Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 10)

Видобування уранової руди в Україні, головним чином, провадиться на 3-х виробничих майданчиках: Жовтоводському, Кіровоградському та Смолінському рудниках. Але збагачення уранової руди в Україні не відбувається, так як не має необхідних підприємств. Видобуту уранову руду Україна експортує за кордон, зокрема в Росію, де збагачується. Збагачена руда повертається назад в Україну, де і використовується як паливо для АЕС.

Україна належить до країн з дуже розвинутим використанням джерел іонізуючого випромінювання у багатьох сферах господарства і наукової діяльності. На даний час існує кілька тисяч підприємств та організацій (тільки по місту Києву їх близько 400), які використовують понад десятки тисяч джерел іонізуючого випромінювання.

Проблема поводження з відпрацьованим ядерним паливом в Україні гостро постала в зв’язку з порушенням традиційної практики відправлення відпрацьованих тепловидатних збірок в Росію на переробку та захоронення.

Основними виробниками радіоактивних відходів і місцями їх концентрації на сьогодні є:

• АЕС (відпрацьоване ядерне паливо та експлуатаційні радіоактивних відходів);

• урановидобувна і переробна промисловість;

• медичні, наукові, промислові та інші підприємства і організації;

• українське державне об’єднання “Радон”;

• зона відчуження Чорнобильської АЕС .

85-90% радіоактивних відходів України є низько- і середньоактивними. Високоактивні радіоактивні відходи, в основному, накопичуються на атомних електростанціях у спеціальних сховищах.

Головними осередками накопичення найбільшої кількості високорадіоактивних відходів в Україні є атомні станції, на яких здійснюється їх часткова первинна переробка та тимчасове зберігання. На атомних електростанціях не існує повного циклу первинної переробки відходів відповідно до вимог норм, правил (ОСП) та стандартів з ядерної та радіаційної безпеки (НРБУ-97), що призводить до нераціонального використання сховищ та збільшує ризик радіаційних аварій.

Основні санітарні правила (ОСП) роботи з джерелами іонізуючого випромінювання включають:

• вимоги до розміщення установок з радіоактивними речовинами і джерелами іонізуючого випромінювання;

• вимоги до організації робіт з ними;

• вимоги до поставки, обліку та перевозу;

• вимоги до роботи з закритими джерелами;

• вимоги до опалення, вентиляції та пило-, газоочистки при роботі з джерелами;

• вимоги до водозабезпечення і каналізації;

• вимоги до збору, видаленню та знешкодженню відходів;

• вимоги до змісту й дезактивації робочих приміщень та обладнання;

• вимоги по індивідуальному захисту та в власної гігієни;

• вимоги до проведення радіаційного контролю;

• вимоги по попередженню радіаційних аварій та ліквідацій їх наслідків.

Одне з найбільш хвилюючих питань ядерного паливного циклу – це питання розміщення і збереження радіоактивних відходів.

За агрегатним станом радіоактивні відходи поділяються на слідуючи види: рідкі, тверді та газоподібні.

По фізичним та хімічним властивостям рідкі радіоактивні відходи класифікуються:

• на гомогенні та гетерогенні;

• на органічні (масла, емульсії масел у воді);

• на неорганічні.

Тверді радіоактивні відходи класифікуються в залежності від:

• ступеню радіоактивного зараження – на групи I, II та III;

• фізичної природи – на горючі та негорючі;

• методу переробки – на ті, що піддаються пресовці, що підлягають спалюванню, що підлягають переплавці, що підлягають подрібненню та ті, що не переробляються.

Тверді радіоактивні відходи повинні бути класифіковані в залежності від:

• кількості і типу активності та радіонуклідного вмісту – на відходи низького рівня(нижче 1• 10^-5 Ки/л), проміжного рівня (від 1• 10^-5 до 1 Ки/л) і високого рівня (1 Ки/л і більше);

• методів переробки – на ті, що піддаються пресовці, що підлягають спалюванню, що підлягають переплавці, що підлягають подрібненню та ті, що не переробляються

• пожежної безпеки – на горючі та негорючі.

Найбільш важливе питання - це питання про високорадіоактивні відходи. У роботі з ними існують два різних підходи: перший полягає в переробці вичерпаного палива для виділення високорадіоактивних відходів і їхня переробка та поховання, а другий – це в пряме поховання високорадіоактивних відходів.

При "спалюванні" ядерного палива в реакторних установках утворюються продукти розпаду, це, наприклад, такі як ізотопи барію, стронцію, цезію, йоду, криптону і ксенону (Ba, Sr, Cs, I, Kr, і Xe). Багато з ізотопів, що утворюються, накопичуються в межах самого палива. Вони високорадіоактивні, і відповідно, недовговічні.

Ці атоми формуються з частини палива, що розпадається, а ізотопи плутонію Pu-239, Pu-240 і Pu-241, а також і деякі ізотопи інших трансуранових елементів, які формуються з атомів U-238 в активній зоні ядерного реактора при поглинанні ними нейтронів з наступним бета-розпадом. Усі ці ізотопи радіоактивні і крім плутонію, що розпадається, який "спалюється", залишаються у вичерпаному паливі, коли його видаляють з реактора. Більшість трансуранових ізотопів формує довгоживучу частину високорівневих відходів.

Іншим фактором у роботі з відходами є час, протягом якого вони залишаються небезпечними. Цей час залежить від видів радіоактивних ізотопів, що містяться в них, і характеризується періодом напіврозпаду цих ізотопів. Період напіврозпаду – це час, протягом якого даний радіоактивний ізотоп утрачає половину своєї активності. Після чотирьох періодів напіврозпаду рівень активності знижується в 16 разів, а після восьми – у 256 разів.

Різні радіоактивні ізотопи мають періоди напіврозпаду від часток секунди до мільйонів років. Радіоактивність зменшується згодом унаслідок розпаду ізотопів і перетворення їх у стабільні, не радіоактивні елементи.

Швидкість розпаду ізотопів обернено пропорційна їхньому періоду напіврозпаду: чим менший період напіврозпаду, тим швидше дані ізотопи розпадаються. Отже, чим вище рівень радіоактивності в деякому об’ємі матеріалу, тим більша кількість короткоживучих ізотопів у ньому міститься.

Три основних принципи, що використовуються в роботі з відходами:

• концентрувати й ізолювати;

• розбавляти і розсіювати;

• витримувати і розщеплювати.

Два перших принципи використовуються в роботі з нерадіоактивними відходами. Відходи концентруються й ізолюються, чи розбавляються (у дуже малих кількостях) до прийнятних рівнів і потім розсіюються в навколишнім середовищі. Принцип "витримувати і розщеплювати" відноситься тільки до радіоактивних відходів і означає, що відходи зберігають протягом визначеного часу, протягом якого їхня радіоактивність зменшується завдяки природному розпаду ізотопів.

Основна увага приділяється високорівневим відходам, що містять продукти розпаду і трансуранові елементи, що утворюються в процесі роботи ядерного реактора.

Відпрацьоване ядерне паливо(це високорівневі відходи), що не підлягає переробці, після відповідної витримки зберігається у спеціальних сховищах відпрацьованого ядерного палива, забезпечених багатобар'єрною системою ізоляції і захисту та обладнаних технічними засобами вилучення палива із цього сховища.

Протягом усього часу зберігання або захоронення радіоактивних відходів регулярно здійснюється контроль за їх станом, радіаційною обстановкою у сховищах радіоактивних відходів та навколишньому природному середовищі.

Радіоактивні відходи розташовують в сховищах, які знаходяться під землею. В таких сховищах передбачається захоронення радіоактивних відходів в залізобетонних контейнерах ємністю 2-3 м³, призначених для захоронення радіоактивних відходів. Сховище являє собою залізобетонну монолітну площадку, споруджену на підготовці із слабкого розчину бетону товщиною до 1 м. Під підготовкою робиться сорбційний захисний шар з суміші глини та піску товщиною 1 м, по прошаркам ущільнений до щільності 1–1,5 т/м³. Контейнери, заповнені радіоактивними відходами та загерметизовані в будівлі підготовки контейнерів до захоронення, встановлюються на площадці сховища в 4 яруса. Після заповнення площадки контейнерами та завершення завантаження перекриття залізобетонними плитами поверх них виконується верхній захисний сорбційний шар товщиною 1 м з ущільненої суміші глини та піску. Поверх захисного шару виконується засипка верхнього захисного дренажного шару товщиною 150 мм з послідуючим посівом трав.

Законсервоване сховище являє собою земляний пагорб висотою до 10 м та з розмірами у 250м х 100м. Нахил близько 1:4 обвалування та задерніння верхнього рослинного шару шляхом посіву трав захищають верхній захисний шар від руйнування під дією зовнішніх природних факторів.

Радіаційна безпека при захороненні радіоактивних відходів в сховищах забезпечується утворенням основних та додаткових бар’єрів, що перешкоджають виходу радіоактивних відходів в навколишнє середовище. Основними бар’єрами являються залізобетонні контейнери, верхній та нижній сорбційні захисні шари.

Додатковими бар’єрами являються залізобетонна плита основи сховища та верхній шар ґрунту обвалування.

Верхня частина плити сховища виконана з нахилами від середини до краю. По краях плити укладаються залізобетонні лотки, які служать для збирання та відводу дощових вод під час наповнення сховища. Під час консервації сховища лотки заповнюються щебінкою та служать для збирання дренажних вод, які можуть з'явитися в законсервованому сховищі при руйнуванні верхніх захисних і дренажних шарів. Залізобетонні лотки укладаються з нахилами. В нижніх точках виконані відводи, по яких у випадку появи дренажних вод по трубопровідній системі вони відводяться у спеціальні колодязі. Після радіаційного контролю дренажні води відправляються на переробку як рідкі радіоактивні відходи.

Біологічний вплив різних видів випромінювання неоднозначний, тобто та сама поглинена доза гама- і альфа- випромінювання приводить до різного біологічного ефекту. При попаданні радіоактивних речовин всередину організму, вражаючу дію роблять в основному альфа-джерела, а потім бета- і гама-джерела, тобто в оберненій зовнішньому опроміненню послідовності.

Характер радіаційної поразки організму визначається не тільки видом випромінювання, але і в значній мірі залежить від того яким було опромінення – зовнішнім чи внутрішнім.

Основними методами захисту від іонізуючого випромінювання є:

1) Метод захисту кількістю, або по можливості зниження норми дози опромінення.

2) Захист часом.

3) Захисні властивості матеріалів (свинець, бетон).

4) Захист відстанню.

Розглянемо 3-ій варіант тимчасового захисту населення від радіоактивного зараження. У комплексі з іншими заходами, це використання для захисних цілей властивостей усіляких будинків, споруд, глибинних сховищ, споруджень метрополітену, підземних гаражів, підвалів і т.д.(Основним варіантом захисту населення є його евакуація з зараженої зони). Це зв'язано з тим, що проходячи через різні матеріали потоки гама- і нейтронного випромінювань послабляються. Здатність того чи іншого матеріалу послабляти іонізуючі випромінювання характеризують «шаром половинного ослаблення». Значення шарів половинного ослаблення для деяких матеріалів приведені в наступній таблиці:

Таблиця 7

Згідно основним санітарним правилам при роботі з джерелами іонізуючого випромінювання, активність природних радіонуклідів в будівельних матеріалах, що використовуються у всіх будинках, не повинна перевищувати для ²²⁶Ra - 1 • 10^-8 Ки/кг, для ²³²Th - 7 • 10^-9 Ки/кг и для ⁴⁰K - 1,3 • 10^-7 Ки/кг.

Характеристики

Список файлов реферата