95975 (702851), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Аналізуючи 50-річну історію миротворчості, можна сказати, що вона зазнала успіхів і невдач, але загалом мала позитивний характер.

Оцінка успіхів або невдач – справа суб’єктивна і вимагає врахування низки моментів:

1. З’ясування реальних причин явної та прихованої мети підтримання миру.

2. Чи призведе частковий і/або спізнілий успіх до поліпшення ситуації на місцях.

3. Як оцінити операції, що були переглянуті або продовжені під час дії.

Умовно зусилля ООН із проведення операцій з підтримання миру можна поділити на три основні етапи.

Перший етап проведення операцій з підтримання миру. Операції цього етапу були спрямовані на недопущення поновлення конфлікту після укладення перемир’я між ворогуючими державами. Найпримітнішими з цих традиційних миротворчих операцій були невеликі місії спостерігачів на Близькому Сході, такі як Організація зі спостереження за виконанням умов перемир’я, що була заснована ООН в 1948 р. і діяла уздовж кордонів Ізраїлю з його арабськими сусідами; Група спостерігачів ООН у Лівані, сформована в 1958 р., і більші сили з підтримання миру на Близькому Сході та Кіпрі – Перші надзвичайні сили ООН після війни 1956 р. і Другі надзвичайні сили ООН після війни 1973 р.; Сили ООН зі спостереження за роз’єднанням між Сирією та Ізраїлем після війни 1973 р.; Збройні сили ООН з підтримання миру на Кіпрі, розміщені між контрольованими греками і турками частинами острова Кіпр після війни 1963 р. Перші надзвичайні сили ООН припинили свою діяльність перед війною 1967 року. Інші місії (або їхні спадкоємці) все ще існують, відіграючи значну роль у запобіганні поновлення великих конфліктів.

Мирний процес на Близькому Сході розпочався після тривалих консультацій між СРСР і США, оскільки обидві країни прагнули уникнути ескалації, що могла стати передумовою для небажаної й, можливо, дуже небезпечної конфронтації між наддержавами. Багато інших пропозицій щодо дій ООН наштовхувалися на право вето Радянського Союзу або США в Раді Безпеки, внаслідок чого кількість миротворчих операцій була значно обмежена. У цих операціях не брали участь ні збройні сили США, ні збройні сили СРСР чи інших країн – постійних членів Ради Безпеки. У більшості з цих операцій брали участь легко озброєні війська Ради Безпеки чисельністю від кількох сотень до 5000. Вони діяли під командуванням ООН з метою надання допомоги в дотриманні угод про припинення вогню, при цьому значну допомогу надавав дипломатичний корпус ООН. Усі операції ООН проводилися відповідно до глави VI (добровільні), а не глави VII (обов’язкові) Статуту ООН.

Окрім Близького Сходу, на ранньому етапі операції з підтримання миру здійснювалися також в інших частинах світу. При цьому використовували різні форми операцій, включаючи невелику місію ООН щодо спостережень за політичним перехідним періодом у 1962 р. у західній частині Нової Гвінеї – Сили безпеки ООН у західній частині Нової Гвінеї; а з 1960 по 1964 р. розгортання великого військового і цивільного контингенту (що досяг близько 20 000 осіб) у Конго – Сили ООН з підтримання миру в Конго. І хоча спочатку ООН заснувала ці сили для виконання традиційних функцій, вони поступово перетворилися на багатофункціональну місію з підтримання миру без особливого на те розпорядження Ради Безпеки. Ця місія поклала кінець громадянській війні і сприяла зміцненню стабільності уряду (проамериканського), однак викликала значне невдоволення з боку соціалістичних країн та їхніх послідовників, що перешкоджало миротворчій діяльності впродовж цілого десятиліття.

Було проведено також дві великі операції з підтримання миру, не затверджені і не санкціоновані Радою Безпеки, а саме: під керівництвом США введено війська до Домініканської Республіки в 1965 р., що дало змогу припинити громадянську війну (цю операцію було схвалено і в ній брала участь Організація американських держав), і місія багатонаціональних сил і сил спостерігачів на Синайському півострові в 1981 р. у рамках мирної угоди між Ізраїлем та Єгиптом. Першу місію було завершено у 1966 р., коли в Домініканській Республіці відбулися вибори. А друга місія й досі триває. У ній беруть участь близько 2000 осіб з 11 країн, і вона, власне кажучи, замінила Другі надзвичайні сили ООН. Через протидію Радянського Союзу Раді Безпеки ООН не вдалося схвалити обидві ці операції, однак їх можна законно вважати операціями з підтримання миру, зважаючи на участь у них Багатонаціональних сил і на те, що вони змогли призупинити розгортання конфлікту й запобігти його поновленню.

Аналізуючи процес підтримання миру до 1989 р., можна стверджувати, що єдиним фактичним провалом миротворчих зусиль ООН у цей період були Проміжні сили ООН у Лівані у складі більш ніж двох тисяч осіб, створені у 1978 р. Їм не вдалося зупинити бойові дії низької інтенсивності між Ізраїлем і різними воєнізованими ліванськими загонами у Південному Лівані та на кордоні з Ізраїлем. Але навіть у цьому випадку Рада Безпеки діяла рішуче, постійно продовжуючи термін дії сил, аби запобігти великомасштабним бойовим діям, що мали місце до їх першого розгортання.

Перші надзвичайні сили ООН упродовж 11 років сприяли підтриманню миру між Єгиптом та Ізраїлем, але вони не були призначені для розв’язання основної суперечки, що знову переросла у війну 1967 р. Не могли вирішити її і Другі надзвичайні сили ООН і Сили ООН зі спостереження за роз’єднанням на Голанських висотах, традиційні міжпозиційні сили, що зробили досить значний внесок у запобігання поновлення конфлікту між Ізраїлем, Єгиптом і Сирією й у збереження миру де-юре між Ізраїлем і Єгиптом. Операція ООН з підтримання миру в Конго (ОПМК), що являє собою першу великомасштабну, багатофункціональну операцію з примусового підтримання миру, виявилася ще складнішою, гірше організованою і суперечливішою. Але, безсумнівно, вона сприяла возз’єднанню Конго і перетворенню цієї країни на більш мирну і стабільну державу, ніж вона була до розгортання цих сил.

Другий значний етап проведення операцій з підтримання миру, пов’язаний із врегулюванням регіональних конфліктів у період „холодної війни”, не вирізнявся будь-яким серйозним, систематичним і продуманим підходом або ґрунтовним плануванням, хоча виявився багатофункціональним. Щодо практичного проведення ці операції належать до різних категорій у межах між Главою VI (добровільні операції, що починаються із взаємної згоди) і Главою VII (обов’язкові, примусові операції) в умовах, коли різні сторони конфлікту змінювали свої позиції від номінальної угоди про перемир’я до поновлення конфлікту, наприклад, як це мало місце з Національним союзом за повне визволення Анголи (УНІТА) і урядом в Анголі; червоними кхмерами і урядом у Камбоджі.

Операції в Камбоджі та Анголі багато хто з дослідників розглядає як невдалі, але це – поверхневий погляд. В обох випадках ставилася амбітна мета. Операції мали сприяти роззброєнню і демобілізації великих, добре організованих військових сил, що понад десять років брали участь у важких боях; проведення виборів – зовсім невідомий доти процес, що передбачав створення умов, за яких військово-політичні організації та їхні керівники, які мали силу і вплив, погодилися б мирно прийняти волю більшості, навіть якщо вона виглядатиме як цілковита перемога їхніх ворогів.

В Анголі Савімбі та УНІТА відмовилися роззброїтися, не визнали підсумків виборів 1992 р. і знову розв’язали війну. Необхідний був зовнішній вплив і настійні домовленості, перегляд завдань Контрольної місії ООН в Анголі (КМООНА), перш ніж на початку 1998 р. УНІТА та уряд нарешті досягли твердої угоди, включаючи демобілізацію УНІТА. В операціях, що проводилися в Намібії, Сальвадорі й Нікарагуа, затверджені Радою Безпеки ООН, мандати і мета краще відповідали місцевим реаліям, включали фактично згоду сторін. Ці операції проходили без істотних ексцесів, містили в собі демобілізацію і роззброєння, вільні та законні вибори, відновлення й перепідготовку поліцейських сил і контроль за дотриманням прав людини.

Розвиток світових процесів призвів до фактичного поділу світу на зони стабільності та нестабільності (американські фахівці вважають, що до зони нестабільності належить 85% країн світу, втручатися в їхні справи недоцільно). За останні 15 років до зон нестабільності потрапила більшість країн світу, що перебувають на нижчому щаблі економічного та соціального розвитку і мають значні проблеми та суперечності з сусідами. Свою зовнішню політику на регіональному рівні вони за певних умов можуть будувати за класичною схемою „силового балансу”. Так, наприклад, у 1990-2003 рр. понад половину країн і територій, де відбулися насильницькі конфлікти, входило до групи країн з низьким доходом. Майже 40% усіх світових конфліктів за останні півтора десятиліття відбулося в Африці, включаючи найкривавіші. І хоча кількість конфліктів зменшується, війни сьогодні тривають довше.

На Балканах і в окремих регіонах колишнього Радянського Союзу розвал комуністичних режимів призвів до поновлення давніх етнічних і релігійних конфліктів. В Африці деякі уряди і політичні рухи скористалися особистою, клановою та етнічною ненавистю для проведення варварських кампаній у таких масштабах, що майже не траплялися раніше. Ці конфлікти супроводжувалися переміщенням великої кількості цивільних осіб, які змушені були залишати свою країну, спричинили загрозу дестабілізації цілих регіонів і викликали необхідність у великомасштабній міжнародній гуманітарній допомозі та допомозі біженцям. У кількох випадках жодна з великих держав не виявила інтересу, достатнього для того, щоб створити й очолити коаліцію на зразок тієї, яка мала місце в Кувейті. Тому первинні спроби розв’язання цих конфліктів зводилися до розгортання миротворчих місій ООН.

Третій етап великомасштабних операцій з підтримання миру пов’язаний з завершенням „холодної війни”. На цьому етапі основну увагу приділяли внутрішнім конфліктам. Ці операції виявилися найсуперечливішими за метою і головними мотивами застосування сили.

Зникнення біполярного протистояння внаслідок розпаду Організації Варшавського договору та колишнього Радянського Союзу посилило сподівання щодо безпечнішого і прогнозованішого світу. На жаль, цим сподіванням не довелося справдитися.

Зникнення біполярного протистояння відкрило перед міжнародним співтовариством не тільки широкі можливості, а й висунуло серйозні завдання. Зменшення напруження між Сходом і Заходом супроводжувалося низкою конфліктів в інших регіонах світу, що відрізнялися від воєн у традиційному їхньому розумінні і погано піддавалися загальним методам підтримання миру. Водночас країни, які перебували у стані війни, такі як Камбоджа, Сальвадор. Мозамбік і Ангола, отримали можливість звертатися до міжнародного співтовариства, зокрема до ООН, по допомогу в припиненні воєнних дій і політичному врегулюванні.

Починаючи з 1987 р., СРСР позитивніше ставився до операцій ООН з підтримання миру, а також до співробітництва з Вашингтоном у справі розв’язання регіональних конфліктів часів „холодної війни”, що тривали понад десятиліття в Афганістані, Анголі, Камбоджі, Сальвадорі та Нікарагуа. Це були такі конфлікти, коли режимам, що перебували при владі і мали підтримку з боку Заходу чи країн соціалістичного блоку, кидали виклик повстанці, за спиною яких стояла опозиція. Інші держави регіону часто використовували як бази матеріально-технічного постачання для повстанців і їхніх прихильників.

З 1987 р. по 1989 р. поза рамками ООН проводилися переговори, застосовувалися заходи впливу і переконання. Проте посередницькі зусилля ООН допомогли в досягненні угод у період 1989-1991 рр., що поклало кінець цим конфліктам, як і конфліктам у Намібії та Мозамбіку, що були врегульовані в результаті динамічних зусиль під час конфлікту в Анголі. В усіх випадках Сили ООН з підтримання миру розгортали в цих країнах, щоб прискорити і забезпечити контроль за виконанням угод. За винятком Афганістану, Рада Безпеки ООН схвалила, а всі країни погодилися виконувати завдання у конфліктних зонах, що виходили за рамки спостереження за виконанням угод. З урахуванням проблем, що виникали там у наступні роки і стосувалися внутрішнього хаосу, подібна діяльність включала також операції з роззброєння, демобілізації і розчищення територій від мін, контроль за дотриманням прав людини, надання допомоги під час проведення виборів, повернення і розселення біженців і формування національних поліцейських сил.

За цією серією операцій відбулося безпрецедентне зближення наддержав під час і після війни у Перській затоці, включаючи часте залучення Ради Безпеки для схвалення економічних санкцій, воєнних операцій, а потім операцій з підтримання миру, мета яких – тримати під контролем агресивні наміри Іраку. Певні успіхи в операціях з підтримання миру, включаючи завершення регіональних конфліктів часів „холодної війни”, і той ентузіазм, що з’явився в результаті перемоги коаліції у війні в Перській затоці, стали причиною скликання в січні 1992 р. саміту глав держав країн – учасниць Ради Безпеки, що закликали до ширшого і частішого залучення Сил з підтримання миру для врегулювання конфліктів.

Це сприяло підтримці основними членами ООН таких операцій, що дало змогу Генеральному секретарю ООН Бутросу Галі у своїх „Основних мирних ініціативах ООН” у 1992 р. констатувати підвищення ролі ООН у проведенні миротворчих операцій.

В операціях з підтримання миру почали брати участь бойові підрозділи з країн – постійних членів Ради Безпеки, а кількість операцій, чисельність миротворців ООН і загальні витрати ООН досягли 1994 р. рекордного за весь період їх проведення рівня: 17 окремих операцій, 78 000 миротворців і 3,5 млрд дол. США витрат на ці операції.

У складі ООН немає військових підрозділів. Це змушує її звертатись у певних випадках до деяких країн або міжнародних організацій (наприклад НАТО), які спроможні втілити рішення Ради Безпеки. Статут цієї міжнародної організації дає змогу укладати регіональні угоди чи створювати органи для вирішення питань з підтримання миру та безпеки, що відповідає її цілям (ст. 52). Держави можуть також використовувати свої збройні сили для забезпечення індивідуальної або колективної самооборони (ст. 5 Статуту ООН).

Силам ООН з охорони (СООНО) в колишній Югославії не вдалося досягти низки суперечливих, почасти нереальних цілей, які були поставлені у більш ніж 60 резолюціях Ради Безпеки ООН. Ці сили виявилися надто слабкими і мали недостатню військово-політичну підтримку, особливо після того, як змінилися цілі СООНО, а амбіції сербів призвели до конфлікту між ними. Рішення США і НАТО про створення могутніших військових сил (ІФОР) на підтримку номінальної угоди сторін у Дейтоні (штат Огайо) відкрило нові перспективи, сприяло ефективній координації зусиль на місцях з боку міжнародних цивільних організацій і формувань (ООН, Міжнародних поліцейських сил, Організації з безпеки і співробітництва в Європі, Управління Верховного представника), великої кількості неурядових організацій, військових з ІФОР/СФОР, а також з боку трьох основних боснійських сторін, Сербії та Хорватії. Зважаючи на уповільнення прогресу в цивільній сфері, термін дії мандата військових сил продовжували двічі, незважаючи на раніше досягнуті домовленості. Востаннє – у червні 1998 р., і він має необмежену тривалість.

З’єднання діючих під керівництвом США Багатонаціональних сил (БС) і створеної в їхній розвиток Місії ООН на Гаїті (МООНГ) допомогло досягти майже всіх основних цілей в умовах дій з урахуванням реальної обстановки, незважаючи на те, що переважно політичне суперництво усередині країни зумовило невдачу у відновленні економіки країни і слабкий розвиток інших галузей, включаючи реформу судової системи.

Рішення Ради Безпеки про продовження цивільної поліцейської місії в умовах забезпечення охорони з боку аргентинської жандармерії по закінченні військових зусиль з підтримання миру створило прецедент щодо сприяння неблагополучним державам у підтримці громадського порядку.

Характеристики

Список файлов реферата