецтво можливого". Відрив політики від життєвих реалій, постановка завдань, які неможливо виконати, ведуть до компрометації і втрати довіри до її виконавців.

• Відповідність її цілей засобам реалізації. Політика, що реалізується неправильними засобами є неправильною політикою. Формула: „ціль виправдовує засоби" при її використанні в політиці може привести до катастрофічних наслідків. Показовим є приклад гітлеризму.

• Принцип гласності, відвертості в політиці. Забезпечує їй довіру і підтримку мас, розвиває політичну активність. Дотримання цього принципу є здійснення своєрідного суспільного контролю над діями владних політичних структур, забезпечує чесність політики, є реальною перепоною подвійним стандартам, демагогії, обману в її проведенні.

• Передбачуваність і неухильна послідовність в реалізації проголошених цілей. Наприклад: відповідність передвиборних обіцянок політиків їх діям після виборів у владних структурах.

• Принцип політичного плюралізму. Передбачає толерантне (терпиме) ставлення до опозиції: недопущення її придушення і встановлення монополії однієї політичної сили у визначенні політики держави. В політиці вимоги принципу плюралізму орієнтують на взаємодію політичних партій у формі суперництва політичних програм, забезпечення підтримки кращих зразків політичного устрою суспільства. Вкрай важливо бачити в опозиції не ворога, а політичного опонента з рівними правами на свої політичні ідеї і відстоювання їх цивілізованими засобами.

• Принцип поєднання національного досвіду і досвіду інших держав, врахування історичних традицій і менталітету свого народу. Це використання в зовнішній політиці України принципів: „розумної достатності оборони", ненападу, відмови від „образа ворога" тощо. Але слід застерегти від абсолютизації іноземного історичного досвіду, особливо сліпого копіювання іноземних моделей політики.

• Принцип взаємозв’язку політики, права і моралі. Право і мораль відіграють роль обмежувачів політики з метою неприпустимості дій, заборонених правом і нормами моралі. На жаль ще не викоренені погляди Макіавеллі і Ніцше на політику без меж і моралі, що наносить величезну шкоду суспільству.

• Принцип гнучкого реагування політики на умови, що змінюються, здатність до оновлення політичних ідей і політичних програм. Політика, нездатна до оновлення і саморозвитку, приречена на поразку. Оновлення політики повинно здійснюватись на основі її спадкоємності і критичної оцінки її успіхів і невдач у минулому.

Класифікація та тенденції розвитку політики в сучасних умовах. Специфіка воєнної політики.

Політика в сучасному суспільстві здійснюється по ряду магістральних напрямків, які забезпечують умови життєздатності, політичної стабільності і розвитку держави по шляху прогресу. Важливість кожного з напрямків дає підстави вважати їх самостійними лініями політики, що складають систему загальної політики держави. Дамо коротку характеристику цих напрямків.

Напрямки:

Економічна політика. Зв’язок економіки і політики має прояв перш за все в тому, що економічний устрій, відношення і характер виробництва, споживання і розподілу визначають сутність суспільно-політичного устрою держави. Політичний вплив держави на економіку починається з вироблення стратегії і програми економічного розвитку. У веденні держави знаходяться політико-владні важелі (плани, державні замовлення, встановлення рівня оподаткування тощо) впливу на структуру і обсяги виробництва, розвиток виробничих сил, спосіб розподілу виробленого продукту. Політика і економічна діяльність діалектично пов’язані поміж собою. Формула: політика – це концентрований вираз економіки вказує на пріоритет економіки перед політикою. Це вірне положення. Але складається чимало ситуацій, коли політика займає першість у відношенні до економіки, повинна мати вирішальний вплив на її розвиток, створювати сприятливі умови для розвитку виробничих сил.

Науково-технічна політика. Політичне керівництво науково-технічним прогресом обумовлене значним соціальним потенціалом впливу науково-технічної революції на всі сфери розвитку суспільства. Отже, науково-технічна політика – це сфера діяльності держави, пов’язана з її визначальним впливом на НТР з метою забезпечення розвитку всієї країни. Зосередження в руках держави єдиної науково-технічної політики дозволяє визначати необхідні для країни напрямки розвитку науки і техніки, створювати необхідну матеріально-технічну базу, забезпечувати фінансування і матеріальне забезпечення виконання науково-технічних програм, зокрема і підготовку кваліфікованих наукових кадрів.

Соціальна політика. Вона має державно-політичний і суспільний характер. Її головні напрямки і параметри розробляються з врахуванням потреб і інтересів як суспільства в цілому, так і його складових частин: соціальних класів, груп, прошарків, окремих регіонів тощо. В основу соціальної політики покладаються морально-правові принципи соціальної рівності і справедливості. Їх реалізація здійснюється всебічним впливом на забезпечення життєдіяльності всіх вікових, професійних і інших груп населення: гарантії соціального захисту громадян в сферах праці, освіти, житлового забезпечення, охорони здоров’я, заробітної плати, пенсійних виплат і інших видів грошової допомоги тощо.

Правова політика. Це царина законодавчої діяльності держави. Держава створює єдине правове поле для всієї країни, створює правову основу політичної системи, визначає форми державного устрою, правові межі, норми і правила політичної діяльності партій, суспільно-політичних рухів, різноманітні політичні і соціальні права громадян, їх свободи тощо. В зв’язку з цим правова політика завжди була і є найбільш політизованим напрямком в діяльності держави.

Валютно-фінансова політика. Сфера валютно-фінансових відносин завжди мала державно-політичний статус. Держава володіє монополією на створення єдиної національної валюти, її виготовлення, підтримку валютного курсу. Окрім емісії грошей, держава контролює всю сферу фінансових відносин, впливає через валютно-фінансові важелі на виробництво, розподіл і споживання національного продукту.

Національна політика. Цей напрямок державної політики спрямований на здійснення планомірного впливу на сферу міжнаціональних відносин, врахування цього фактору у зміцненні політичної стабільності суспільства. Зміст цієї політики пов’язаний із зміцненням дружніх відносин між різними націями, етносами, що населяють країну, попередженням ворожнечі між ними. Важливе місце в національній політиці відведено турботі про вільний розвиток кожного з народів, створення сприятливих умов для їх зближення. Держава через національну політику, зафіксовану в Конституціях, інших правових актах, забезпечує рівність прав громадян незалежно від їх національності, свободу вибору мови, доступу до культурних і духовних цінностей свого народу.

Екологічна політика. Її сутність полягає у визначенні заходів держави щодо підтримки оптимальної рівноваги відносин "людина-суспільство-природа". Справа в тому, що на планеті розгорнулася небувала екологічна криза, визвана не завжди контрольованою діяльністю людини (забруднення води, атмосфери, руйнування захисного озонового прошарку тощо). Звідціля виникла нагальна необхідність реалізації національних і міжнародних програм оздоровлення середовища проживання людини, руйнація котрого вже приймає незворотний характер. Не випадково, що в багатьох країнах світу розгорнулися масові екологічні рухи, які користуються активною підтримкою населення і істотно впливають на екологічну політику держави. Представники цих рухів все частіше вибираються в органи державної влади і місцевого самоуправління.

Культурно-духовна політика. Вона спрямовується державою на збереження і всебічний розвиток духовного здобутку країни. Держава виділяє на підтримку і розвиток цієї сфери необхідні матеріальні і фінансові ресурси, турбується про розвиток науки, освіти, культури, мистецтва тощо. Про надзвичайну важливість цієї сфери розвитку суспільства свідчить той факт, що вона останнім часом все активніше виводиться із системи ринкових відносин, цивілізовані країни переходять на безпосереднє державне фінансування розвитку культурно-духовного потенціалу своїх народів.

Демографічна політика. Цей порівняно молодий напрямок політики виник в зв’язку із зростаючою потребою суспільства в регулюванні складу населення – його чисельності, розподілу по віковим і соціальним групам тощо. Встановлення оптимального співвідношення працюючого і непрацюючого населення (пенсіонери, діти, інваліди) – нагальна проблема і України.

Релігійна політика. Проголошення більшості держав світськими і декларування принципу відокремлення держави від релігії зовсім не виключає необхідності існування цього напрямку політики. Проголошуючи свободу совісті і віросповідання, рівність всіх релігійних конфесій перед законом, держава разом з тим приймає необхідні заходи щодо здійснення релігійної діяльності в рамках закону. Держава має право і обмежує чи навіть забороняє ту релігійну діяльність, яка наносить шкоду громадянам і суспільству в цілому ("аум-сенрікьо" в Японії, "біле братство" в Україні і Росії тощо).

Зовнішня політика. Характер відносин між державами на світовій арені визначає стрижень зовнішньої політики будь-якої країни. Головні завдання зовнішньої політики – світом забезпечити мирні умови для своєї країни і в світі, розвивати економічні, наукові, культурні і інші зв’язки з зовнішнім світом. Важливими елементами зовнішньої політики є участь у діяльності міжнародних організацій, заходи щодо підвищення авторитету країни на міжнародній арені та ін.

Воєнна політика. Надійне забезпечення національної безпеки неможливе без створення необхідних силових структур захисту держави від можливої агресії інших країн. Воєнна політика держави представляє собою систему поглядів в сфері військового будівництва, шляхів і засобів зміцнення обороноздатності країни.

Держава є монополістом в розробці і здійсненні воєнної політики. Вона створює також відповідні органи і структури мобілізації необхідних ресурсів для надійного захисту суверенітету країни.

Характеристики

Список файлов реферата