Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла

Реферат з основ демократії

Національний розвиток у контексті демократії

ПЛАН

1. Багатоманітність – невід’ємна властивість демократії.

2. Багатоманітність національностей.

3. Феномен націоналізму.

4. Проблема сумісності націоналізму та демократії.

5. Державно-політичні проблеми за умов національної багатоманітності.

6. Федерація. Конфедерація. Національно-культурна автономія.

1. Багатоманітність – невід’ємна властивість демократії.

Світ є багатоманітним і різнобарвним, а світ людський — тим більше. За відомими сьогодні даними, на Земній кулі є близько 200 держав і територій, люди спілкуються 600 живими мовами, ідентифікують себе з якимось одним з 5000 етносів. Не менше розмаїття знаходимо у соціальних ролях і політичних уподобаннях, економічних достатках і релігійних віруваннях, естетичних смаках і уявленнях про сенс життя. Усі ці виміри багатоманітності, поєднуючись в конкретних індивідах у досить довільних комбінаціях, створюють враження повного хаосу, який перешкоджає людині раціонально скеровувати своє суспільне буття. Це враження підсилюється постійними, часто жорстокими суперечностями і конфліктами, що виникають між окремими особами і різними спільнотами.

Багатоманітність та суперечливість — не тимчасовий тягар недосконалих форм суспільного буття, а неусувна норма існування реального соціуму. Повною мірою це притаманне й демократії. Демократія, за своєю природою, є системою усталених змагань за владу. Без змагань і конфліктів немає демократії. Щоправда, конфліктів повинно бути не надто багато; змагання мають бути тільки у ретельно визначених і загально визнаних межах.

Отже, у реальному демократичному суспільстві багатоманітність має співіснувати з потягом до єдності. Консенсус щодо фундаментальних цінностей і принципів повинен не придушувати інтересів автономних особистостей, колективних прав людських спільнот — як тих, що становлять більшість, так і меншин. Тут ми зіштовхуємося з проблемою оптимального узгодження різноманітних потреб, прав і відповідальності суб'єктів багатовимірної ієрархічно організованої системи — соціуму. Ця система складна настільки, що жоден розум — індивідуальний чи колективний, навіть озброєний найновішою технікою, — не в змозі осягнути її до решти. Тому оптимізація досягається не тільки у свідомо-теоретичний спосіб, а часто-густо — через традиції життєдіяльності, зокрема, через усталені правила змагань і розв'язання конфліктів, що їх люди застосовують за звичкою.

Добре відома й інша позиція. Протилежністю демократії у ставленні до багатоманітності і до можливостей свідомої уніфікації суспільного буття є комуністична ідеологія. Одна з її неодмінних тез полягає в тому, що існують об'єктивні природно-історичні закони розвитку суспільства, осягнувши які можна будувати комунізм за єдиним безпомилковим планом, уникаючи розмаїття та конфліктів окремих людей-цеглинок чи їх груп через знищення приватної власності, ринкових відносин і запровадження планової організації усього «народного господарства» К. Маркс та його послідовники обґрунтовували як наслідок пізнання такого закону суспільного розвитку.

Безперспективність спроб розбудувати «справедливе суспільство» за єдиним раціональним планом обґрунтував відомий мислитель XX ст., лауреат Нобелівської премії з економіки Ф. фон Гаєк. Він ще з післявоєнних часів передрікав крах СРСР і усього соціалістичного табору. Так, у 1978 році Ф. Гаєк писав: «У моральному плані соціалізм не може не підривати підґрунтя усіх етичних норм, особистої свободи і відповідальності. В політичному плані він врешті-решт веде до тоталітарного управління. В економічному плані він виявляється серйозною перешкодою зростання добробуту або навіть призводить до зубожіння».

Критичні передбачення Гаєка щодо долі соціалізму і його ідеологічного підґрунтя збулися, й це переконливо доводить: спонтанність і багатоманітність суспільного буття — аж до конфліктності — насправді не має альтернативи. Демократія, оскільки вона ґрунтується на визнанні цієї властивості й відповідної організації суспільної активності, виявляється набагато життєздатнішою формою соціального буття, ніж соціалізм (або тоталітаризм взагалі), що живиться потягом до повної уніфікації та безпроблемної злагоди людей і їх спільнот. Разом з тим, демократичний лад не заперечує певної єдності і перспектив узгодження численних проявів соціальної активності. Загальна проблема полягає в оптимізації єдності багатоманітного, яка ніколи не може завершитися; почасти вона має здійснюватися силою розуму, а по части — через спонтанно виникаючі традиції життєдіяльності.

2. Багатоманітність національностей

За своєю природою людина є істотою соціальною, вона не може повно­цінно існувати поза суспільством. А суспільство не є однорідною множиною своїх членів, воно досить складно внутрішньо структуроване. Можна виок­ремити різні виміри цієї структурованості — ґендерний, етнічний, економіч­ний, релігійний, соціально-політичний, фаховий і т. п. Деякі з них існують од віку, а інші виникають на певному етапі розвитку людства й колись мо­жуть зникнути. Національний вимір буття суспільства не є одвічним, він по­чав набувати своїх визначальних рис з настанням доби Нового часу. Знако­вими подіями на шляху формування розмаїття модерних націй визнають Ве­лику Французьку буржуазну революцію (1789-1794) та війну за незалежність британських колоній у Північній Америці, яка, зокрема, привела до ство­рення 4 липня 1775 року нової держави — Сполучених Штатів Америки.

Сьогодні впливовим чинником визначення стану будь-якої країни та сві­ту загалом є активність різноманітних соціальних суб'єктів у вимірі національного. Окрема особа, громадська організація або політична партія, на­ція, держава чи міждержавний союз — усі ці актори діють у вимірі національ­ного тому, що мають тут свої інтереси або ж у такий спосіб прагнуть вплину­ти на інші сфери взаємопов'язаного суспільного буття.

На шляху становлення незалежної демократичної України проблеми на­ціонального виміру виявляються вельми актуальними. Внаслідок трива­лої монополії марксистсько-ленінського підходу до розуміння націй як істо­рично безперспективних після пролетарської революції спільнот, а націона­лізму в нашій країні — як виключно «українського буржуазного націоналіз­му», ворожого «новій історичній спільноті — радянському народу», науковці й політики були відлучені від накопиченого в світі теоретичного і практич­ного досвіду. Але події кінця 80-их - 90-их років, коли у Центральній, Схід­ній та Південній Європі виникла низка нових незалежних держав, довели життєздатність національного чинника, безпідставність і шкідливість його ігнорування в осягненні найновіших регіональних і загальносвітових проце­сів. Тому ефективний поступ України як суверенної держави, а її народу — як сучасної повноцінної нації не відбудеться без ретельного вивчення відпо­відних здобутків суспільствознавства та їх використання задля оптимізації процесів творення нації, держави, демократії.

3. Феномен націоналізму

Нація і народ. Різновиди та основні функції націй

Серед ознак націй слід виділяти озна­ки об'єктивні та суб'єктивні. До перших належать: спільне етнічне поход­ження й історія, власна унормована мова, релігія, територія, економіка, політико-правові інститути тощо; до суб'єктивних ознак — усвідомлення окре­мими людьми приналежності до певного колективного цілого й воля до йо­го підтримки, віра в спільну долю, відчуття солідарності зі «своїми» — все, що можна узагальнити поняттям національна свідомість.

Переважання ознак тієї чи іншої з зазначених множин визначає ос­новні різновиди націй. Інколи нація виникає на ґрунті одного або кіль­кох усталених етносів й об'єднується завдяки спільному походженню, мові та культурі. За своїм походженням така спільнота зветься етніч­ною нацією. Проте інколи — як, наприклад, у випадку з американською нацією, — вихідна людська матерія формується головним чином влас­ною політичною волею — волею спільноти, котра в цей момент не має ані усталеної загальновизнаної культури, ані оригінальної мови, ані ба­гатовікової історії. В останньому випадку нація називається політич­ною, а націогенеза неможлива поза створенням власної держави. Приклади, що підпадають під визначення політичної нації, крім аме­риканців, являють також людності Австрії, Канади, Швейцарії. Саме швидкоплинний політичний розвиток привів тут до формування спіль­нот, суттєвим чинником єдності яких було те, що кожна людина свідо­мо ідентифікувала себе як громадянина конкретної держави. Всі гро­мадяни є рівними, незалежно від етнічного походження, мови, культу­ри, інших об'єктивних ознак.

Крім етнічної та політичної, сьогодні виділяють ще й повномасштабну на­цію: вона існує тоді, коли «етнічні» та «політичні» ознаки настільки тісно взаємопов'язані, що тільки довільно можна було б вважати одні вагомішими від інших.

Між етнічною і повномасштабною нацією немає непрохідного кордону. Етнічна нація здатна, врешті-решт, вибороти власну державу і набути стату­су повномасштабної. Але не виключений і інший хід подій, коли повномасштабна нація втрачає свій статус. Так було, наприклад, з поляками внаслі­док тимчасового поділу їх держави у 1795 р.

Необхідною умовою існування політичної (і, відповідно, повномасштаб­ної) нації є її державне оформлення. Держава — основний інструмент вико­нання нацією політичної функції. Етнічна ж нація може існувати і без влас­ної держави, наприклад, баски в Іспанії або валлійці у Великій Британії. Проте наявність принаймні інтенції до «гри у політичному полі» є обов'язковим критерієм буття етнічної нації. Інакше кажучи, народ — вихідна мате­рія будь-якої нації — не набуває національної форми доти, доки не починає прагнути політичного самовизначення через власну державу або федераль­ний статус чи автономію в межах певної держави.

Підкреслимо, що очевидною передумовою появи політичної функції нації є здобуття суверенітету, тобто вищої влади в країні, саме її народом.

Далі слід додати: будь-якій нації крім політичної функції притаманна ще й функція культурна. Нація, що турбується про укріплення своїх підмурків, не може ухилитися від виконання різноаспектної культурної функції, адже «люди хочуть бути політичне об'єднаними з усіма тими, і лише тими, хто по­діляє їхню культуру».

Важливим їх розвитком є віднесення до ознак модерної нації не культури взагалі, а «високої культури» — на відміну від «низької», повсякденної на­родної культури. Висока культура знаходить поширення, зокрема, через усталення способів мовлення, впроваджуваних школою та контрольованих академічними установами, унормованих відповідно до пот­реб точного бюрократичного та технологічного спілкування. Завдяки внормуванню мови поширюється та вдосконалюється той єдиний комуніка­тивний простір, який потрібен для існування й розвитку модерної нації, держави.

Нація та держава

Як не кожна етнічна нація має свою власну державу, так і не кожна дер­жава є моноетнічною в тому розумінні, що на її території володарює одна-єдина повномасштабна нація. Сучасні держави за етнонаціональною підставою зазвичай поділяють на національні та багатонаціональні. Треба відрізняти багатоетнічні національні держави (наприклад, США) від багатонаціональних держав (наприклад, Велика Британія або Російська Федерація). Адже у першому випадку йдеться про наявність у межах держави певних етнічних груп, а в другому — кількох етнічних націй поряд з корінною повномасштабною. Етнічною групою вважатимемо ту частину повномасштабної або етнічної нації, яка проживає за межами своєї держави чи «природного місця» на Землі. Євреї є повномасштабною нацією у сучасному Ізраїлі, тоді як в Україні вони становлять етнічну групу.

Зазвичай, хоч і не завжди, серед націй, які співіснують у конкретній держа­ві, одна є корінною та відносно сильнішою й численнішою. Представники інших націй та етнічних груп перебувають у меншості, їх називають націо­нальними меншинами. В Україні більшість становлять етнічні українці, зав­дяки наявності власної суверенної держави їхня спільнота здатна функціону­вати як повномасштабна нація. Росіяни, євреї, кримські татари або представ­ники ще близько 100 етнічних груп і етносів, коли вони є громадянами Укра­їни, репрезентують відповідні національні меншини і водночас українську політичну націю. Як члени саме такої спільноти, вони мають ті ж права і обов'язки, що й етнічні українці. Вже 1 листопада 1991 р. Верховна Рада Ук­раїни ухвалила «Декларацію прав національностей України». У цьому фунда­ментальному документі стверджується, що всім народам, національним гру­пам, громадянам, які проживають на території Української держави, гаран­туються рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права.

Національне самовизначення і національна самосвідомість

Усі народи мають право на самовизначення. Необхідною умовою розгортання змагань за державне самовизначення є пробудження та розви­ток національної самосвідомості. Для українців і подібних їм народів, які тривалий час перебували під дер­жавною владою могутніших сусідів, генеза національної свідомості, а та­кож пов'язаного з нею «відродження нації» у спрощеному вигляді опису­ється схемою сучасного чеського історика М. Гроха, яка має три послідов­ні фази.

фаза А — період «наукового зацікавлення».

фаза В — період «патріотичної агітації».

фаза С — період «масового національного руху».

Фаза С є часом більш-менш широкого укорінення активної, готової до змагань національної сві­домості, що створює необхідну передумову самовизначення народу і його подальшого функціонування як політичної або повномасштабної нації.

Наведена схема не є відображенням якогось «залізного закону». Інколи еволю­ція у напрямку А → В → С буває зірвана через несприятливі внутрішні чи зовнішні чинники, проте з часом вона розпочинається знову або частково регенерується. Коли з точки зору схеми Гроха поглянути на історію україн­ства, то можна виділити принаймні три цикли зародження та відновлення генези національної свідомості і, відповідно, три історичні спроби україн­ства здійснити право на самовизначення.

1. З кінця XVIII ст. до кінця 20-их років XX ст. Цей цикл привів до створен­ня УНР і ЗУНР, а потім — УРСР в межах Радянського Союзу. Він завершив­ся у 30-ті роки XX ст. внаслідок голодомору і масового терору, коли було знищено значну частину українського етносу, у тому числі й свідомий про­шарок національної наукової, культурної та політичної еліти.

2. Кінець 1950-их - 1960-і роки. В офіційному політичному просторі цей пе­ріод характеризується обережним, загалом лояльним до радянської влади й московської партійної еліти «автономізмом» частини місцевих керівників. Йому було покладено край погромом початку 1970-их років, проте у «латен­тному» вигляді він продовжував існувати як дисидентський рух.

3. Друга половина 80-их - дотепер. Цикл знов-таки розпочинається переду­сім як «культурницький рух», з часом виходить на рівень політичних прог­рам і приводить до проголошення незалежної української держави у 1991 р. Можна вважати, що цей цикл триває й досі, бо процеси усталення націо­нальної самосвідомості та консолідації української політичної нації ще не закінчилися.

Реальне завершення процесу самовизначення передбачає згоду принай­мні частини народу та національної еліти на певні зусилля і, можливо, жер­тви задля досягнення поставленої мети. Причому вони не закінчуються з юридичним проголошенням суверенітету, особливо коли державно-націо­нальні трансформації збігаються з соціально-економічними та суто політич­ними перетвореннями. Тісний взаємозв'язок різних вимірів суспільної трансформації приховує можливість, наприклад, негативного впливу економічних негараздів на процес незворотної самоідентифікації та на консолідацію новонародженої політичної нації, що ми й спостерігаємо зараз в Україні. З іншого боку, зміцнення національної самосвідомості та повномасштабного статусу нації здатне позитивно взаємодіяти зі зміцнен­ням громадянського суспільства, з розбудовою демократичних державно-політичних інституцій, з економічним зростанням тощо.

У багатонаціональних державах трапляються ситуації, коли національна свідомість — як на особистому, так і на колективному рівні — має складну структуру, поєднуючи декілька лояльностей. За умов посилення потягу до національно­го самовизначення у складній структурі національної свідомості виникають суперечності: далі важко бути одночасно українцем і «радянським» або збе­рігати однакову лояльність українській і російській націям. Ці суперечності можуть мати як конструктивне, так і деструктивне розв'язання. Проблема суперечливих лояльностей має щонайменше дві складові: куль­турну і політичну. Вона не піддається адміністративному або якомусь іншо­му примусовому розв'язанню, особливо у своїй культурній складовій. Та й визнання причетності до нової політичної або повномасштабної нації теж вимагає зважених і тривалих зусиль насамперед з боку особи чи спільноти — носія змін.

Характеристики

Тип файла документ

Документы такого типа открываются такими программами, как Microsoft Office Word на компьютерах Windows, Apple Pages на компьютерах Mac, Open Office - бесплатная альтернатива на различных платформах, в том числе Linux. Наиболее простым и современным решением будут Google документы, так как открываются онлайн без скачивания прямо в браузере на любой платформе. Существуют российские качественные аналоги, например от Яндекса.

Будьте внимательны на мобильных устройствах, так как там используются упрощённый функционал даже в официальном приложении от Microsoft, поэтому для просмотра скачивайте PDF-версию. А если нужно редактировать файл, то используйте оригинальный файл.

Файлы такого типа обычно разбиты на страницы, а текст может быть форматированным (жирный, курсив, выбор шрифта, таблицы и т.п.), а также в него можно добавлять изображения. Формат идеально подходит для рефератов, докладов и РПЗ курсовых проектов, которые необходимо распечатать. Кстати перед печатью также сохраняйте файл в PDF, так как принтер может начудить со шрифтами.

Список файлов реферата