74258 (702472), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Введення християнства на Русі спричинило величезний переворот у світогляді й побуті наших предків. У своїх уже доволі близьких . наслідках християнство стало важливою і політичною, й моральною силою.
Яким би слабким спочатку не було в народу розуміння нового віровчення, воно, однак, було першим цілісним кодексом космогонії і моралі, обставлене було правильною і у великих осередках урочистою обрядовістю, в храмах небаченої доти краси, з постійним втручанням в особисте життя кожного, з прикладами власного аскетичного ентузіазму, що, безперечно, мало сильний вплив, з багатим запасом релігійно-чудесного, нарешті — з готовими священними і церковно-богослужбовими книгами, які поклали початок освіти й писемності. Старовина була, зрозуміло, дорога загалові як звичне вірування, люба своїми веселими святами, внаслідок чого загал утримав надовго багато що з її запасу; проте як віровчення старовина не могла вже змагатися з християнством, особливо після того, коли ореол святості й чуда оточив самих руських подвижників і страдників, якими невдовзі стали превелебні Антоній та Феодосій Печерські, варяги Феодор і син його Іоан, страстотерпники Борис і Гліб, свята княгиня Ольга, святий рівноапостольний князь Володимир та багато інших. До їх шанування долучилося шанування найуславленіших храмів, монастирів, чудотворних ікон, святих мощей, які стали місцевими святинями і водночас символами місцевого патріотизму за часів князівських міжусобиць і змагань земель між собою. Примноження святинь супроводжувалося розвитком легенд, що майже одразу переходили в писемність, а відтак і в народну духовну поезію, і взагалі християнсько-легендарний матеріал посів чільне місце в народному переказі і разом зі спогадами з язичницької старовини створив новий складний, і до того ж украй плутаний народний світогляд, що існує почасти в народі й дотепер.
Із зустрічі двох світоглядів створився той середній стан, який давні пастирі Руської Церкви назвали «двовірством». Християнське вчення з його сумарною проповіддю і доволі абстрактною догматикою двоїлося з тими первісними язичницькими уявленнями, якими батьки й діди жили цілі віки і які ввійшли в плоть і кров дітей і поки що нічим не були ще порушені. Новонавернені предки наші поділилися на дві групи. Б одній, меншій, до певної міри пустила коріння церковна освіта, про запровадження якої так дбав святий рівноапостольний князь Володимир, і тут, на ґрунті перших церковнослов'янських творів, принесених з Візантії через Болгарію і безпосередньо з Болгарії, невдовзі стала розвиватися власна наслідувальна література церковного характеру. Другу групу, незрівнянно численнішу, склала народна маса. До неї вчення доходило уривками, книг вона не читала, хоча з плином часу звикла до обрядного зовнішнього вигляду, засвоїла деякі основні істини християнського віровчення, жадібно сприймала легенди, але в цілому порядку побуту тривалий час лишалась на колишньому своєму первісному щаблі. В народній масі відбувалося змішання предметів поклоніння, давніх богів з християнськими святими (Перун — та Ілля Пророк, Волос — і святий Власій та ін.). Не було забуто старих головних богів, тим паче були пам'ятні всі ті дрібні представники міфології, які пересновували народний побут у всіх напрямках. Викривачі незмінно озброюються проти «поганських» звичаїв, «бісівських» пісень і розваг; прямо згадують про поклоніння давнім язичницьким божествам і вогню — Сварожичу, про жертви Роду й Рожанцям, бісам, колодам і колодязям і про різні обряди язичницької давнини. Викриття не раз свідчать про те, що в народі довго не міг утвердитися християнський шлюб, замість якого далі діяв давній звичай — «умикання» (викрадання), або купівля нареченої, або шлюб за умовою, з посагом. Де за християнським ученням потрібна була молитва, ці удавані християни звертались до «чародійства», вузлів («науз»), нашептів і т. ін. Тоді ж відбулась і та заміна давніх язичницьких свят християнськими, початок якій покладено було, певно, ще на слов'янському півдні. Словом, як, з одного боку, під видимим християнським зовнішнім виглядом тримались рештки язичництва, так, з другого боку, і нове вірування переінакшувалося й засвоювалося під впливом давньої міфології. Народна маса, далека від книжності, не спроможна була відмовитися від звичної предківщини і приймала з християнського вчення головним чином те, що в уявленнях її зближалося з цією предківщиною. Але до певної міри це змішання трималося і серед самих книжників, які виявилися надто великими любителями «відлученої», міфологічно-християнської літератури.
Отже, в давньому народному побуті спершу після прийняття християнства утворилося два світогляди — церковний і народно-двовірський. Перший наполегливо повторював християнські повчання; другий видозмінювався з плином часу, приймав дедалі більшу частку християнських мотивів, дедалі більше забував предківщину, що природно поволі вимирала, та все ж таки зберіг її настільки, що вона в усному переказі, хоч і уривчасто, дожила до нашого часу.
Надалі у своєму розвитку народний світогляд зазнав особливо сильного впливу так званої «ложної», «відлученої», або апокрифічної літератури.
До Південної Русі апокрифи почали переходити одразу ж по прийнятті нашими предками християнства, одночасно майже зі священними й богослужбовими книгами. В XI—XV століттях проникали вони сюди з Візантії, Сербії і здебільшого з Болгарії, а в XVI і XVII — з Польщі.
Легендарний, майже завжди фантастичний характер апокрифічних сказань, розв'язання ними, так би мовити, найживотрепетніших пунктів християнських вірувань надавали апокрифам невідпорної чарівності і надовго робили їх улюбленим читанням наших грамотіїв і навіть кодексом віри. Особливий успіх мали ті апокрифи, які були найдоступнішими для загалу за своєю формою і захоплювали змістом, цікавим для дитинної фантазії. Зі Старого Заповіту увага новонавернених предків наших переймалася над усе легендами космогонічного характеру. Не менше вражав їх також своїми суто фантастичними рисами цар Соломон, з ім'ям якого пов'язано було і на давньому Сході, і на середньовічному Заході безліч міфів, що дійшли у нас і в південних слов'ян до рівня народних казок. Незрівнянно більше, звичайно, цікавість збуджували апокрифи християнські. Вони прилучались до того самого відомого змісту християнської історії, в них зустрічалися ті самі відомі особи, з якими пов'язувалось християнське вчення про віру, причому все доповнене було казковими й поетичними подробицями, вельми принадними для малорозвиненого й легковірного грамотія. Давня заборона «ложних» книг уже застерігає віруючого, що ці книги розповідають багацько історій, про які не мовиться у справжніх письменників Церкви. Успіхові цих пам'яток серед широкого загалу сприяла та обставина, що вони найчастіше торкалися пунктів віри, до яких народ прагнув знайти позитивне пояснення: питання про світотворення, про Страшний суд і пекельні муки і т. ін. Про все це апокрифічні сказання говорили з такими подробицями і на доказ називали такі авторитети, що недосвідчений читач од щирого серця вірив їм на слово. Простота форми, що полягала в прямій позитивній розповіді, в коротких питаннях і відповідях і т. ін., робила ці пам'ятки ще доступнішими, і вони міцно закріплювалися в народній пам'яті. Прагнучи дати всьому повне пояснення, апокрифи у своїх тлумаченнях різних предметів Святого Письма допускалися довільного символізму, що ним так легко задовольняється патріархальна глибокодумність; наївне прагнення відкривати глибокий зміст Письма вбачало символіку навіть у таких оповідях, які саме Письмо виводить позитивним фактом, і аж ніяк не притчею чи іносказанням.
У Південній Русі апокрифи знайшли дуже сприятливі умови для свого поширення і навіть почасти для розвитку. У домонгольський період народне життя тут рухалося широким руслом волі і просвіти. В історичному житті це була доба сміливих подвигів, територіального поширення молодої, повної сили держави; у справі освіти — доба живої сприйнятливості, посиленого прагнення до можливого і доступного в той час на Русі просвітництва, — доба оригінальних початків літератури та інтенсивної поетичної народної творчості. Культурний розвиток відбувався доволі швидко. Живе почуття народності прозирає в усіх проявах давньокиївського побуту. Сувора аскетична регламентація, що виходила зі стін Києво-Печерського монастиря, не могла придушити руху народного життя, перейнятого свіжими поетичними началами. Рух цей був такий потужний, що проник у притвори і на хори храмів у фресковий живопис і водив пером ченців-літописців.
Апокрифічні твори проникали в Південну Русь насамперед з Візантії, Болгарії і Сербії у формі апокрифічних книг або вставних у різні збірники легенд. Професор Є. Голубинський, по збережених донині рукописах домонгольського періоду і по згадках у тодішніх пам'ятках, перелічує такі рукописи домонгольського періоду руської історії:
1) «Сказання Агапія, чому залишають родину й домівки свої» — у травневій Четьї-Мшеї XII століття Московського Успенського собору,
2) «Сказання Афродітіана про дивину в Перській землі» — в Толстовському рукописі ХШ століття,
3) «Ходшня Богородиці по муках» — у Троїцькому лаврському збірнику XIII століття,
4) «Глибинні книги», згадувані у «Житії Авраамія Смоленського»,
5) «Видіння пророка Ісаї», — у травневій Четьї-Мінеї Московського Успенського собору,
6) «Ліствиця патріарха Якова», перекладена з «Палеї»,
7) «Параліїгоменон пророка Єремії» — у травневій Четьї-Міїїеї Московського Успенського собору,
8) «Слово Мефодія Патарського», згадуване давнім літописцем,
9) «Житіє Нифонта і Панкратія» — в Четьї-Мінеї XII століття,
10) «Заповіти 12 патріархів», перекладені з «Палеї».
Без сумніву, апокрифів та апокрифічних сказань у домонгольський період було незрівнянно більше в обігу на Русі, однак давні списки їх втрачені або ще поки не розшукані. Принаймні у найдавнішому (XI століття) південнослов'янському «індексі» апокрифічних і «відлучених» книг, який являє собою розширений третій відділ «індексу», приписуваного звичайно Антіохійському патріархові Анастасію Синаїту (599 року), і вміщений у нашому рукописному Номоканоні XIV століття під заголовком «Правило Лаодикійського собору», перелічений доволі довгий ряд «невиправлених», або (як трактує інший список того ж «індексу») «потаємних», крім згаданих у статті Анастасія, книг. З таких «невиправлених», «потаємних» книг, яких немає в статті Анастасія Синаїта, але які оберталися в південнослов'янській літературі в перекладах і встигли вже звернути на себе увагу Церкви як твори, що облудно прикривались авторитетом старозаповітних і новозаповітних осіб, Номоканон XIV століття вказує такі, не згадувані в жодному з доти відомих грецьких «індексів»:
1) «Питання Івана Теолога, який запитує Аврама праотця на горі Елеонській»,
2) «Питання Варфоломійові до Богородиці — ложная писанія»,
3) «Дванадцять Яковичів» (якщо лиш це не «Заповіт 12 патріархів», що найімовірніше),
4) «Епістола про тиждень»,
5) «Наймення янголів»,
6) «Пря диявола з Христом»,
7) «Про Соломона царя та про Китовраса байки і жарти»,
8) «Про службу Таїнств Христових... — єретик писав».
Отже, очевидно, що упорядник вказаного «індексу» керувався при його впорядкуванні не лише статтею Анастасія Синаїта, але — і це особливо важливо — наявним складом апокрифічних писань у сучасній йому слов'янській літературі: він перший вніс до свого покажчика непомічені грецькими «індексами» апокрифи, оригінали яких були грецькі; він же поклав початок «індексу» «ложних» писань, які мали суто слов'янське місцеве походження. Упорядникові, при цьому, не можна відмовити в широкому знайомстві з творами сучасної йому слов'янської літератури. Назви грецьких апокрифів він цитує самостійно у тому вигляді, як знаходить їх у слов'янських рукописах, або ж зі своїми глосами, які свідчать, що зміст цих статей відомо йому з безпосереднього знайомства. Називаючи серед «ложних» такі твори, які вже віднесені були до апокрифічних грецьких заборон, упорядник і тут залишається самостійним, то доповнюючи, то обмежуючи свідчення своїх візантійських джерел. Нарешті, в «індекс» його внесені і книги болгарські, як, наприклад, писання попа Єремії, що прикривалися іменами новозаповітних святих.
Особливою повнотою відзначається в «індексі» відділ єретичних творів, що з'явилися в літературі слов'янській. Вперше стала відчутною на слов'янському Грунті потреба відсторонити «грубих людей» од «спокуси ложних словес». І ці «ложні словеса», що спокушали грубих невігласів, майже виключно зобов'язані своїм походженням попу Єремії; дивовижна живучість їхня як у південних слов'ян, так і в нас на Русі пояснюється тим, що піп Єремія у своїй літературно-пропагаторській діяльності був власне лише збирачем народних забобонів; чужій, занесеній єресі і чужим легендам він надав народного характеру і зробив їх популярними переказами.
Занесені були апокрифи та апокрифічні сказання в Південну Русь почасти грецьким і південнослов'янським духівництвом, без якого, за відсутністю належної кількості власних більшою чи меншою мірою підготовлених кандидатів священства, предки наші тривалий час не могли обходитися. Внесли, так би мовити, в цю справу свою лепту допитливі торгові люди при торгових зносинах з Візантією і Болгарією. А щодо власне «місцевих» апокрифічних сказань, тобто пов'язаних зі священними місцями Палестини, почасти Константинополя і Афона, то вони були засвоєні руськими прямо й безпосередньо, під час ходіння на прощу у Святу Землю, і рознесені в усних, а також літературних переповіданнях «калік перехожих» — прочан землі Руської. Повернувшись зі святих місць, прочани вважали, що вони навіть не мають права мовчати про ті дорогі для віруючого християнина предмети, які вони бачили на власні очі, про які чули на самому місці усні перекази, що пережили багато віків. Передати бачене і почуте в мандрах «вірним людям» ставало для простодушних прочан релігійним обов'язком, і, притлумлюючи в собі усвідомлення своєї «грубості й нерозум'я», вони іноді описували свою мандрівку, щоб «не відвернути милості Божої від себе». В місцях земного життя Спасителя прочан оточувала довга низка місцевих народних християнських переказів, і це велике ціле східно-християнського епосу, відбите в апокрифічних Євангеліях і діяннях апостольських, було для них найкращим коментарем до того, що вони бачили в Палестині. Монументальні пам'ятники минулого лишаються мовчазними, якщо їх не пояснить живе слово. «Неможливо без проводиря, — говорить ігумен Даниїл у своєму «Ходінні у святу Землю», — як треба ходити і без мови добре пізнати й роздивитися всі святі місця». І ось руський ігумен знайшов в одній лаврі «мужа святого, старого деньми книжного вельми», який вказав йому всі святі місця в Єрусалимі і поводив його по всій святій Землі. Він розповів йому все, «зі святих книг належно вивчене». Так, неподалік од Вефлиєму Даниїлу показали місце, «де свята Богородиця бачила двох людей, один з яких плакав, а другий сміявся»: легенда з «Первоєвангелія Якова», що ним постійно користувався «книжний вельми» проводир ігумена під час своїх пояснювальних розповідей. За версту від гробу Рахілі Даниїл бачив місце, «де свята Богородиця сіла на осла, коли під Нею Суще во чреві її мало з'явитися на світ; і тут є камінь великий, саме на ньому відпочивала свята Богородиця. А від того каменя йшла пішки до вертепу, де народила Господа нашого Ісуса Христа»: легенда — звідти ж. За півверсти від дому Захарії Даниїл бачив гору, «до тієї гори прибігла Єлизавета й рече: «Горо! Прийми матір з дитям», аби гора та розступилася і прийняла їх у себе. А слуги Іродові, що гналися за нею, підступили до місця того і, не знайшовши нічого, так і повернулись, посоромлені»: легенда з того ж «Первоєвангелія», так само, як і розповідь Даниїла про «кладезь», біля якого було Пресвятої Богородиці перше благовіщення. Описуючи церкву Воскресіння Христового і місце розп'яття Спасителя, Даниїл говорить про голову Адама, яка була під хрестом і на яку «зійшла вода з ребер Ісуса і омила гріхи роду людського». Згадуючи про стовп Давида в Єрусалимі, Даниїл зауважує, що на цьому стовпі Давид писав Псалтир. Згадуючи про Капернаум, каже, що тут належить народитися антихристу. Повідомляє про печеру, де Спаситель навчив учнів своїх співати «Отче наш!», і про другу печеру, де жив Мельхиседек, який «перший почав служити літургію хлібом і вином, а не опрісноком» і т. ін. Апокрифічні легенди чув Даниїл і на шляху до Єрусалима. В Ефесі, наприклад, він бачив лазню, «де працював Іван Богослов з Прохором, учнем своїм, у румеїв»; бачив він і пристановище, «і де Івана Богослова море викинуло»: обидва ці сказання містяться в «Ходінні Івана Богослова», помилково приписуваному учневі його Прохору, яке належить до апокрифічних. Архієпископ Новгородський Антоній у своїй мандрівці (наприкінці XII століття) каже, що в церкві святої Софії, у Константинополі, зберігалися скрижалі Мойсея, а в церкві святого Михаїла — хрест із лози Ноя і палиця Мойсея тощо.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
