74258 (702472), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Подібні до цих релігійно-церковні перекази як у домонгольський період, так і за наступних часів заходили в Південну Русь разом з іншими оповідями прочан у величезній кількості, оскільки паломництво тут до Палестини, Царграда і на Афон було сильно розвинуте, до того ж деякі прочани як, приміром, Іван Вишенський, проживали на Афоні протягом багатьох літ.
Крім апокрифів і. апокрифічних сказань, в Південну Русь проникло з тієї ж Візантії і особливо з Болгарії багато «ложних молитов», «худих немоканунців» та всіляких чарівницьких і ворожильних книг, як-от: «Мартолой», або «Остролог», «Чаровник», «Громник», «Молніянник», «Колядник», «Цареві Сновидці», «Мисленник», «Волховник», «Путник», «Звіздочтець» та ін., які хоч власне й не належали до релігійних книг, та марновірством своїм заступали в народній свідомості саму релігію, зводячи її до цілковитого фетишизму. Апокрифи були поширені в нас більше в переробках, аніж в істинному своєму вигляді, більше у виписках і уривках, аніж у повних творах, — одне слово, поширенішими були апокрифічні сказання, що виникли з апокрифів, аніж власне апокрифи. Самі апокрифічні сказання і легендарні подробиці, що так часто зустрічаються в різних пам'ятках давньої руської писемності, далеко не завжди запозичені з перших — справжніх джерел, а переважно з других і третіх рук, з різних перекладних грецьких, болгарських, сербських і навіть польських книг, в яких вони вміщувалися. Головними джерелами і сховищами їх в Україні і взагалі в Росії були такі, здебільше у своїй основі перекладні, візантійські апокрифічні твори:
1) Палеї,
2) Хроніки,
3) «Слово про царювання народів останніх часів, сказання від першого чоловіка до останнього віку» Мефодія Патарського,
4) «Бесіда трьох святителів» Васшіія Великого, Григорія Богослова та Івана Злотоуста.
До 1449 року в Росії не було повного списку Біблії, і книги Святого Письма поширювані були або окремо, або навіть у виписках, частинами — як для богослужбового, так і для позацерковного, домашнього вжитку. Старозаповітні книги Біблії для освічених наших предків замінювалися Палеєю, яка містила в собі, поряд зі священним старозаповітним текстом, дуже багато всіляких апокрифічних сказань і природничо-історичних переказів з давніх грецьких джерел з повчальними тлумаченнями. Вона мала високий авторитет нарівні з книгами Святого Письма, аніскільки не відрізнялась нашими предками від Біблії, й сама назва її була синонімом назви Біблії. У саморобному «Індексі книг істинних і ложних» вона, як книга авторитетна і повчальна, за відсутності імені свого упорядника, приписувалася або Івану Злотоусту, або Івану Дамаскину і без жодних вагань зачислялась до книг «істинних».
Наймення Палеї в давній руській писемності мали збірники, що були зовсім не схожі між собою ні метою, ані змістом і розпадалися на дві сім'ї:
1) «Палею Тлумачну», або «Буття в Іудеї» і
2) «Палею» малу, «Історичну», або так звані «Очі палейні».
Тлумачна Палея — полемічний твір, спрямований проти «жидів»* — і почасти проти магометан — для виправдання Нового Заповіту і на доказ його переваг над Старим.
3а давніх часів слово «жид» і особливо — «жидівський», як говорить професор М. Тихонравов, не мало в нас того певного і вузького значення, яке мають ці слова нині. Все єретичне, нечисте, не згодне з православною вірою, мало назву «жидівство». У «жидах» бачили наші предки зародок усієї «погані», яка була і є на землі. «Від якого коліна пішло погане коліно»? — запитує «Бесіда трьох святителів» — і відповідає: «Від жидівського». Все єретичне, неправославне, заборонене зливалося в розумінні руських людей з «жидівством».
Складені в Росії «Правила святих отців», що містять у собі виклад епітимій, мають, між іншим, таку заборону: «Другий гріх: єретичний або жидівський; три дні поститися і 30 день поклонятися». Ненависне латинство також часто називалося «жидівством»; тим же йменням таврувалась і літургія, що правилася на опрісноках. Перші прояви полеміки в руській церковній літературі спрямовані проти «жидів»: з ними вночі ходив змагатися преподобний Феодосій Печерський, тому що зловірство їхнє проникало в Печерський монастир; писання першого руського митрополита Іларіона так само протиставляють старий, «жидівський» закон, новому, християнському. Ненависть до «жидів» проходить крізь увесь давній період нашої історії. У XVII столітті полеміку з «жидами» вважали ще за потрібне вводити в коло початкового навчання грамоті, в «абетки» і прописи, пов'язуючи його з першими ж уроками. Духовний вірш залишає свій поважний церковно-релігійний тон і вдається в гумор, коли йому доводиться говорити про «жидів». Походження деяких звичаїв християнських у народних піснях і легендах пояснюється ворожістю «жидів» до християн. Так, у півуставному збірнику XVIII століття Новгородської бібліотеки (№ 1428, а, 511) вміщено таку «Повість про жидовина давніх часів». «У святому граді Єрусалимі воскрес Господь, і тоді ж мироносиці йшли від гробу Його. Янгол їм звістив про Христове воскресіння; і вони звеселилися, радісно йдучи. Та ось якийсь жидовин у той час курку заколов. А жінки, котрі вельми раділи воскресінню Христовому, одна до одної гукали: «Христос воскрес!» І жидовин вигукнув: «Якщо Христос воскрес — тоді й курка ця воскресне!» І враз курка ожила і яйце знесла, і мироносиці плід її узяли й мерщій віднесли до апостолів, кажучи: «Христос воскрес воістину!» Відтоді маємо звичай на Великдень Воскресіння Христового у церкві цілувати хреста Господнього з рук священика і в усьому православному християнстві спільний звичай маємо такий на весь світ: яйце цілувати, що Христове воскресіння проповідує вельми добре». зміст п в найдавнішій редакції, як правило, охоплює перші вісім біблійних книг:
1) п'ятикнижжя Мойсея, книги — 2) Ісуса Навина, 3) Суддів, 4) Рут, 5-8) 1, 2, 3 і 4 Царів, і не сягає далі початку царювання Соломона, завершуючись пророцтвами Давида, Соломона і Філона про Спасителя і деяких новозаповітних осіб і події. Від Тлумачної Палеї віє улюбленими прийомами святих отців Церкви. В ній історична розповідь постійно переплітається з богословсько-символічним тлумаченням, часто навіть цілком поступаючись йому місцем, як така, що має лиш службове, другорядне значення. З особливою докладністю найдавніша Тлумачна Палея зупиняється на перших шести днях творення: це «Шестиденник», який подавав надто багатий матеріал для богословсько-символічних тлумачень, з додатком догматичних тлумачень про Триєдине Божество*. За цією доволі великою першою главою йде оповідь про «буття людське» до потопу — у вигляді простих хронологічних та генеалогічних свідчень, а тоді вже у формі послідовної історичної розповіді. Досить велике місце посідають при цьому «Заповіти дванадцяти патріархів», які значно доповнені упорядником символічними тлумаченнями пророцтв «патріархів». Старозаповітна історія від Мойсея до Соломона викладена відповідними уривками з Біблії.
Тлумачна Палея, постійно вказуючи на таємничий зміст старозаповітних подій стосовно Нового Заповіту, захоплює у свою сферу найважливішу частину християнської символіки, викладає ті символічні ідеї, які відбивало і відбиває християнське мистецтво у живописних і скульптурних зображеннях, що прикрашали і прикрашають храми. Вона зібрала для викриття «окаянного жидовина» символічні тлумачення Старого Заповіту так само, як на Заході «Біблія вбогих» згрупувала їх навколо новозаповітних зображень. Символічні пояснення Тлумачної Палеї, що їх так полюбляла візантійська церковна література, зближують її з давньоруськими проповідями і взагалі з частиною нашої давньоцерковної літератури, що тримали Упорядник Тлумачної Палеї надавав найважливішого значення саме цій частині свого збірника, через що й сама Тлумачна Палея називалася «біблійною книгою», повістю «про буття неба і землі» ся наслідуванням літератури візантійської, через що ця частина творів не завжди була загальнодоступною.
Апокрифи, що ввійшли до складу найдавнішої редакції Тлумачної Палеї («Об'явлення Авраама», «Слово Афанасія Александрійського про Мельхиседека», «Ліствиця Якова», «Заповіти дванадцяти патріархів», «Житіє святого великого пророка Мойсея», пізніше — «Повість про Китовраса», «Суди Соломона», «Сказання про царицю Савську»), відзначаються головним чином символічним і пророцьким характером, зовсім чужі казковості, належать здебільшого до творів, які поважалися самою Церквою: ці твори давньохристиянської літератури відомі за назвою ложно надписаних. Упорядник Тлумачної Палеї, вносячи ту чи іншу відлучену книгу до своєї великої компіляції, передає розповідь її від свого власного імені, багато відкидає, багато додає, керуючись основною думкою Тлумачної Палеї — подати у старозаповітних подіях викриття «окаянного жидовина». У власне руських редакціях її переважають апокрифічні сказання (про падіння Сатанаїла і десятого чину янголів, про рай і про древа життя і пізнання добра й зла, про ходіння Сифа до раю перед смертю Адама і про погреб Адама в Єрусалимі та ін.), багато з яких у тому чи іншому вигляді стали згодом набутком народної легенди.
Історична, Мала Палея, або «Очі палейні», в найдавніших південнослов'янських і руських списках містить у собі переказ старозаповітної історії («Шестиденника» зовсім немає) до Давида включно. Вона була відома вже преподобному Нестору Літописцю і Даниїлу Прочанину (Паломнику). Батьківщина її — Візантія, до того ж у деяких слов'янських списках укладення цієї Палеї присвоюється якомусь Феодору. За джерела укладачеві правили: книга Буття, Псалтир, пророцтва «Єремії», творіння Григорія Богослова, Івана Злотоуста, Феодора Студита , Епіфанія Кіпрського, твори Иосифа Флавія, апокрифічне «Житіє святого великого пророка Мойсея», а особливо великий канон Андрія Крітського і апокрифічні перекази старозаповітного змісту, які були рясно розсіяні по візантійських хроніках та хронографах. Історична Палея зовсім чужа полемічній меті, а отже, історичний виклад полишає тільки в найвинятковіших випадках, аби подати — звичайно цілком довільне і наївно-неуцьке — пояснення якогось церковного обряду, церковної пісні, псалма; переказ історичних книг Біблії в ній часто замінюється народно-апокрифічним, з перекрученням біблійних подій і спотворенням біблійних імен. Такий характер Історичної Палеї робив її абсолютно доступною для розуміння величезної більшості давньоруських читачів, а тому вона дістала широкий доступ у народну масу, ввійшла в найщільніший зв'язок з народною усною словесністю,, у творах якої й дотепер надто виразно відчуваються її мотиви. Вона багато в чому нагадує німецькі так звані «Історичні біблії» , що мали на меті популяризацію серед простолюду змісту Біблії і дуже широко користувалися для цього різними апокрифічними сказаннями.
До візантійських хронік, що були також доволі багатим джерелом апокрифічних сказань у нас за давнини, належать Хроніки Івана Малали та Георгія Амартола23. В Хроніці Івана Малали, що викладає події від початку світу до 566 року по Р. X., вміщено апокрифічні сказання про Авраама, Мельхиседека, «Заповіти дванадцяти патріархів», сказання про кровоточиву жону Вероніку, котра поставила Спасителю, на віддяку за своє чудесне зцілення, мідну статую, і дві повісті, що зажили великої популярності серед наших давніх грамотіїв: «Сказання про війну Троянську» і «Александрія». Загальний характер Хроніки Георгія Амартола — церковний. Викладаючи всі події (від створення світу до 867 року по Р. X.), Амартол простежує головним чином долі істинної віри і Церкви і перемогу православ'я над єретиками. Але при цьому він не обмежується розповіддю про одні лиш церковно-релігійні події, а говорить і про звичаї та побут у різних країнах, згадує про стан у них науки й мистецтва тощо. Крім багатьох дрібних апокрифічних подробиць про різних осіб і події, в Хроніці вміщено, між іншим, сказання про єврейську писемність за Сифа і астрономії за Німврода , про погрёб Адама в Єрусалимі, про змагання Авраама з єгипетськими астрологами про долю, про Мельхиседека, про смерть Мойсея, про сивіл, про лікарські книги, про Соломона і царицю Савську та інше. Як Хронікою Івана Малали, так і Хронікою Георгія Амартола користувався наш перший літописець; окремі розповіді з них часто зустрічаються в різних давньоруських збірниках.
«Слово про царювання племен останніх часів, від першого чоловіка до останнього віку», зовсім безпідставно приписуване святому Мефодію Патарському (помер 310 року), швидше може належати святому Мефодію, патріархові Константинопольському (помер 846 року). До оповіді про перших людей і про перші часи світу внесено багато апокрифічних сказань з багатьох джерел. Далі йде мова про те, як виникли різні царства від початку світу, або від Адама, і повідомляються об'явлення, чи пророцтва, про майбутні події до останніх часів світу — по сьомій тисячі літ од створення його. При оповіді про Македонське царство і про Александра Великого є сказання про те, як Александр помістив нечисті народи Гога і Магога та інші в північних горах. Знаменням настання останніх часів вважаються завоювання ізмаїльтян по всій землі і страшні спустошення й лиха, які вони вчинять при цьому. Далі описується з'явлення антихриста, зішестя на землю Єноха та Ілії, які викриють антихриста, але самі будуть умертвлені ним. Нарешті, з'явиться знамення Сина людського, котрий прийде на хмарах небесних, зі многою славою — і тоді настане останній — Страшний суд. «Слово» було відоме в нас з перших часів писемності (вже в літописі преподобного Нестора наводиться з нього розповідь про нечисті народи, замкнені в горах Александром Македонським), існувало в безлічі списків, до того ж часто поширювалося різними апокрифічними вставками.
«Бесіда трьох святителів», приписана Василію Великому, Григорію Богослову та Івану Злотоусту, — звичайно, лише для надання їй більшого авторитету і з огляду на звичай, який існував, від імені цих святителів провадить дискусії з різних богословських питань, — за своїм походженням належить до часів віддаленої християнської старовини і спочатку занесена до нас, імовірно, з Болгарії, разом з «кощунами», «худими номаканунцями», «ложними молитвами», «Зелейниками», «Волховниками», «Чаровниками» та іншими відлученими книгами, бо вона зустрічається в таких болгарських рукописах, де не видно жоднісіньких слідів руського впливу. «Бесіда» має вигляд збірника, укладеного з різних, переважно апокрифічних і легендарних, творів. У них містяться питання й відповіді щодо священної історії і взагалі пізнання, звичайно в мудрованій формі; богословське питання зближується зі складною загадкою, розв'язання якої в очах стародавнього простодушного руського читача уявлялось справою великої мудрості. «Бесіда» знає багато подробиць, зовсім не згадуваних у книгах Святого Письма. Так, вона знає, «зі скількох частин Адама створено», скільки пробув він у раю і т. ін. Знає ім'я невільниці Пілатової, котра виказала апостола Петра; ім'я воїна, котрий ударив Господа на хресті списом і т. ін. Деякі питання і відповіді мають характер жартівливих загадок, наприклад: П. Хто народився раніше Адама з бородою? — В. Козел. — Що означає: віл народив корову? — В. Адам народив Єву. — Яке було на землі перше мистецтво? — В. Швацтво: Адам і Єва зшили собі одежу з листя смоковного.
Що це є: стояв град на шляху, а шляху до нього нема, прийшов до нього німий посланець, приніс грамоту неписану? В. Град — це ковчег, а посланець — голуб, що приніс оливковий сучок.
Живий мертвого бив, а мертвий волав? — В. Живий — дзвонар, а мертвий — дзвін і т. ін. «Бесіда» знала, нарешті, що земля заснована «на трьох китах великих» і т. ін.
Засвоєна руським народом, «Бесіда» набула в нас місцевого колориту і пустила глибоке коріння в давньоруській поезії. Перебуваючи в найтіснішому зв'язку з народними забобонами, загадками, прикметами й різними міфічними поглядами і відгукуючись на всі літературні й художні інтереси доби, вона дала зміст багатьом народним пісням, казкам, висловам і, треба думати, в свою чергу сама багато запозичила з цих народних джерел. Люди з суворими православними переконаннями могли дивитися принаймні недоброзичливо або навіть і з презирством на ще наївне зібрання притч і загадок, могли його переслідувати з погляду богословського; але поезія «Бесіди» була така чарівна, що незважаючи на суворі заборони, вона поширювалась у багатьох списках, з найдивнішими, суперечними духові православ'я, наступними, новими додатками. За цікавістю енциклопедичного змісту свого і за грайливістю поетичного переказу, вжитого до народних загадок, вона настільки була поширена між освіченими нашими предками, що уривки з неї були внесені до Азбуки — і, цілком імовірно, не задля самої поетичної форми переказу, а скоріше через повчальність відомостей, які освічені люди думали почерпати з неї. Ще й сьогодні, за словами професора Ф. Буслаєва, де-не-де в глухих закутках Русі можна зустріти освіченого мужичка, котрий, задовольняючись цією цікавою «Бесідою», навчається з неї по-своєму розуміти світ та історію людства, символічно пояснювати собі явища природи і всесвітні події, тлумачити зображення на іконах, водночас дедалі більше звикається з поетичним світом духовних віршів, які проспівує йому мандрівний співець, сліпий старець, який непевно блукає своєю уявою в тому ж наївному, вже зовсім далекому для нас світі апокрифічної «Бесіди».
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
