114315 (711317), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

спілкування як засвоєння людиною фонду духовного багатства, створеного «іншими людьми, завдяки чому переборюється обмеженість її індивідуального досвіду; разом з тим вона вносить у цей «фонд», що створила сама» (Ломов Б. Ф. Особенности познавательных процессов в условиях общения / Психологический журнал. — 1980. — № 5. — С. 26);

опосередковане спілкування в процесі читання, написання, прослуховування магнітофонних та перегляді телевізійних записів тощо.

У сучасних умовах виявляється тенденція зміни функціональної структури впливу педагога на того, кого він навчає. Якщо протягом всієї історії людства в ній помітно переважав інформаційний аспект, то зараз у зв’язку з бурхливим розвитком засобів масової комунікації педагог втрачає лідируючу позицію як джерело нової інформації. Це виявляється в тому, що в школі починає помітно переважати інший зміст ролі педагога — бути провідником у світі знань, «навчати жити» у нашому складному світі. У вищих навчальних закладах інформаційна функція викладача поки ще зберігається на досить високому рівні, що пов’язано з бурхливим відновленням навчальних дисциплін і суттєвою нестачею навчальної інформації з них. Однак з появою нових поколінь підручників, використанням комп’ютерних технологій навчання роль спілкування з викладачем також буде змінюватися. Активізується процес передачі тим, хто навчається, функцій самоконтролю, самоорганізації, самооцінки. Від викладача студент зможе одержувати допомогу в життєвому і професійному самовизначенні, у пошуку власного стилю діяльності, у подоланні бар’єрів пізнання й особистісних проблем.

Спілкування викладача, яке реалізується в рамках рольової професійної позиції, завжди цілеспрямовано. При цьому сам педагог ніби перебуває в декількох «площинах»: він безпосередньо взаємодіє з партнером, спостерігає за собою і своїми діями з позицій їх «професійної відповідності» (рефлексивний контекст спілкування), утримує під контролем свідомості спочатку прий- няту ціль і одночасно оцінює доцільність її збереження чи зміни на нову (раціональний контекст спілкування). Таким чином, нерідко педагогічне спілкування є засобом вирішення власне навчальних чи виховних завдань, ініціатором, організатором і головним керуючим ланкою якого є викладач.

Мистецтво вчителя полягає в здатності допомогти учням домогтися чогось нового, тобто в здатності допомогти учням навчитися. Пасивне сприйняття ідей чи фактів не є освітою. Учень повинен активно брати участь у навчанні, він повинен сам породжувати ідеї, що намагається передати йому вчитель. Процес навчання являє собою творчу діяльність. Жоден учитель не може перенести навіть найпростішу ідею в чужий розум без перекручувань. Процес комунікації занадто недосконалий. Учень має сформулювати власну ідею на основі того, що вчитель говорить, пише чи робить.

Важливою ознакою педагогічної діяльності є поліфункціональність будь-якого акту взаємодії з тими, кого навчають. Викладач, незалежно від того, який функціональний зміст він бачить у контакті з тим, кого навчає, завжди реалізує кілька функцій. Пові- домляючи конкретний науковий факт, він одночасно стимулює пізнавальну активність студента, мотивує пізнання свого предмета, досягає розуміння того, про що йде мова, встановлює певні статусно-рольові відносини як нормативні, які впливають на особистісному рівні, тощо. З такою поліфункціональністю педагогічної діяльності не завжди можуть впоратися педагоги-початківці, що звичайно перебільшують інформаційний та статусно-рольовий компоненти, але недооцінюють спонукальний, координаційний, амотивний аспекти спілкування.

Педагогічна діяльність впливає на розвиток особистості виконавця, особливо на якості, що реалізуються в спілкуванні. Викладача з великим стажем роботи завжди можна впізнати по тону голосу (вимогливому, власному чи повчальному), міміці (чітко виражає оцінку дій партнера). Він часто категоричний і безапеляційний у висловленнях, схильний до нав’язування власної думки, прагне перебороти опір партнера, не зважаючи на його причини, прагне до зайвої нормативності поведінки тощо. Це наслідки тривалої рольової взаємодії, у якій викладач виступає домінуючою, авторитарною стороною з правом переваги, контролю, оцінки.

Тому для викладача завжди важливо здійснювати самоспостереження за своєю поведінкою у ситуаціях позарольового спілкування, щоб вчасно уловлювати в ній ті зміни, які можуть поступово закріпитися, стати стійким стилем спілкування, призвести до професійної деформації особистості.

Не менш важливо враховувати і ті аспекти педагогічного спілкування, що торкають інтереси того, кого навчають. Специфіка праці педагога полягає (крім усього іншого) ще й у тому, що в ситуаціях взаємодії він має нести подвійне навантаження: не тільки враховувати можливі дії партнера, а й розгортати спілкування так, щоб воно мало навчальний, виховний і розвивальний ефект. Він повинен брати до уваги ті можливі ускладнення, які вихованець може випробувати в процесі спілкування, і брати на себе ініціативу в спілкуванні та відповідальність за взаємодію.

Більш високою є відповідальність за процес взаємодії в шкільного вчителя. Він часто вступає в спілкування з учнем не тільки для розв’язання поточних завдань, а й з певними психотерапевтичними цілями (створення учню можливості для переживання афекту, зняття емоційної напруги, авансування успіху, підвищення самооцінки, формування самоповаги та ін.). Останні дві обставини особливо важливі в спілкуванні з підлітками, у яких стійка самооцінка, як правило, ще відсутня. Тому вони орієнтуються на передбачувані оцінки своїх вчинків авторитетними для них особами (однокласниками, батьками, вчителями та ін.). Оскільки ці оцінки можуть істотно відрізнятися, підліток може втратити опору для самоповаги, болісно реагувати на зауваження на свою адресу. Тому дуже важливо, щоб учитель зберігав з ним контакт, підтримував віру в його сили, навчав переборювати перешкоди в спілкуванні без утрати самоповаги й зниження самооцінки.

Студенти вищих навчальних закладів мають більш високий рівень соціальної зрілості. Вони здатні прийняти на себе деяку частку відповідальності за виникнення конфлікту, менш емоційно травмуються. Однак і серед них може бути не мало осіб, що отримали в школі емоційні травми, які виникли в результаті спілкування з викладачем. У першокурсників труднощі адаптаційного періоду в інституті також можуть обумовити зниження самооцінки і втрату самоповаги. Особливо в цей період вони потребують підтримки з боку викладачів.

Природно, стиль спілкування, що задається викладачем, істотно впливає на ставлення студентів до навчального предмета, який він викладає. Надмірно велика дистанція, яку встановлює викладач між собою й студентами, призводить до того, що учні бояться звернутися до нього за роз’ясненнями, ховають своє нерозуміння. Надмірно близька дистанція, неформальні відносини можуть викликати в студентів ілюзію необов’язковості, небажання глибоко засвоювати навчальний предмет. Конфліктні відносини, що виникають з викладачем, можуть призводити до ігнорування навіть його справедливих вимог. Необ’єктивність викладача до студента, неадекватно занижена оцінка його здібностей і знань, безтактність у спілкуванні можуть викликати глибокі емоційні травми, у результаті чого навіть після закінчення вищого навчального закладу, у самостійній професійній діяльності звертання до відповідного знання може або блокуватися («спрацьовують» захисні психологічні механізми), або актуалізувати сліди пережитого.

Таким чином, спілкування є найважливішим професійним інструментом педагогічної діяльності, що було доведено в дослідженнях А. А. Бодалева, Н. В. Кузьміної, В. А. Кан-Каліка, А. А. Леонтьєва, А. Н. Мудрика, А. И. Щербакової та ін. Усе починається з учителя, з його уміння організувати з учнями педагогічно доцільні відносини як основу творчого спілкування.

Через безпосереднє спілкування педагога з учнем здійснюється найголовніше в педагогічній діяльності — вплив особистості на особистість. У зв’язку з цим комунікативні здібності та вміння педагога набувають ролі професійно значущих. Ефективність професійно-педагогічного спілкування викладача залежить від рівня сформованості його комунікативної культури. Природною основою комунікативної культури є комунікабельність людини.

І. М. Юсупов визначав комунікабельність як психічну готовність людини до організаторсько-комунікативної діяльності. В. А. Кан-Калік характеризує комунікативність як явище багатопланове, що поєднує низку компонентів, серед яких особливе значення мають комунікабельність, соціальна спорідненість, альтруїстичні тенденції.

Під комунікабельністю розуміють здатність відчувати задоволення від процесу спілкування з іншими людьми. Некомунікабельні або малокомунікабельні педагоги швидко втомлюються, відчуваючи психологічні перевантаження, оскільки цей вид активності не властивий їхній природі. Соціальна спорідненість — бажання бути серед інших людей. На думку В. А. Кан-Каліка, соціальну спорідненість треба розглядати як стійкий утвір, пов’язаний з професійно-педагогічною спрямованістю особистості. Третій компонент характеризує комунікативні та альтруїстичні емоції. Серед комунікативних емоцій вирізняють бажання ділитися думками, повагу до учасників спілкування. Альтруїстичні емоції пов’язані з бажанням приносити радість людям, з якими спілкуються, зі співпереживанням радості іншого тощо.

Функціональнішим щодо трактування комунікативності є підхід Ю. Л. Ханіна (див.: Ханин Ю. Л. К вопросу об оценке коммуникативности личности // Общение как предмет теоретического и прикладного исследования. — Л., 1972. — С. 172). Так, комунікативність постає в єдності трьох складових: потреби у спілкуванні, емоційного стану до, під час і після спілкування, комунікативних навичок і вмінь.

Потреби у спілкуванні мають різноманітні джерела. Вони можуть спричинятися намаганням зняти внутрішнє напруження та занепокоєння; дістати схвалення, визнання своєї неповторності та унікальності з боку оточення; уточнити свої уявлення про іншу людину, її здібності, якості; справити активний вплив на напрям думок, установки іншої людини і виявляти піклування про іншого.

Комунікабельність має різні рівні виявлення — від гіпертрофованої (це рівень гіперкомунікативності) до гіпокомунікативності. В першому випадку людина поводить себе докучливо, втомлює, намагається стати центром спілкування, погано усвідомлює позиції партнерів; в протилежному випадку — людина не здатна підтримувати контакт, організовувати зворотний зв’язок зі співрозмовником, який при цьому почуває себе дискомфортно.

Зрозуміло, що ні гіперкомунікативність, ні гіпокомунікативність не відповідають вимогам спілкування педагога. Педагогічне спілкування передбачає наявність таких умінь:

оперативно і правильно орієнтуватися в умовах спілкування, що постійно змінюються;

правильно планувати і здійснювати систему комунікації;

швидко і точно знаходити адекватні комунікативні засоби, що відповідають як творчій індивідуальності педагога, так і індивідуальним особливостям вихованця;

постійно відчувати та підтримувати зворотний зв’язок у спілкуванні.

У зв’язку з цим компонентами професійно-педагогічної комунікативності педагога є (див.: Педагогічна майстерність // За ред. І. А. Зязюна. — К., 1999. — С. 227):

наявність стійкої потреби в систематичному спілкуванні з дітьми в найрізноманітніших сферах;

органічна взаємодія загальнолюдських та професійних показників комунікативності;

емоційне задоволення на всіх етапах спілкування;

наявність здібностей до здійснення педагогічної комунікації;

наявність комунікативних навичок та вмінь.

Сформованість професійно-педагогічного рівня комунікативності є необхідною передумовою становлення всього комплексу педагогічних здібностей вчителя.

Педагог, як і майстер сцени, і більшою мірою, ніж усі інші люди, перебуває на стику двох реальностей, фізичної та психічної. За тілесними вчинками і висловленнями інших людей він уловлює їхню внутрішню сутність і встановлює з нею духовний контакт за допомогою власних висловлень і вчинків.

Найголовнішою позитивною якістю викладача є його професійна компетентність. Секрет успіху — у гарному інформативному змісті, переданому яскравою, зрозумілою, соковитою мовою. Якщо викладачу не вистачає матеріалу для інформації і він починає повторюватися чи говорити про малоістотні питання, втрачає логіку у викладі — увагу аудиторії буде загублено, а викладач ризикує заслужити сумнівну славу пустопорожнього оратора, «водокачки».

Співвідношення між інформативними частинами повідомлення й ілюстраціями до них залежить від аудиторії. Професійна компетентна аудиторія з високим рівнем розумового розвитку, що складається переважно з чоловіків, може одержати задоволення тільки від однієї інформації, викладеної індуктивним способом, що припускає і власну роботу думки, і власні висновки. У менш підготовленій аудиторії доцільно всі основні інформаційні посилки перемежовувати з ілюстраціями, поясненнями, образами, порівняннями. Це робить матеріал досить доступним, що запам’ятовується, цікавим. У таких аудиторіях краще використовувати дедуктивний стиль викладання, що забезпечує велику стабільність і прийнятність інформації. Гарний викладач має відчувати межу, за якою науковий виклад матеріалу переходить у науково-популярне, а зрозуміле пояснення — у розжовування банальних істин. Аудиторію треба поважати, а не підлещуватися до неї, знімаючи з неї навіть невелике інтелектуальне навантаження.

З часів Цицерону відомо також, що структура будь-якого викладення матеріалу перед аудиторією складається з трьох частин: вступ, основна частина та висновок. Для першої і третьої частин можна відвести роль емоційних зачіпок, що не тільки привернуть увагу аудиторії, а й забезпечать дружелюбний контакт із нею. Відомий оратор А. Ф. Коні пропонував на початку лекції привести забавні випадки, комічні непорозуміння, навіть щось екстравагантне, аби заволодіти увагою. Основна частина повідомлення повинна поміститися в рамку з переліком основних змістових тем, розташованих відносно одна одної у певній логічній послідовності. Дейл Карнегі наводить приклади невдалих виступів «вінегретного» асортименту, де всього потроху й усе існує без усякого зв’язку один з одним. На закінчення можна підвести підсумки і обов’язково подякувати аудиторії за співробітництво і допомогу в спільному обговоренні проблеми.

Частою помилкою викладача, особливо недосвідченого, є погане відчуття часу. Іноді воно призводить до надмірно швидкого викладання матеріалу, коли здається, що стрілка завмерла, а говорити більше немає про що. Це викликає непотрібну емоційну напругу, розгубленість і фрустрацію. Частіше ж часу не вистачає, і викладач змушений жужмити матеріал, щоб щось встигнути. Час треба тримати під контролем, а всі три частини повідомлення повинні перебувати в гармонійному сполученні. Основний час треба приділяти основній частині. Крім того, обов’язково треба готувати резервний матеріал, щоб скористатися зайвим часом. Це підсилить авторитет педагога, продемонструє його професійну компетентність.

Характеристики

Список файлов реферата